Валерій Леонтьєв: втрачений сміх [ Редагувати ]

Тут, в глухій тундрі на далекій Півночі народився і виріс майбутній cпівак. Мороз за тридцять і вічна мерзлота. Лише один літній місяць. Містечка, де пройшло дитинство Леонтьєва, давно не існує – тепер його навіть на карті немає. Воно називалося Хамер-Ю, мовою комі це означає "Оленячі копита" (або "Долина мерців"). Рештки в’язниць, яких в околиці було немало – це все, що залишилося від "Оленячих копит".

Москальова Анна Власівна, сусідка Леонтьєвих:

- Я поняла, что там существовала какая-то большая тайна. Все было очень скрутно.

У селі Леонтьєвих вважали відлюдькуватими. Анна Власівна – чи не єдина, хто бував у них вдома. Довкола сім’ї Валерія в селі ходило чимало чуток. Пошепки про них говорили, що мати Валери Катерина Іванівна – насправді його бабуся, а сестра Майя нібито і є справжньою мамою…

Москальова Анна Власівна, сусідка Леонтьєвих:

- Майя – это биологическая мать Леонтьева. Когда я пришла, смотрю - маленький стоит… Да, мой сын.

Так жив і маленький Валера.

Його батько – або, принаймні, той, кого він сам вважав батьком, був оленячим ветеринаром. Родина Леонтьєвих кочувала за оленячими стадами. Батько по десять місяців на рік проводив у тундрі, разом з кочовими комі. Валера з матір'ю лишався за сотні кілометрів - у найближчому поселенні. Поки батько жив у чумі на березі Баренцевого моря, син і мати чекали на нього в дерев’яному бараку посеред тундри.

Валерій Леонтьєв:

- Белая, белая тундра. Олени были. Я кровь пил, помню. Существует такой период в жизни оленей и оленеводов - весенний забой, когда их забивают. Все собираются во время забоев и пьют кровь. Ну, это полезно и вкусно считалось. И печень едят. Я помню, что я пил кровь из кружки.

Хлопчик Валера нічим не відрізнявся від звичайних радянських дітей. Він теж мріяв бути космонавтом, але шансів стати кимось, чия робота не пов’язана з оленями, фактично не мав. Оленяр, ветеринар, забійник оленів – ось і всі перспективи.

Так серед північних снігів Валера прожив десять років.

Він всього цього не пам’ятає. Пам’ять дивним чином приховала від нього більшість подій того часу. Леонтьєв не пригадує ані людей в оленячих шкурах, ані мови, якою вони говорили.

Валерій Леонтьєв:

– Я просто помню отдельные слова, совсем немного, отдельные словосочетания, например, такое словосочетание как "вычеись пуиздысь", что в переводе означает "берегись поезда". Потому что мы очень часто ездили через шлагбаумы, и там всегда была эта надпись крупно: "Вычеись пуиздысь", вот я и запомнил.

Леонтьєва визнали лише у 83-му, коли йому вручили премію Ленінського комсомолу. Тоді через це між ЦК ВЛКСМ та ЦК КПРС навіть розгорівся скандал, але врешті-решт Леонтьєв отримав право називатися "серйозним і глибоким митцем". До того його – вже відомого на весь Союз – багато років безжально критикували за зовнішність, манеру триматися на сцені та співати.

Публіка шокована, коли на естраді в середині сімдесятих з'являється волохатий, у вузькому вбранні Леонтьєв. Він був настільки іншим, що партійні керівники боялися випускати його на велику сцену.

Володимир Бистряков, композитор:

- Он мне говорил так: "Да я, Володя, чемпион Советского союза по вырезаниям из кадра. Меня вырезали везде". Называл количество передач совершенно немыслемое. Гиннес отдыхает.

Кількість західних виконавців, яких могли побачити в СРСР, суворо регламентувалася.

На радянській естраді існував свого роду негласний закон про стандарти зовнішнього вигляду, репертуару і навіть тембру голосу виконавця.

Леонтьєв надто не схожий на радянських співаків. Для початку, він не стоїть на місці під час виступу, до нього кульбітів на сцені ніхто собі не дозволяв.

