Тоді, коли тисячі людей тікали та ховалися, вона дивилася ворогу в очі: історія власниці притулку [ Редагувати ]
З перших днів повномасштабного вторгнення син Олександри благав маму евакуюватися.
Тоді, коли тисячі людей тікали та ховалися, вона дивилася ворогу в очі. Коли люди не знали, чим прогодувати себе та рідних, вона шукала їжу для тварин. А їх у неї - тисячі! Тих, кого викинули на вулицю люди, вона прихистила. І не покинула навіть тоді, коли російські загарбники облаштували блокпост біля воріт.
Власниця притулку Олександра Мезінова. Певно, лише тепер, коли відомо про звірства рашистів у Бучі та Ірпені, вона розуміє - тоді, на самому початку повномасштабного вторгнення, вона щодня ходила по лезу і була на волосині від загибелі. Адже будь-якої миті солдати російської армії могли направити свої автомати на неї, а ворожі танки могли зрівняти з землею її притулок. Наступна історія - про те, які дива здатна творити проста людська турботливість та небайдужість.
Телефон із кульовим отвором. Згадка про російську окупацію. Тоді - у березні - зет-солдати прострілювали всі засоби зв'язку місцевих, аби ті не могли передавати дані українським розвідникам. І щоб - залякати. Але ця історія не про страх. А навпаки. Про сміливість і відповідальність - за чужі життя.
Село Федорівка на Київщині. З одного боку - кордон із Білоруссю, з іншого - підірвані мости і ворожий блокпост. 25-го лютого звідси вже неможливо було виїхати. Та навіть якби дорога булА вільною, вона б не втекла.
Олександра Мезінова - власниця притулку «Сіріус»:
Складність полягає в тому, що такий великий притулок дуже тяжко утримувати. Добувати їм корм, ліки.
Олександра Мезінова - власниця зоопритулку "Сіріус". Чотири гектари території. Сотні вольєрів. Цей притулок - окреме село в селі.
Коли Федорівку окупували солдати російської армії, село залишилося відрізаним від світу. Ні заїхати, ні виїхати. Та й поряд - не було жодної вцілілої автозаправки. Тож елементарно заправити машину, аби поїхати на пошуки їжі для тварин - було не можливо. Місцеві магазини - були порожні. А корму у притулку - залишалося на кілька днів. Поки тривала битва за Київщину, Олександра вела свою битву:
Андрій Захарченко - волонтер притулку:
Олександра, скажімо так, билася як Лев за цей притулок. Людина почала дуже активно діяти. Просто їздила по цих селах усіх, збирала там харчі, усе, що можна було забрати для притулку, для того, щоб тварини вижили.
Картопля, макарони, крупи, хоч якесь м'ясо… Годувати треба було не лише тварин, а й людей. Пʼятнадцятьох працівників притулку, які залишалися в окупації.
Лариса Вельгус - керуюча притулком:
Води не було, ми із ставка возили воду, щоб поїти і варити щось. Олександра привозила нам замість хліба, мололи кукурудзу, кукурудзяну муку, блинчики жарили.
Олександра Мезінова - власниця притулку «Сіріус»:
Я кожен день приїжджала і починала свій день з політінформації, яку я проводила своїм співробітникам, тому що це нормально, люди боялися. Це вже був зовсім кошмар - без світла, без зв'язку, без інтернету, тобто ми не розуміли зовсім, що діється в іншій частині України.
В умовах інформаційного вакууму рятувало радіо. Тут - у притулку - добре розуміли, росіяни можуть зʼявитися будь-якої миті. І вже зовсім скоро біля воріт окупанти облаштували блокпост.
Ніна Коломієць – кореспондентка:
Написана на паркані літера «V» - рашистський символ, яку використовували підрозділи окупантів, що сунули на Київ. Грізне тавро, мовляв, начувайтеся, українці, тепер МИ тут хазяйнуватимемо! І то була справжня каторга. Моральний тиск. Постійні допити. Навіть ідучи вулицями, селяни розуміли - вони на прицілі.
Олександра Мезінова - власниця притулку «Сіріус»:
Їм в принципі не було чого робити, тому вони, я так розумію, що вони просто скучали і тому вони постійно якось нас зупиняли і намагалися з нами якось розмовляти.
