Вчителька української мови три місяці прожила в окупації у Бердянську [ Редагувати ]
Ольга Ніколаєва - вчителька української мови три місяці прожила в окупації у Бердянську. Пройшла допити російських військових, і попри тиск - продовжувала розмовляти з ними українською мовою. Про силу любові до мови розповість Ольга Лучек.
Зараз поп'ємо кави, стане трохи веселіше!
Тендітна і водночас сильна. Знайомтеся, це Ольга Володимирівна. Їй 56. З них більше 35-ти років вона присвятила українській мові. Працювала вчителькою в Бердянську. До того, як місто окупували...
І після окупації - теж... Та їй вдалося вибратися з міста. Про це вона сама розповість згодом. А поки ми разом п'ємо каву... У маленькій кімнатці у гуртожитку в Чернівцях. Тут пані Ольга живе вже пів року. І тут, за сотні кілометрів від рідного міста, кожен свій ранок розпочинає, як і вдома: чашечкою кави.
Вдома завжди було так, каву варив, каву різну із корицею, із ваніллю, ну а щоб якось ближче був дім, я люблю пити каву саме тут. Тому що Азовське море завжди зі мною, шезлонг, чайки наші, коли давали білизну, мені попав саме такий пейзаж. - Це частинка моря, частинка дому у вас тут? - Так, частково Азовське море перемістилося в 6 гуртожиток, але воно не відпускає, воно завжди поруч.
І не лише море... А ще й книги... Щоправда, ці стоси пані Ольга купила вже у Чернівцях. Тут і улюблені квіти.
Ольга Ніколаєва, вчителька, переселенка з Бердянська:
Нещодавно повертаючись в гуртожиток я сфотографувала, знайшла першу квітку примули, тому весна наближається невпинно, весна іде, весні дорогу, це все про нас, так хочеться, щоб разом із весною прийшов мир, Тому я сюди купила собі карту. І я говорила дітям, що запам'ятайте: це карта переможного року. Звичайно як же без нашого тризуба, без нашого прапора.
- От ви зараз дивитеся і я бачу у вас сльози, вас переповнює біль, емоції…
- З прапором у нас взагалі пов'язана така цікава історія, коли ми виїжджали, допомагали мені виїхати друзі, і ми вже за Василівкою, на одній із заправок я відкриваю шафу і знаходжу прапор, зірваний наш жовто-блакитний, але це не ганчір'я, воно не має лежати в шафі десь зірваний, я його забрала, я себе обмотала прапором, принесла в машину і кажу подружці, дивися, і ми його вивезли, і говорили про те, що будемо повертатися додому, ми мусимо його завезти.
Пані Ольга згадує як російські військові зайшли у місто 27 лютого. Розповідає - тоді страху не було, та і вагань, що робити теж не було. Одразу почала волонтерити, допомагати маріупольцям, яким вдалося дістатися до Бердянська. Жінка прихистила десятки людей.
Ольга Ніколаєва, вчителька, переселенка з Бердянська:
Це місто куди їздила, молодість, в тому місті ми познайомилися з моїм чоловіком, і тепер це місто зболене, зранене. З нього виточена кров, сподіваюся все одно воно буде наше, Азовсталь, і знову по набережній пройдемося.
Ольга Ніколаєва, вчителька, переселенка з Бердянська:
Люди, які приїжджали з Маріуполя ти розумів, що ти їм потрібен, ти йшов і допомагав. Несли продукти, несли одяг, гігієну, забирали до себе на поселення, забирали постірати, Бердянськ піднявся дуже дружньо.
Бердянськ - це Україна! Бердянськ - це Україна! Бердянськ - це Україна!
З синьо-жовтим стягом, як і тисячі бердянців, пані Ольга ходила на мітинги. Та щоразу виходити ставало небезпечніше. Росіяни не очікували такого опору і неймовірно лютували.
Спочатку вони придивлялися до нас, вони боялися нас, ми на мітинги ходили... - Відчували ваш бойовий дух. - Вони відчували, ми виступали, ми говорили їм: домой пока живой, просили їх, що йдіть у вас же так само мами є, йдіть займайтеся своєю країною, куди ви прийшли, у край козацької слави, де жінки відрізали собі грудь аби мітко стріляти, куди ви прийшли, у нас всі жінки бойові, всі, як одна.
Та вже невдовзі по місту почалися обшуки, затримання і викрадення людей. 13 травня два десятки озброєних росіян прийшли й до Ольги Володимирівни...
Була розмова, тоді вже російською мовою, тому що із ворогом потрібно говорити так, щоб він чув. Зайшли в хату, зразу побачили прапор вишитий бісером руками дітей, поробки - без верби і калини нема України, все це стоїть на поличках.
І пані Ольгу одразу забрали на допит.
Ольга Ніколаєва, вчителька, переселенка з Бердянська:
Повезли в комендатуру, на більш серйозну розмову, забрали телефон, переглядали й відпустили.