До того ж, Леонтьєв надто схожий саме на західних співаків. Він навіть рухається так само, як роблять це закордонні виконавці.

Не дивно, що на телебаченні його виступи вирізають скрізь.

Валентина Григоренко, подруга Валерія Леонтьєва:

- Вечером он приходит в зал, сам пешком с костюмом, приносит костюм, подходит к своей гримировочной, где он должен быть, там записка "Товарищ Леонтьєв, вы не принимаете участие в концерте". Он, естественно, начинает искать кого-то из руководителей, чтобы узнать почему. Все говорят: "Не знаем". Все прячут глаза.

Це була Москва початку вісімдесятих. Головна сцена країни – концертний зал "Росія". Того вечора він так і не заспівав.

Аби зрозуміти, наскільки суворо тогочасна цензура дозувала будь-які прояви західної культури, досить згадати, що навіть пісню "День Победы" забороняли, бо спілка композиторів зачула в ній ритми фокстроту.

Це тоді як Давид Тухманов, автор пісні, був найавторитетнішим композитором СРСР.

Інколи одного його імені вистачало, аби пісня потрапила на телебачення.

Лев Лещенко, співак:

- И если он приходил в какую-то программу, передачу, он приносил свою песню и говорил: "Я хотел бы ее исполнить". Он пробивал, так сказать, дорогу своим песням.

Але Валерію Леонтьєву не зміг допомогти практично всесильний Тухманов.

Наприкінці сімдесятих Леонтьєва досі не показують на телебаченні, хоча його пісні вже співає весь Радянський союз. Він дає концерти в будинках культури всього СРСР. Але це лише другорядні сцени. Його і далі викреслюють зі сценаріїв телевізійних вогників та концертних програм. Хоча ім'я Валерія Леонтьєва на афішах гарантує аншлаг.

Саме в цей час композитор Давид Тухманов звертає увагу на неординарного виконавця Леонтьєва і пропонує працювати разом. Таке покровительство - квиток на велику естраду.

Лев Лещенко – теж протеже Тухманова, тільки він його вивів на велику сцену років на десять раніше Леонтьєва.

У сімдесятих до маестро стоїть ціла черга молодих співаків.

Лев Лещенко, співак:

- Попасть было невозможно, но кто через знакомых, через звонки и через настырность какую-то человеческую, и вот только так.

Леонтьєв приймає пропозицію Тухманова. Здавалося б, він за крок від визнання. Але Тухманова знову починають викреслювати зі сценаріїв та вирізати з готових телепрограм. Тепер через Леонтьєва. Композитор іде на хитрість. Він пише на перший погляд патріотичну пісню "Ненаглядная сторона". Наполягає на більш стандартному образі радянського співака. Леонтьєв вдягає костюм і краватку. Вони вкотре готують номер на телевізійний "голубий вогник".

Валерій Леонтьєв:

- И чтобы, упаси Господи, я не вздумал вдруг шагать, исполняя песню о родине, меня решили обезвредить. Каким образом? В зале ресторана нашли тумбочку, подсобную такую тумбочку. Их ставили для чего? Чтобы официант принес, хлопнул туда поднос и разбирался с клиентами. Вот на такую тумбочку, она всего-то там 40 на 40 площадь, меня и поставили. Чтобы мне было страшно и чтобы я стоял "Смирно!". Я и стоял смирно, потому что шагать было некуда. Но руками я все равно пел: "Ненаглядная моя сторона". Вырезали. Вместе с тумбочкой, с руками и песней о родине.

Юр'ївець – містечко на Волзі. Саме сюди переїхала родина Леонтьєвих з далекої півночі. Батько почав хворіти, тому лікарі порадили йому змінити клімат.

У цьому дерев'яному будиночку сім'я винаймала одну кімнату. Валері тоді було одинадцять. Тут він закінчив школу, тут - його перша сцена і перші вчителі, перший концерт і перші друзі.

Миколі Сергійовичу вже 63, він був учителем Леонтьєва, коли 18-річний Валера грав у його духовому оркестрі.

Микола Сергійович, як і раніше, дає уроки музики. У крихітній кімнатці одночасно займаються чотири гуртки – плетіння, юних моряків, майбутніх штурманів та духовий оркестр.