У кожному чоловіку вони бачили ворога: розвідника або диверсанта. До жінок ставилися трохи краще, але все одно - з підозрою та зневагою. Та Олександрі не залишалося нічого іншого, як разом із донькою колеги - виходити за межі притулку у пошуках їжі.
Олександра Мезінова - власниця притулку «Сіріус»:
І ми йшли до першого посту, він там знаходився, ми швидко швидко йшли і десь за 10-15 метрів, коли ми побачили, що військові сидять і наставили на нас зброю, автомати і дуже вороже на нас дивляться, вже на поготові стріляти.
Олександра Мезінова - власниця притулку «Сіріус»:
Ми підійшли, вони спитали хто ми такі і чого ми сюди йдемо, я одразу представилась, як мене звуть, хто я, чому у мене величезний притулок і я одразу сказала, що хочу вам сказати, що хочете ви чи не хочете, але мені треба просто декілька разів через вас їздити, щоб ви розуміли що я це буду робити і я не можу покинути своїх тварин, в мене не має їжі.
Тієї миті у неї тремтіла кожна клітина - зізнається Олександра. Але вона - продовжувала розмову. Впевненим та наполегливим тоном.
Олександра Мезінова - власниця притулку «Сіріус»:
Він перший мене тоді запитав: А чому ви не виїхали? Я сказала, а як ви собі уявляєте виїхати, коли в мене 3500 тварин чи ви хотіли б, щоб я їх кинула, він сказав ні - це з одного боку зрозуміло, з іншого боку ні, бо ви жінка і ви залишилися тут, де зайшли іноземні війська.
Та якщо побороти свій страх їй вдалося, як заспокоїти три тисячі тварин, яких лякав кожен постріл?
Ніна Коломієць – кореспондентка:
Цей собака виглядає спокійним та здоровим. Утім на його лапі - шрам. Уявіть, він роздер її об металеву сітку, намагаючись утекти подалі від вибухів і стрілянини. А потім знесилений пес - зачепився й повис на дроті. Ми дуже переживали, що вона не виживе, тому що в неї температура була і все, було дуже холодно, вона була у багнюці і інше. Ми дуже переживали, що немає лікаря і не зрозуміла, що таке з ногою, але впоралися і наша дівчинка красуня, з нею все гаразд.
Ворожі ракети били зовсім близько. Гелікоптери літали просто над землею. Те, що у притулок не потрапив жоден снаряд, - тут вважають дивом. Утім війни без втрат не буває. Семеро собак загинули, але не від поранень. Їх до смерті налякали звуки вибухів...
Російські військові стали щодня навідуватися до притулку. Олександра каже - фраза «собаки все розуміють» для неї тоді набула нового значення. Під час тих ворожих перевірок - у вольєрах, де зазвичай незнайомців зустрічають гучним гавкотом, стояла мертва тиша.
Лариса Вельгус - керівниця притулку:
Я його ніколи не забуду, я якраз підходила до охрани до воріт, тут хтось вривається в калітку, два росіянина заходять, мене запитали - хто тут старший, я кажу - я керуюча притулком. Вони - скільки працівників у вас? Сказала скільки - бистренько соберіть їх всіх сюда.
Весь персонал зігнали у приміщення. Озброєні росіяни почали нишпорити скрізь. Бо були переконані: величезна територія - просто ідеальне місце, аби сховати диверсантів.
Олександра Мезінова - власниця притулку «Сіріус»:
Ми сміялися і казали ви хочете сказати, що вони у мене в будці сидять чи що, але вони сказали - ви нє умнічайте, у вас територія велика, вони можуть бути будь де, вам довіри не має і ми будемо дивитися.
Олександра Мезінова - власниця притулку «Сіріус»:
Я знаю за собою, що я можу розмовляти з людьми, навіть якщо вони не дуже люди, в мене є таке. І взагалі мені потрібна була інформація і мені потрібно було якось зрозуміти, що ми можемо, що ми не можемо, що нам будуть забороняти, що ні.
Але розмовляла вона з нелюдями у військовій формі не лише про собак. Іноді бесіда була більше схожа на роз'яснювальну роботу для недоумків.