Але пообіцяли прийти знову... Тоді вони ще не знали, що жінка - вчителька української. Й очолювала місцеві групи з розвитку і підтримки мови.
Мама подивилася в сльозах і каже їдь, бо тебе вб'ють, я просила її їхати зі мною, а вона твердила одне й те саме: ти ж не можеш тихо любити Україну, ні, любити під ковдрою я не буду ніколи, почуття або вони є, або їх немає.
Пані Ольга навіть підготувала собі місце... на кладовищі. Бо була готова до найгіршого.
Це війна, я розуміла, що ніхто потім не буде готувати землю, а у бур'яни не годиться ховати людей. Нікому про це не говорила, але готувала, бо це війна, я розуміла, що може статися що завгодно.
Та зрештою рідні таки вмовили Ольгу Володимирівну, виїхала.
Тож думки повернутися додому, в український вільний Бердянськ, не полишають нашу героїню ні на мить.
Ольга Ніколаєва, вчителька, переселенка з Бердянська:
Україні важко від чорного кольору, від смутку, одне на всіх бажання - тільки Перемога, і вона дійсно прийде і ми дійсно зберемося на березі моря нашого ласкавого і буде це свято зустрічі.
А поки пані Ольга колекціонує... спогади. У Чернівцях вона почала збирати стаканчики від кави. І на кожному робить напис про знайомство чи подію, які сталися цього дня...
Підписуються тому, що пам'ять має властивість стирати події, стирати думки, а так залишаться на спогад в Чернівцях. Чернівці стали таким щедрим містом на знайомства, на нові враження.
І хоча місто довелося змінити - професію - вона зберегла. І тут, у Чернівцях, навчає української мови. Переселенців у ресурсному центрі Кольпінга:
Мене звати Оля. Я з Бердянська, а ви звідки? - Я з Харкова. - О, у нас прибавляється людей з Харкова. Як завжди переходимо до того, що маємо зробити зарядку мовного апарату. - Летіла лелека заклекотіла до лелеченят.
Юлія - з Харкова. Раніше розмовляла лише російською. Та зараз, каже, настав час змінюватися...
Юлія, переселенка з Харкова:
Я дуже хочу, щоб якщо вже переходити на українську мову, то щоб впитать до себе ту мову чисту, яка вона має бути, а не нав'язану на вулиці. Ця вчителька - це вчитель від Бога.
А мова - це зброя, переконана пані Ольга. І чим більше людей це зрозуміє, тим швидше буде наша Перемога.
Ольга Ніколаєва, вчителька, переселенка з Бердянська:
Я хочу, щоб нею володіли якомога більше людей, щоб вона звучала. Мова живе доти, поки нею розмовляють. Мова - це зброя, так як казала Леся Українка: без мови ми не можемо існувати.
Урок завершується, Ольга Володимирівна - рушає до іншого місця, яке стало для неї улюбленим. Це маленька чернівецька бібліотека. Тут вона готується до уроків, і читає.
Ольга Ніколаєва, вчителька, переселенка з Бердянська:
Вчитель буде цікавий своїм учням, тільки тоді, коли він буде знати трішки більше не те що написано у підручнику, а що сказали критики стосовно того чи іншого письменника. І тому бібліотека - це те місце, куди як магнітом тягне кожну людину, яка хоче читати, хоче трішки більше знати.
А ще у цій бібліотеці пані Ольга знайшла друзів.
Тетяна, переселенка з Чернігова:
Познайомилися тут, вона дуже мене надихає, вона, як вчитель, як цікава людина, вона не нав'язливо, дуже тактовно завжди надихає на спілкування українською, на вивчення.
Найбільше вчителька сумує за власною домашньою бібліотекою. Тікаючи з Бердянська, змогла взяти із собою лише одну книжку.
Ольга Ніколаєва, вчителька, переселенка з Бердянська:
Тому що це подарунок був моїх випускників 2017 року, вони подарували мені її на день закоханих. Цю книжку привезли з Одеси, тому томик Ліни Костенко приїхав зі мною. Він один із перших ліг у сумку разом зі світлинами моїх рідних. На її творах я щодень гадаю, я починаю день - розгортаю книжечку, і читаю що Ліна Василівна підкаже, яким буде день, яким задасться.
Місто, премісто, прамісто моє! Стійбище людське з асфальту й бетону. Як там не буде, а все-таки є той силует у вікні золотому! Ось я проходжу, і ось я пройду. Може, й навік, але справа не в тому - тільки б не танув, як тінь на льоду, той силует у вікні золотому! Скільки душа прориває тенет! З моря і суші - додому, додому! Там, де у мене є той силует, той силует у вікні золотому!
Ольга Володимирівна мріє повернутися у своє місто і обійняти своїх учнів, за котрими дуже скучила. Через війну її школярі розкидані по всьому світу, у чужому місті пишуть свою історію. І кожна з них - ляже на сторінки великої книги, яку пані Ольга - обіцяє видати. Після Перемоги.