Валерія Леонтьєва Микола Сергійович вважає своїм кращим учнем.

Белінов Микола Сергійович, учитель музики Валерія Леонтьєва:

- В школе еще был. Слух слабый был, голос слабый. А парень-то петь хотел. А мы еще смеялись: "Да полно, Валера. Полно, брось ты это дело". "А я хочу петь" - вот и все, и стал петь. Я сам удивлялся. Он выйдет на сцену, помню... Песню пел. Вышел на сцену. То ли спит, то ли поет. Вот такую делал мимику, глаза закрытые, и все в этом движении, всем нравилось, все желали посмотреть.

Тільки один з учнів Миколи Сергійовича співав краще, ніж Леонтьєв. Друг Валери - Володька. Вони разом працювали на фабриці. І дуетом співали. У Вови - доля звичайна для цих країв. Він спився і помер у 36 років.

Вже після школи Валера в Юр'ївці залишився сам. Батьки поїхали до іншого міста, а хлопець влаштувався на роботу листоношею.

Валерій Леонтьєв:

– Ощущение такой безысходности. Темно. Зима. Вот так вот сугроб до сих пор после пурги, после метели. Я с этой совершенно неподъемной сумкой почтальона, в тулупе, ползу по этому сугробу. Нужно пробиться к калитке для того, чтобы оставить почту. Прокладываю вот как траншею. Темно. Холодно. А что я делаю здесь? Я несколько недель задавал себе этот вопрос и нашел себе другую работу.

Колись це була величезна льонопрядильна фабрика. Довкола неї розросталося місто. Люди їхали на роботу, тут і залишалися. Тепер ці руїни - місцева пам'ятка. На льонопрядильній фабриці працював сам Леонтьєв.

З того часу як підприємство закрили, з міста виїхала половина людей.

Прозорова Ніна Павлівна, колега Валерія Леонтьєва по фабриці:

- Да, сейчас здесь тишина, а раньше…

Коли жінка прийшла сюди працювати, Валера був тут тасьмувальником–змазувальником. З того часу, як він обслуговував тут величезні прядильні машини, минуло 40 років. Ніна Павлівна і далі живе в Юр'ївці. Вона вже на пенсії. Виховує онука.

Перед святами у перервах між роботою Леонтьєв влаштовував імпровізовані концерти прямо в цих цехах. Він співав для колег поміж величезних прядильних машин.

Прозорова Ніна Павлівна, колега Валерія Леонтьєва по фабриці:

- Ходил он все время с тесьмой. С крючком. Когда обрывалась ременная передача, его звали прядильщицы. Он крючком этим доставал. Доставал порванную ленту эту и тесьму. И сшивал, по ней сшивал на станке специальном. В общем, производство было грязное такое. Оно вредным считалось.

Валерій Леонтьєв:

- Человек, который лежит под станком вот с таким огромным шприцом, и на спине передвигается вдоль этой машины. Пока не прокачаешь все узлы. К концу смены ты должен проползти под всеми машинами, собирая всю грязь, остатки солидола на себя. На протяжении 2-х лет это все продолжалось. И я несколько месяцев еще отмывал въевшийся в кожу солидол. И опять же добивала мысль, что, наверное, это не то, чем я могу заниматься в жизни.

Жінка, яка їздить у "Мерседесі" з номерами 001 - давня приятелька Леонтьєва. У 82-му вона допомогла йому втриматися на сцені – запропонувала співати дуетом.

Алла Пугачова, співачка:

- Дуэты для чего поют? Не только если тебе нравится дуэтом петь. А еще и поддержать товарища, так скажем. Я была сильнее на тех порах. И для того, чтобы еще больше обратили внимание на Валеру. Это такой уже известный ход, и, значит, спели дуэтом. Ну а потом он уже сольно петь стал, так сказать, без помощи, без слюнявчика.

Примадонна вже у вісімдесятих - перша за кількістю хітів на естраді. Чого вартує тільки її "Паромщик". Але мало хто знає, що перший виконавець пісні – Валерій Леонтьєв. Втім саме Алла записала "Паромщика" на телебаченні. Цього було досить, щоб пісня належала саме їй. Пізніше вона переконувала Леонтьєва, ніби не знала, що "Паромщика" вже співав він.