Олександра Мезінова - власниця притулку «Сіріус»:
Я сказала - знаєте що, те що в нас гарно чи не гарно, то наші проблеми, то наші особисті проблеми, і вам це не треба, у вас є особиста країна і, будь ласка, не пересікайте цю смугу. В мене просто, я була дуже спокійна, не знаю чому. І я розуміла, що наша розмова закінчиться тим, що мене не буде. Все.
Чому навіть після таких різких розмов рашисти не чіпали її собак, Олександра досі не може відповісти. Але точно знає: це не тому, що ворожі солдати такі чуйні до тварин. Уже після окупації до неї навіть із інших сіл привозили безжально побитих росіянами собак. З Умки окупанти довго знущалися, а потім - ледве живу тварину - залишили помирати.
Олександра Мезінова - власниця притулку «Сіріус»:
Нам зателефонував один з працівників підприємства, який прийшов після окупації і знайшов її в канаві, вона практично майже місяць лежала, вона гнила, в неї такі рани були, ну це кошмар був.
З часом знаходити їжу для тварин - ставало дедалі складніше. Іноді було навіть важко дивитися собакам в очі, каже Олександра. Щодня вона рушала на пошуки. І щоразу - заради безпеки - обирала різні шляхи. І те, що кожного разу їй вдавалося повернутися живою, - диво. А той день, коли, проходячи повз ворожий блокпост, вона потрапила під обстріл, наша героїня вважає другим Днем народження.
Олександра Мезінова - власниця притулку «Сіріус»:
Ми переглянулися, з моїми хлопцями і подумали одне й те ж саме, що це кошмар, тому що ми під мінометним, поряд з нами росіяни. Як висловився мій помічник, каже Саша, я весь час думав про одне - нам не потрібна братська могила, каже, я не хочу бути вбитим разом з росіянами в одній братській могилі.
Тоді росіяни на блокпосту, певно, навіть зраділи. Мовляв, дивіться, ваші воїни стріляють!
Олександра Мезінова - власниця притулку «Сіріус»:
Офіцер мене спитав, про що ви думаєте? Я кажу - про шо я думаю? Що ми сьогодні можемо не повернутися, і собаки будуть голодні! Він сказав - ну так, ви таки ненормальна. Ми потім вже почули, що один з цих офіцерів каже - ви, якщо хочете жити, то біжіть до свого бусу, ми не змогли навіть зрозуміти, що це сталось, чому нас не розстріляли.
Олександр Бунякевич - голова правління садового товариства у Федорівці:
По ній не було видно ані тривогу, у неї була ціль, ціль, якої треба було дійти, досягти і вона ту ціль - ішла до неї прямо. Вона прийшла до мене і каже - їдемо! Я кажу - куди їдемо? До рашистів, нас там вб'ють!
З перших днів повномасштабного вторгнення син Олександри благав маму евакуюватися. Але вона не могла покинути підопічних.
Олександра Мезінова - власниця притулку «Сіріус»:
Я йому казала – синку, я тебе дуже люблю, ми коли з ним спілкувалися, вот ви знаєте, за весь час, що він в мене є, як він народився, я ніколи стільки слів ніжних і він також мені не казали. Знай, що я тебе дуже люблю, щоб не сталося. Він завжди після цього плакав, але я казала, що, синку, я повинна тобі це сказати, я тобі передаю ту інформацію, яка є на даний час і я розумію, що ми можемо не зустрітися.
«Завтра - може і не бути». Думка, яка не покидала її весь час окупації. У такі часи починаєш мислити інакше. Вже після звільнення Федорівки від російської окупації власниця притулку поставила собі за мету - відгодувати тварин та за можливості евакуювати хоча б частину за кордон.
Ніна Коломієць – кореспондентка:
Кажуть, у тварин є кілька життів. Якщо так, то в цих хвостатих починається щонайменше третє. Спочатку їх викинули помирати на вулицю господарі. Але врятували тут - у притулку. Потім - мало не знищили росіяни. І знову тепер уже їхній рідний притулок став для цих непосидів - надійною фортецею.
Після деокупації Федорівки Олександра Мезінова почала відбудовувати нові вольєри. Аби зробити хоча б трохи щасливішими тих, кого до смерті лякали чужинці у військовій формі та ворожі снаряди, що весь час розривалися так близько. Одинадцять найсміливіших собак із притулку - зараз на варті нашої безпеки. Хвостаті вибухотехніки допомагають українським бійцям у тилу та на фронті.
