Життя в окупації, постійні ракетні загрози, тривожні новини: як справитися зі стресом в умовах війни [ Редагувати ]
Життя в окупації, постійні ракетні загрози, тривожні новини - і все виливається у стрес. В цьому напруженому психологічному стані зараз живуть майже всі українці. Проблеми зі сном, самоконтролем, не можливість зосередитися, а ще панічні атаки.
Як справитися? І не дати депресії шансу? Роман Барашев побував на психологічному сеансі в одному з деокупованих сіл Київщини. І готовий розказати про психоемоційну допомогу.
Будинок сусідів Тетяни - повністю зруйнований. А в цьому погребі вона з доньками кілька днів ховалася від рашистських ракет і непроханих гостей із автоматами.
- От там ми сиділи, закривались і сиділи там, було дуже холодно і ми закривали кришку, щоб якось нагрітись. Знесли з дома всі одіяла, подушки, покривала, все що було. Інтернета не було, світла не було, газу не було.
Роман Барашев:
Гімназія в селі, що на початку повномасштабної війни було під рашистською окупацією. Майже всі вікна будівлі були вибиті, окупанти потрощили шкільну техніку. Шибки тут уже вставили нові. Зовні все більш-менш нормально.
Вставити вікна та полагодити дахи - легше, ніж вилікувати психологічні травми. А вони у Козаровичах є і в дорослих, і у дітей, що пережили рашистську навалу. Сьогодні в сільській гімназії працює мобільна бригада психотерапевтів. Тетяна прийшла на консультацію зі старшою донькою.
Маємо щось противопоставити. А що це може бути? Світло, теплі обійми, ласкаві слова, веселі книжки. Це страшний досвід, але він робить нас дорослішими, мудрішими, і я сподіваюся він не завадить нам залишатися співчутливими.
Вероніку досі непокоять внутрішні страхи. За себе, за рідних, за майбутнє. А спогади про життя в окупації - вже більш ніж півроку ламають дитячу психіку!
Вероніка, жителька села Козаровичі:
Сиділи в погребі, пам'ятаю, як в дім сусідній попав снаряд… слишим свіст і просто не знаємо, будемо живі чи ні, сипалася стеля, земля на голову, думали, все, уже не виживемо.
Тетяна Крьостна, жителька села Козаровичі:
Коли вони почали заходити до мене в двір, один, другий, третій, восьмий, то в мене почалася істерика. Я сказала: в мене там діти, я не пущу вас. Це було саме велике переживання, самий великий страх.
Тетяна звернулася до психологів, зокрема, й через те, що відчуває провину - вона не вберегла свого хвостатого улюбленця.
Тетяна Крьостна, жителька села Козаровичі:
Вівчарка, Буран. Моя собака. Вона померла від серцевого нападу. Це таке дитятко було нашої сім'ї. Я звинувачувала себе.
- Мрієш про щось? Можеш поділитися своїми мріями? - Я мрію ходити на танці.
А ще Христина гарно грає на сопілці, але зараз у сільській гімназії немає уроків музики - вчителька не повернулася з евакуації.
- Ми страх свій ліпимо. - Я боюсь, як летять ракети, і самольоти, і танки їдуть.
За допомогою арт-терапії цей танк, а з точки зору психології символ страху, можна знищити, запевняє психолог. Будь-яку тривогу можна перетворити на спокій, повернути надію. На ворожому танку Христини з'являється український прапор.
Психолог просить дітей за допомогою олівців зобразити жах. На папірцях з'являються каракулі. Та це ще не все завдання - тепер у цьому безладі треба відшукати добрі образи та розфарбувати їх.
Кожні вихідні психологи навідуються до звільнених сіл Київщини. Допомагають усім здолати розпач і розгубленість. Проводять сеанси психотерапії, дають людям поради.
Олена Платова, психотерапевт:
Слідкувати за власним ресурсом, за своїм фізичним здоров'ям, опікуватися своїми емоційними станами. Гуртуватися обов'язково. Обов'язково! Це не те випробування, з яким можна впоратися наодинці. Наша солідарність допоможе нам впоратись з випробуваннями, які нас ще очікують.
Певні результати психологи бачать під час кожного сеансу. От і героїням нашого сюжету сьогодні є чим похвалитися.
Людмила Войтович, клінічний психолог:
В нас вийшли прекрасні малюнки. Ось такий жовто-блакитний кіт, який називається острів чудес, фантастичний сад і ось такий от острів фантазій.