Алла Пугачова, співачка:

- Есть такие люди, которые говорят, что у него мало хитов. На что я отвечаю, что он сам хит, хит образа, и это определение к нему очень подходит. Он очень серьезно относится костюмам, и если уж он выйдет весь в перьях, то уже забудешь, что он о пароходе там поет или о шаманах.

Вони, як і раніше, приятелюють. Як і раніше, при зустрічі цілуються та пліткують.

Алла Пугачова, співачка:

- Ой, я от мороза, от ветра сейчас заплачу, а Валера подумает, что я плачу по нему.

Салова-Тюріна Тетяна Олексіївна, класний керівник Валерія Леонтьєва:

- Но он был серьезным. Вот смешил всех, а сам не улыбается. И очень закрытый, и я, дура, не понимала, что ему было, видимо, очень больно.

Відповідь на запитання, чому хлопчик замкнений у собі, вчителька знайшла для себе через багато років, коли прочитала в газеті плітки про родинну таємницю Леонтьєвих. Про те, що мама Валери нібито його бабуся, а рідна сестра і є мамою. Тому дитячу скутість списала на родинні розбірки.

Він не був її улюбленим учнем. Про Валеру Тетяна Олексіївна згадує, як про звичайного хлопчика. Трієчник з математики і фізики, він завжди отримував п'ятірки з літератури.

Втім був один вчинок, яким Валера вразив усіх.

Салова-Тюріна Тетяна Олексіївна, класний керівник Валерія Леонтьєва:

- Вот, например, была семья, трое детей, и мать парализованная, и отец от них ушел. И вот все 4 года, с 4-го класса начиная, он ходил к ним. Рубил дрова, таскал, воду грели, мыли мать и двое маленьких.

Чому він робив це, та ще й організовував на допомогу однокласників, ніхто сказати не може. Та жінка була зовсім чужою для Валери.

Вчителька почала краще розуміти Валеру, коли одного разу пішла з ним у кіно. Це був 63-й рік. На екрани щойно вийшла стрічка "Оптимістична трагедія". Це зовсім не дитячий фільм про трагічну долю жінки–революціонерки.

Салова-Тюріна Тетяна Олексіївна, класний керівник Валерія Леонтьєва:

- В кино шли, и вот это было оптимистической трагедией, и так он хотел быть похожим на эту комиссаршу, и сила характера его восхищала всегда.

Стрічку привезли в клуб всього на два тижні. Тоді 14-річний Валера не пропустив жодного сеансу – він дивився її разів 10.

Салова-Тюріна Тетяна Олексіївна, класний керівник Валерія Леонтьєва:

- Вот ему хотелось быть героем, и хотелось быть сильным, хотелось быть выносливым.

Микола Мащенко, режисер:

- Я вибирав по очах, коли я йому на фотопробах сказав: "Гляньте в небо ". Я нічого не сказав йому, але в погляді і фотографія це відбила. Було бачення того, на кого він дивиться.

Роль Ісуса Христа найбільша, яку колись пропонували Леонтьєву. І яку він так і не зіграв. Як не дивно, київський режисер Микола Мащенко запропонував кінопроби артистові саме після концерту, де він бігав по залу і стрибав на сцені. Леонтьєв проходить кінопроби успішно, вже готують запит до Ватикану на дозвіл знімати – це необхідна процедура. Але раптом артист сам відмовляється. Бо вже був приклад, коли один італійський актор успішно зіграв роль Христа.

Валерій Леонтьєв:

- Иисус Христос получил лицо реально живущего человека. Ватикан, конечно, настоял на том, чтобы этот артист более никогда в жизни не снимался нигде, ни в одном фильме, не выходил на театральные подмостки, нигде не засвечивался публично. Конечно, ему дали 20 миллионов долларов, по тем временам, да и по сегодняшним, цифра огромная, чтобы он безбедно окончил свои дни. Я не ожидал, что мне дадут на студии Довженко 20 миллионов долларов. А решение было чем продиктовано? А вдруг? А вдруг фильм получится? Станет для верующих людей лицо воплощением Христа? Как я завтра пойду, скажите пожалуйста, висит афиша... А я поехал в Черкассы, Старый Оскол, что называется, на чес... По 3 концерта в день. Нелепость.

