В Киеве, 19 июня, из жизни ушел выдающийся украинский поэт, общественный деятель и драматург Иван Драч.

Он лечился в госпитале "Феофания" и скончался в возрасте 81 года. После себя Иван Драч оставил настоящее культурное наследие. 

В творчество писателя вошли поэтические сборники "Киевское небо", "Подсолнух", "Сабля и платок" и "Храм солнца".

А по сценариям Ивана Драча были созданы фильмы: "Пропала грамота", "Колодец для жаждущих" и культовый "Каменный крест". Также он написал сценарии к фильмам "Колодец для жаждущих", "Дед левого крайнего", "Венчание со смертью".

Podrobnosti.ua сделали подборку самых культовых стихов Ивана Драча. 

Чому ти серце, все болиш частіш?..

Чому ти серце, все болиш частіш?
Пора б тобі вже бути бронзовіш,
А ти кипиш, од муки розпанахане,
Вогонь горить буйніш - не тихне і не тахне.
Я чую, як в мені у золотім вогні
Жар-птиця фенікс зводиться на дні,
Як бавить пір’я, як поводить оком
І в кожні пологи разить електрошоком.
До краю розшматовує істоту,
Буденну і тверду мою достоту,
Дощенту вимордовує, розкраює,
Жахає пеклом, де там к бісу раєм!
Злітає, мов з гнізда, ламає жахно ребра,
Душі бездушно полишає жебра,
Із лютістю нещадною мене
Лиш попелом на сторони війне
І геть злітає горда - неймовір’я, -
Мені перо лишивши, мале пір’я,
Яким пишу про клекіт сонця спомин,
Весь знищений і чорний - в сажі комин!
Я довго гою свої дивні рани,
Все кутаю в канупери й катрани,
Закаююсь горіти в тому грищі,
Ледь зводжуся на власнім попелищі!
Аж чую - знов! Знов золоте пташатко
Мене жахає вогняним початком,
В’є фенікс знову золоте гніздів’я,
Меча загнавши в душу по руків’я!..

Єдина, з твоїх фантазій…

Єдина, з твоїх фантазій
Мені в пам’ятку єдина…
Мужчина з крилом підбитим
Схилився над юною жінкою.
Вуста її спрагло кличуть,
А руки горять з розпуки,
А перса пашать безсоромно,
А юні коліна тремтять.
Мужчині ж вона не до пари,
Бо крила, хоча б підбиті,
Йому пахнуть небом гордим.
Ні знятися він не годен,
Ні взяти її за дружину:
Він - небесен, вона ж земна.

А вона ж в очманінні юнім,
Вся онімблена мудрістю статі,
Так розкрилася чистим лоном,
Так заламує руки в млості,
Затуливши собою від нього
Своїх двійко незламаних крил…
Жінка завжди лежить горілиць
На своїх нерозлітаних крилах,
Бо ж, поламана мудрістю матері,
Лиш крильцятами персів злітає
До мужчини з крилом підбитим…

Єдина, з твоїх фантазій
Мені в пам’ятку єдина.

Етюд кохання

Кохати - нові землі відкривати,
Нюанси свіжі і відтінки нові.
Кохати - це щомиті дивуватись,
Це - задихатись з подиву - любові.

Це - припадати до джерел незнаних
І дикої жаги не втамувати.
Порушувати дивовижні плани,
А потім дивовижніші сплітати.

Кипіти і згоряти од розпуки
І все спізнати, все знайти в любові -
Шалене щастя і пекельні муки…
Коли не маєш риб’ячої крові.

Без тебе світ - це тьмавий морок

Без тебе світ - це тьмавий морок.
Без тебе не біжить вода.
Без тебе кожен камінь - ворог,
Подушка каменем тверда.

Без тебе сонце - повне ночі,
Без тебе ночі - без кінця,
Для тебе ж ночі я доточую,
Для тебе місяця - вінця.

Без тебе небо - повне криги,
Стоять в душі самі льоди,
Без тебе світ - це ж тільки крихти
Моєї зимної біди.

Без тебе, що мені без тебе -
Нема мене на всі світи…
Тож нахились блакитним небом,
Тож святом сонця освяти!..

Реквієм Павлові Тичині

Закочувалось  за  вечірній  пруг  
Тичинине  золотооке  сонце.  
Він  ще  не  знав  про  це, а  вже  Вона  ходила  
Навшпиньках  по  його  кімнаті-хаті,  
І  до  книжок  принюхувалась  ласо,  
І  вже  косу  поставила  на  покуті,  
Ледь  брязнувши,  ледь  хряпнувши  кіссям.  

Він  ще  не  знав  про  це, а  вже  Вона  чигала  
На  душу  ніжнотонну,  сонцетканну  
І  мітила  йому  кіссям  в  міжбрів'я,  
Аж  тамувала  віддих,  щоб  не  схибити.  
Закочувалось  за  вечірній  пруг  
Тичинине  золотооке  сонце,  

Він  ще  не  знав  про  це, і  він  співав,  як  дихав,  
І  пісня  била  з  джерела  гіркого,  
І  пахла  бджолами  із  довбаного  вулія,  
Древлянською  пергою,  ярим  воском  
Та  сизим  прахом  звергнутих  століть  -  
Не  атомними  сурмами  безодні.  

Поет  співав  глибинно,  старовинно  
Бояновими  сивими  вустами:  
"Були  люде  невірнії,  
Вони  в  Бога  не  вірили,  
А  вірили  у  цмочище,  
У  лютеє  у  зміїще".  
І  думалось  мені,  коли  він  ще  не  знав,  
А  може,  знав,  та  про  знання  не  відав  
Й  собі  самому,  то  мені  гадалось:  
Чому  такий  він  ніжно-безборонний?  
Чому  завжди,  на  вулиці  зустрівши,  
Так  хочеться  його  під  руку  взяти  
І  провести,  щоб  навіть  лист  каштана  
Не  впав  на  його  тишу  золоту  
І  не  побив  її  тяжким  сліпучим  громом?  
Чому  так  хочеться  побігти  в  його  роки,  
В  його  далекі  молоді  літа,  
И  собою  затулити  його  арфу -  
Бо  ж  подарована  була  Вкраїні  арфа,  
Одна-однісінька  на  все  життя  Вкраїни.  
Чому  так  прагнеться  побігти  в  його  долю -  
В  його  єдину  стокрилату  долю -  
І  лиш  добро  пустити  в  її  крила,  
А  зло  одринути,  одкинути,  знебути?!  
Про  винятковість  йшлось,  про  геніальність,  
Як  про  пилок  метелика,  як  про  меди  бджоли  
Та  ще  про  струни  арфи,  що  єдині.  
Коса  ударила  по  арфі - струни  вмерли,  
Заплющилися  карі  очі  в  арфи,  
І  він  лежав  до  арфи  головою,  
А  в  узголів'ї  арфа  безголова.  
Як  закотилось  за  вечірній  пруг  
Тичинине  золотооке  сонце,  
На  серце  впала  божевільна  тиша,  
Ви  чуєте,  як  всюди  дзвонить  тиша,  
Як  без  Тичини  тиша  громом  вибухає!  
Яка  на  світі  тиша  без  Тичини!.  

Также узнайте биография известного поэта в наше материале.