"Бовсуновські бабусі" тріумфували на кінофестивалі у Лондоні: як живуть героїні стрічки [ Редагувати ]

Найкращою документальною стрічкою Лондонського кінофестивалю визнали український фільм "Бовсунівські бабусі". Картина про жительок звичайного поліського села спричинила справжній фурор за кордоном. Із новими кінозірками поспілкувалася наша Анастасія Старовойт. 

Мальовниче село Бовсуни на Поліссі. Саме тут живуть героїні документальної стрічки "Бовсунівські бабусі." Звичайні українські жінки, які володіють майже забутою манерою фольклорного співу саме цього регіону Полісся. Найстаршій з них виповнилося 90.

Надія Шваб, учасниця колективу "Бовсунівські бабусі":

Співати любите? - Люблю! З дєтства люблю співати. Де йшла, то мурмотала - Будем далі їхати співати? - Пока буду подужать - Буду єхати співати!

Їхньому співочому колективу 8 років, хоча кожна з бабусь співає з дитинства. І у рідному селі без цих співів не обходилося жодне обрядове дійство.

Без нас не повінчаються як не поспіваємо.

Такими ж жінки і постали у фільмі української режисерки Тетяни Сучкової-Ладик. Над його створенням працювали понад півтора року. Коли завершили, показали на одному з телеканалів, де успіх картині - не пророкували. Тоді команда і вирішила подати заявку на закордонний кінофестиваль.

Тетяна Сучкова-Ладик, режисерка фільму "Бовсунівські бабусі":

Это была первая заявка, куда мы подали. Это был Лондонский фестиваль и он сразу же занял первое место. При чем, я могу отметить, что этот фестиваль называется ЕGG - фестиваль в рамках большого фестиваля в Лондоне. И это было независимое жюри, нас отбирали в несколько этапов, И потом - "Вы победитель". Для нас это действительно было крайне неожиданно и мы поняли, поверили, скажем так, в жюри, которое бывает на фестивалях за границей.

Після такого успіху повірили в себе і бабусі. Хоча, кажуть, призів не чекали - просто все життя люблять співати. І на зйомках фільму - були самими собою.

Марія Карповець, художній керівник колективу "Бовсунівські бабусі":

Вони просто жили своїм життям. Жили, але просто перед ними стояла камера, вони на неї абсолютно не реагували, розказували про себе робили свою роботу. Інколи спішили, інколи казали, що мені вже не можна, треба бігти і казала там Петровна: я побіжу, мені треба корову видоїти, а потім я прийду.

Марія Невмержицька та Марія Бовсунівська, учасниці колективу "Бовсунівські бабусі"

Ми герої. Славимось, що це нас за кордоном пропустили. Довольниє, радосниє. Це таких старців ще повезли за границю показувати скрізь. Сміємося і радуємося.

Великої слави після успіху картини бабусі не відчули, однак на співочі фестивалі за кордон їх і надалі запрошують. Кажуть - їм би ще прожити довше, аби і надалі прославляти своє село. Куди вони охоче запрошують любителів зеленого туризму.