З ряду причин документи до Ватикану не надіслали, тому фільм так і не зняли.

Валерій Леонтьєв:

- У меня была такая эгоистичная радость по этому поводу. Не знаю, по каким причинам не состоялся этот фильм, но я подумал: "Слава тебе, Господи!" А если фильм случился бы, мне было бы так противно видеть вместо себя кого-то. Такое было противненькое, мерзенькое такое ощущение в связи с тем, что фильм не состоялся.

Коли Леонтьєв не змащував прядильні машини, він пропадав у місцевому клубі Юр'ївця. Сюди від фабрики всього п'ять хвилин ходу.

У цьому залі він вперше вийшов на сцену, щоб грати і щоб співати.

Щодня він бігав сюди до вчителя на музичну науку під баян.

А на вихідні тут збиралася фабрична молодь. Вони самі ставили сценки і музичні номери. А потім давали платні концерти. 30 копійок за вхід. Зал був завжди повний.

Без Ніни Павлівни не обходився жоден концерт. Вона була кращим голосом фабрики. Заради самодіяльності жінка навіть залишила професію технолога.

Їй тоді було 19. Із залу місцевого клубу на Ніну дивилися сотні очей. Вона ж виводила свою партію і мріяла йти вчитися далі, щоб співати з великої сцени. А поки що з фабричними дівчатами вони організували квартет. Самі добирали репертуар. Ставити номер їм допомагав Валера Леонтьєв.

Прозорова Ніна Павлівна, колега Валерія Леонтьєва по фабриці:

- Помню, когда наш квартет подпевал ему песню "Зонтики", французская песенка. Валера сидел в зале, смотрел, смотрел да и говорит: "Девчонки, вы что так подпеваете, как перед расстрелом стали, вы хоть подвигайтесь немножко. Дмитрий Ефимович, им зонтики надо дать". И вот на выступлении прошло все хорошо.

Квартет дівчат і далі виступав зі сцени місцевого клубу. Але вже без Леонтьєва. Він поїхав навчатися далі. За кілька років Валерій почне свою кар'єру.

Ніна Павлівна з донькою та онуком так і живе в маленькому містечку на Волзі. Вона все життя пропрацювала в самодіяльності, мріяла вступати до музичного училища. Але батьки заборонили. Вийшла заміж, отримала квартиру, народила трьох дівчаток.

А коли нікого немає вдома, жінка дістає платівки з піснями Валери і ставить свою улюблену. Вона так і каже: "Я теж хотіла кимось стати, а мене засмоктало це юр'ївецьке болото".

Ім'я Леонтьєва оповите таємницями й загадками. У його житті трапляються містичні пророцтва. Йому приписують проведення ритуальних практик – ніби саме це дає силу співакові.

Лайма Вайкуле, співачка:

- Быть популярным столько лет - это уже говорит о том, что в человеке есть какая-то тайна неразгаданная, которая вот и привлекает людей.

Дещо незвичайне і справді траплялося. Наприкінці сімдесятих після концерту до співака підійшла жінка і почала говорити дивні речі. Нібито вона вже бачить Леонтьєва багатим і знаменитим. Валерій тоді провидицю сприйняв як божевільну. Наступного разу вона прийшла до співака через 10 років.

Валерій Леонтьєв:

– Вы знаете, не помню, честно говоря, я цитирую ее воспоминания. Однажды она пришла ко мне в Краснодаре, она краснодарская жительница, это в районе 85-86 годов, и стала мне рассказывать о том, как она однажды ко мне пришла за кулисы в конце семидесятых в Крыму и предрекла мне известность и так далее, я пересказываю ее воспоминания. Сам я, конечно, уже не помню. А вот уже второй ее заход ко мне в "гримерку" - это я помню, действительно, она предрекла мне поездку в Индию. Как у нее это получилось, я не понимаю. А я как раз был надежно-надежно закрыт в очередной раз, не знаю, в чем я провинился перед властями, я не помню, но я опять был закрыт для выезда за границу. И она меня рассмешила: "Какая Индия? Опомнитесь, я не выездной, вот мне в Болгарию, какая Индия?" - "Ты поедешь в Индию". И действительно, поехал в 88-м.

