Міста-привиди: чому в Україні занепадають покинуті людьми населені пункти [ Редагувати ]

Увесь світ уже знає про покинуте місто Прип'ять. Але насправді таких знелюднених територій в Україні - десятки. Міста-фантоми... Видовище моторошне, але і цікаве. Богдан Вербицький та Сергій Бордюжа - далі про історії двох міст. Схожі - і різні водночас. Про безнадію та сподівання.

Місто, в якому життя зупинилося ще 34 роки тому. Прип'ять - найвідоміше місто-привид у світі. Та скільки таких іще в Україні?

Цих городків - безліч на сьогоднішній день.

Військові містечка...

Тут и спортзал был, и зрительный зал.

Та міста навколо "одного підприємства".

Ірина Кондратюк, голова Степногірської селищної ради:

У нас вообще позамерзали сети воды и канализации с 1 по 9 этаж.

Як там виживають люди? Скільки таких фантомів по країні?

Сім кілометрів до райцентру, дещо більше 10 - до Білорусі. Ми у Смолигівці, невеличкому селі на Чернігівщині з населенням 120 людей. Більшість - пенсіонери. Пані Тамарі нещодавно виповнилося вісімдесят.

Так что, бабушка уже, совсем бабушка.

Пані Тамара провела тут майже все життя. Каже: раніше село - жило. Бо за кілька кілометрів було розташоване військове містечко "Любеч-1".

Тамара, жителька села Смолигівка:

Дома стояли красівєнниє, школа стояла красівєнная, все красівєнне було. Магазин був, клуб був, мой хлоп адже там кіно пускав. Все було. Все було. Воїнська часть. Як обична воїнська часть.

Та вона була незвичайною. Бо "Чорнобильська дуга" мала сестру - на Чернігівщині. Вона ловила сигнал і передавала на об'єкт "Чорнобиль-2". Це - архівне відео з мережі. На цих кадрах військова частина ще працює - а там, позаду будівлі, та сама антена. Щоб обслуговувати таку "махіну", потрібні були сотні людей. Для них і побудували містечко "Любеч-1".

Олег Жданов, військовий експерт:

Військові частини були "градообразующим" підприємством. Вони не платили податків, але вони забезпечували всю життєдіяльність. Вони забезпечували і котельну, і електричну підстанцію під них будували, і вони підключали місцевих жителів. І забезпечення продовольством і промисловими товарами.

А ще - роботою. Пан Павло працював на водоочисних спорудах містечка.

Павло, житель села Смолигівка:

Повара, сантехники. Кочегарка, по холодной воде, по горячей. Промывка воды. Вот, прямо і направо. І прямо бетонка і впираєтеся у воїнську часть.

Ось ця дорога. Вона - бетонна, спеціально для важкої військової техніки. Але більше ніж 15 років вона тут не їздить. Тому що військову частину і містечко Розсудів-1 спочатку розсекретили, потім розформували і врешті-решт розселили всіх його мешканців.

Їхати й справді недовго - хвилин 10. При в'їзді - шлагбаум. (Територія містечка під охороною. Бо частину об'єкту переобладнали під пункт тимчасового перебування нелегалів).

Нас зустрічає заступник директора пункту. Всього у містечку - понад 20 об'єктів. Майже всі - занедбані. Люди звідси виїхали ще в середині двотисячних.

Тут усе, немов ліс, у якому несподівано бачиш будинки. Це - стара офіцерська їдальня, трохи далі - гуртожиток.

Більшість будівель ось так посеред лісу? - Ну да, природа берет свое.

Стрімкими темпами! Такий вигляд містечко мало 13 років тому. А такий - зараз. Двори радше нагадують парк із тротуарами. Загалом тут...

Три дома. Каждый по 78 квартир, насколько я помню.

Усі вони - порожні. Військових розселили по всій країні. А життя - зупинилося. І тут, і в навколишніх селах.

Ось про цю школу говорили місцеві. Ми на внутрішньому подвір'ї, тут, напевно, проводили лінійки, ну а там, на другому поверсі, була актова зала. Загалом це звичайний проєкт для невеликого районного центру.

Такі військові містечка - спадщина радянської "оборонки".

Олег Жданов, військовий експерт:

Україна, Білорусь - це був "другий ешелон" оборони Радянського Союзу. В Україні, у нас було зосередження техніки і озброєння на двомільйонне угруповання.

Та є місця, де містоутворюючим "підприємством" була не військова частина, а завод.

Отсюда должна была выдаваться по конвейеру руда.

Володимир Пацаль веде нас до закинутого ствола колишнього Таврійського гірничо-збагачувального комбінату. Саме з його будівництвом на початку вісімдесятих і народилося містечко гірників - Степногірськ, за 30 кілометрів від Запоріжжя. Робітники сюди з'їжджалися з усього Союзу.

Ірина Кондратюк, голова Степногірської селищної ради:

Бросали где-то свои насиженные места. Здесь получали квартиры, жили, развивались.

За генпланом, у Степногірську мали жити 75 тисяч людей. Бо запасів марганцевої руди в цих степах знайшли більш як півтора мільярда тонн. Роботи гірникам було чи не на сотню років. Та замість міста-мрії тут ледь не з'явилося місто-привид. У дев'яностих уряд порахував, що марганцевої руди вистачить і в сусідній, Дніпропетровській області. Тож комбінат у Степногірську - закрили.

Мы где-то опустились на глубину 34 метра. А полностью - 450 и глубина 104 метра.

Покинуті штольні - це все, що залишилося від комбінату. А от місто, де не було ні роботи, ні газу, ні тепла, ні води - вижило.

Ірина Кондратюк, голова Степногірської селищної ради:

В то время все мы говорили об Алчевске. Так вот у нас было еще хуже, чем в Алчевске.

Був період, коли люди просто кидали квартири й тікали. Хто залишився - пристосовувався до ринкових умов - як Володимир Пацаль.

Володимир Пацаль, пенсіонер, житель Степногірська:

Выручали нас посадки, которые еще не успели выпилить. Грибы осенью и весной. Выращивали овощи, возили в Москву. Тогда еще Польша, и это все было закрыто. И вот то, что за одну поездку по железной дороге вывез, продал - вот сыну купил к началу учебного года одежду, учебники, тетради.

У Степногірську навчилися заробляти.

Ірина Кондратюк, голова Степногірської селищної ради:

В основном это налог, аренда земли. У нас есть коммунальное имущество, которое мы сдаем в аренду.

Тож сьогодні Степногірськ уже не таке депресивне місто, як ще десять років тому. Зараз тут понад п'ять тисяч жителів. Потроху розвивається малий бізнес.

Дуже багато кіосків, дуже багато магазинів. І добавляються, добавляються, тому що кожен хоче якусь копійку заробить.

Та більшість працює в Запоріжжі, до якого - півгодини автобусом.

Ірина Кондратюк, голова Степногірської селищної ради:

У нас очень много молодежи. Вот вы сейчас видите. Дорого в Запорожье снимать жилье. Они все здесь. Покупают здесь квартиры.

Та щоб Степногірськ і справді відродився, кажуть місцеві, потрібно відродити копальні.

Оставались и надеялись, что что-то где-то создадутся и будем работать. И мы и сейчас надеемся на это.

Ми розповіли історію двох міст - зі схожими проблемами, але різною історією і різним майбутнім. Але скільки їх - таких покинутих по всій країні? Де життя зупинилося разом із зупинкою заводу, фабрики чи розформуванням військової частини?