Мертве місто: реальність війни та нереальність життя [ Редагувати ]
Місто. Точніше, частина міста. Мертва і чорна. У місті живуть з десяток шахтарів і стільки ж пенсіонерів. Будинки розбиті артою, абсолютно всі вікна забиті дошками. Інша частина міста - окупована. В магазині продаються армійські консерви, сигарети, шоколад, одеколони "Саша" і "Дипломат", напівфабрикати, прострочений кефір. Продавчиня каже, що зараз на блоках не пропускають машини з продуктами. Може, в кінці тижня. А мені так хотілося кисломолочки.
В подібних сірих зонах надзвичайні - дороги. Порожні й сірі, ними треба рухатися швидко, пролітаючи відкриті ділянки, що прострілюються. Взагалі, швидка їзда розбитими газельками та пілюлями стала звичною. І якщо наше перебування на краю сприймається як норма, то подібні населені пункти - як щось абсурдне й ірреальне.
Навіть не віриться, що в цих будинках живуть люди. Їхню присутність видають сателітки й труби буржуйок, що стирчать із дерев'яних вікон. А ти - зі зброєю. Летиш щербатим асфальтом, намагаєшся запам'ятати антураж і ловиш себе на тому, що все це страшна біда інших людей, яка стає твоїм досвідом.
А потім повертаєшся на позицію і радієш своїй норі, яка за цей місяць стала тобі рідніше за намети Рівного, казарми Гайсина і Партизан, піонертабір імені Кулика у Фрунзе, вагончик Лазурного, знову намети, але вже Ширлану. І всі ці валянки, соляра, генератори, тушонка... все це таке дріб'язкове.
Перед очима - шахта, конвеєр комплексу породовиборки, місцевий хлопець у солдатських берцях і спортивних штанах, дві літні жінки, що довго дивилися услід нашій газелі, запилюжена дорога й підірваний зіл обабіч.