Сталося те, що для Леонтьєва здавалося неймовірним. Його запросили в Індію на гастролі.

Ось фільм про ту подорож, який вони знімали самі. Фактично, це 10-хвилинний кліп на кілька пісень Леонтьєва. Оператором був тоді ще співак-початківець Сергій Крилов. Чоловіки приятелювали, тому Крилов знімав не лише його виступи, фактично місяць він не відходив від Леонтьєва.

Сергій Крилов, співак:

- Я просто смотрю как психолог-любитель на эту ситуацию. Бывают такие дети, которые чем-то ущемлены в детстве. А потом есть у них возможность себя проявить и вообще никогда уже не плакать. Никогда не показывать никому, что тебе плохо. Я никогда не видел. Я раздраженным Валеру видел, то есть сердитым, курящим сигареты в большом количестве. Но вот так, чтобы я видел его сильно расстроенным - наверное, я думал, что он настолько человек скрытый.

Таємницею була оповита й індійська подорож. Казали, що там він вивчав духовні практики і проходив ритуали очищення вогнем. А після повернення спалив старі фотокартки й сценічні костюми – так співак нібито порвав зі своїм минулим.

Валерій Леонтьєв:

- Ритуал очищения? Пресса - по большей части испорченное сарафанное радио. Слышал звон, да не знает, где он, и второй вариант, когда просто вранье 100%. Человек садится вечером и пишет историю. Не важно, имеет она под собой какую-то основу реальную или не имеет, ему нужно положить редактору на стол материал. Это как раз тот вариант. Ритуал очищения огнем - я впервые слышу об этом. Что это за ритуал? Я знаю, в средние века был ритуал очищения огнем, когда предполагаемую ведьму клали на вязанку дров. Я только этот ритуал очищения знаю, с другими не сталкивался.

Свої старі фото Леонтьєв таки спалив. Буцімто тільки невдалі.

Валерій Леонтьєв:

- Я действительно сжег все свои фотографии, и Индия здесь не при чем. Это произошло 3 года назад, когда они стали вытеснять меня из жизненного пространства. Дачи... Костюмы... Десятки килограммов, эти картонные коробки из-под телевизоров, поэтому я выбрал интересное и ценное и оставил, а весь хлам, который находился в количестве 10 копий... Устроил пышный фейерверк. Сжег лишние тряпки и ненужные фотографии. К Индии это не имеет никакого отношения...

Можливо, саме через цей випадок його фотографій залишилося так мало. Це дитяче фото - чи не єдине. І єдине фото його батьків. Він уже не вперше позбавлявся своїх речей.

Михайло Герцман, друг Валерія Леонтьєва:

- Одно из проявлений гнева - он выбрасывал лишние вещи на улицу. Через окно. Вот, здесь не было этого домишки, а был своего рода сквер. И здесь люди не ходили. Опасности для окружающих эти выходки не имели, но могла полететь и тарелка, и, я не знаю, утюг, если он не работает. А может быть, не понравившаяся вещь, вот ему надоело, он мог выбросить, но это в порыве гнева. Чтоб не подумали, что он какой-то там капризный и сумасшедший человек, нет. Это был порыв,

Омріяний гуртожиток Леонтьєва. Кімнатку він тут отримав після того, як кілька років прожив на матраці за сценою Сиктивкарської філармонії.

Михайло Герцман, друг Валерія Леонтьєва:

- И вот за кулисами этой филармонии они жили, я приходил к нему в гости, едва не наступил на него. Причем там он был с дамой. Я споткнулся.

Цю пісню для Леонтьєва написав композитор Михайло Герцман. Вони познайомилися майже 40 років тому. Тоді молодий Валерій приїхав на роботу у Сиктивкарську філармонію. Композитор і співак і досі підтримують стосунки.

Михайло Герцман, друг Валерія Леонтьєва:

- Стук в двери - и заходит молодой человек. Очень симпатичный, кудрявый, мне сразу очень понравился. Такой очень скромный: "Извините, - он спросил, - Вы композитор Герцман?" Я сказал: "Я композитор Герцман". Мне было приятно, что меня назвали композитором.

Тепер цього чоловіка в Сиктивкарі всі називають не інакше, як друг Леонтьєва.

Насправді він один з найближчих йому людей. Він знає, чому Леонтьєв такий закритий у житті, коли на сцені відвертий з публікою. Чому давно ніхто не бачив, як він сміється, і мало хто бачив, як він плаче.

Михайло Герцман, друг Валерія Леонтьєва:

- Нет, это понимаете, чем выше человек забирается на вершину, это точно как альпинист, вот тем меньше остается места для остальных. И вот он забрался на вершину, ветрами он обдуваем, а мы все не можем, на врешине не могут стоять трое. На врешине может один стоять, на своей вершине. Это страшное одиночество, он безумно одинок.

Юр'ївець. Школа імені Пушкіна. Чому вона має ім’я великого поета – ніхто не пам’ятає. Олександр Сергійович у цих краях не бував ніколи. Натомість, кожна дитина в Юр'ївці знає – тут два роки навчався сам Леонтьєв!

Він, як і раніше, не вирізнявся гарними оцінками і мав трійки з точних наук. Але як співав! Уже тоді кожен вихід на сцену старшокласника Валери обговорює вся школа.

Тепер кожна дрібниця, пов’язана з життям співака – справжня реліквія для шкільного музею. Фото Леонтьєва тут висить поміж портретами героїв війни. Журнали з оцінками колишнього комсомольця – безцінний експонат. Леонтьєву присвячено окремий стенд, Пушкіну – нічого.

Через дорогу від школи - конкуренти: ще один музей. Там теж є стенд Леонтьєва. Але тутешній директор упевнена – в неї експонати кращі, ніж у школі. Бо частину фото їй вдалося отримати особисто від співака. До речі, колись Олександра Василівна працювала директором цієї самої школи, і її улюбленим учнем був саме Валера. Особливо в ті рідкісні виступи, коли він з’являвся на сцені не в маминій спідниці, а в чомусь пристойнішому.

Одну історію – про те, як Валерій з другом їздили поступати до московського ГІТІСу, Олександра Василівна любить переповідати досі.

Олександра Сиротіна, директор музею:

- И когда они приехали в Москву, увидев, что такие все приезжие на машинах, а они пешеходом почти из Юрьевца пришли… И потом, их речь… Ведь у нас речь, нечего скрывать, окающая, и они струсили. Они даже не стали поступать и не стали принимать участие. Забрали документы и приехали сюда в Юрьевец

Валерій Леонтьєв:

– Это правда, эту историю я сам рассказывал. Я испугался и правильно сделал, потому что интуитивно, скорее всего. Внешне причина была одна: речь. Речь. Неправильная речь. Волжский выговор, характерное оканье. Они так говорят. И я так говорил. Повольжье все так говорит. И сбежал, не пытаясь сдать ни одного экзамена.

Він залишить свою мрію в Москві і повернеться до Юр'ївця. Наступні кілька років гастролює районними колгоспами і виступає перед селянами просто в полі, вночі спить у футлярі для контрабаса, у місцевих клубах здіймає справжній фурор – побачити дивакуватого хлопця з Юр'ївця прагнуть усі, для колгоспників він – зірка, набагато яскравіша, ніж далекі естрадні співаки.

Для всіх, хто знав Леонтьєва в маленькому, глухому приволзькому Юр'ївці, він – уособлення успіху. Живе нагадування про те, що мрії – здійсненні.

Вони не можуть знати про те, як воно йому там, на вершині. Чи щасливий він тепер? Чи, може, був щасливим тоді, коли заради нього тутешні шанувальники вибивали шибки в сільських клубах? Що він відчув, коли нарешті переміг? Коли зрозумів, що боротися за право бути іншим немає з ким? Чи правду кажуть, що за весь цей час він втратив здатність від душі сміятися та по-справжньому плакати? І чому в його піснях трапляється така щира, надривна та невимовна туга?