Війна на Донбасі: як люди під кулями розвивають свою справу? [ Редагувати ]

Знайти надію в безнадії. Українськ на Донеччині. Колись зразкове містечко Донбасу за радянських часів, зараз у занепаді. Перший удар по Українську був у дев'яностих, коли промисловість занепала. Другого удару завдала війна. І цей удар міг би стати вбивчим, якби не люди.

Попри війну по сусідству та суцільні руїни, вони роблять свою справу. От тільки ще б рідна держава допомогла, казали вони нашому Ігорю Левенку.

Почті нікого нема. То повмирали, то повиїжджали.

Прошлий месяц зарплата п'ять дев'ятсот, что это? Где такое было видано! На шахте…

Молодежь уезжает. У меня дочь взрослая я ей говорю даже и не думай сюда возвращаться.

Этот город мог бы стать витриной. Тем более что это город единственный.

Українськ. Тридцять кілометрів від Донецька. Заснований на початку п'ятдесятих років. Місто - районного значення. Його розквіт припав на кінець сімдесятих. За радянським задумом, Українськ мав демонструвати промислову велич Донбасу.

Здесь все белили. Асфальт везде был. Смотрите, асфальтный завод был свой, сетрозавод - свой, швейная фабрика была своя, ЦОФ обагатиловка - своя, шахта “Украина” - это на маленикий городок, в котором было 17 тисяч людей.

Стадіон "Україна". У центральній частині. Нині, як і все місто, переживає не найкращі часи. Зведений у 1971-му році. Був спортивним майданчиком для міжнародних спартакіад. Ще у двотисячних тут грав знаменитий "Шахтар".

Сергій Новіков, директор стадіону "Україна":

Наша команда шахти "Украина" участвовала в любительском чемпионате Украини. Три года держала первин места по Украине и кубок брали одновременно.

З часом утримувати стадіон для шахти стало не вигідно. Та й з початком війни команда розпалася. Тепер розпадаються і трибуни.

Кричит наш стадион SOS, спасите и помогите! Ми во все инстанции бьемся, вот сейчас вот своими силами ремонтируем трибуни, штукатурные работи проводим, потом будем менять лавки и покраску делать.

Бо стадіон тут чи не єдине місце, де можна провести здорове дозвілля.

Если взять в общем количестве от шести десяти до семи десяти человек, а в былые времена было больше двухсот…

Шахта "Україна". Колись це було містоутворююче підприємство. Біля прохідної пам'ятник гетьману Хмельницькому. Майже копія знаменитого київського Богдана. Тут ми зустрічаємо молоду родину. Микола, Олена й маленький Данилко. Тато прийшов на роботу забрати трудову книжку.

Ну лет десять где-то подземного есть. Оборудования нет, все старое и проживи на п'ять девятьсот это как-то.

Микола поїде шукати кращої долі. Бо ж перспективи тут - родина не бачить. Зарплата мізерна й та із затримками. Житло у місті продається за безцінь.

Олена, мешканка м. Українськ:

І за сорок тисяч можно взять и до ста. Чого? Гривень тисяч! Двух, трехкомнатные, ну однокомнатную можно взять с ремонтом хорошим…

Колись на шахті "Україна" працювала третина населення. Її проєктна потужність майже два мільйони тонн вугілля на рік. Зараз видобувають менше ста тисяч. Вугілля державі стало не потрібним, кажуть гірники. Бо придатне лише для теплових електростанцій.

Іван Чуко, голова незалежної профспілки гірників України:

А там это все поставки идут из Росии и так же ж идет и електроенергия остуда, ну понятное дело, если там дешева електроенергія, то кто у нас что будет покупать. Потому это в ущерб Украине все идет.

А це і є наслідки тих збитків. Зруйновані та спустошені будівлі. З початку двотисячних населення Українська скоротилося удвічі. А нині тут насилу набереться шести тисяч мешканців.

Много людей поразьезжалось. Некоторые уезжают и говорять, что хуже Украинска ничего не видели.

Сумна і гнітюча картина, ось тут колись працювала фабрика з пошиття одягу. Зараз, бачите, самі руїни. І крізь них ось там видно п'ятиповерховий будинок. Покинутий. Людей немає. Враження таке ніби ти перебуваєш у зоні відчуження.

У спустошених кварталах залишилися здебільшого пенсіонери.

Ну зайнятих квартир, я тебе говорю, вот у нас двое там четверо и там одна это сколько сем получается.

Узимку Марія Григорівна гріється вугіллям. Вважає, пощастило. Перший поверх, має пічку і парове опалення. П'ятиповерхові хрущівки подекуди взагалі без газу. Відрізали. Невигідно утримувати мережі заради кількох квартир.

Розвалили кочегарку, то опалює хто як може й чим може.

Продам недорого. І ось такі написи тут можна побачити скрізь. На жаль… І таких осель чимало. У місті, де немає війни. На весь під'їзд тут три родини. Пані Олена мешкає на п'ятому поверсі.

Та они еще в дев'яностих уехали все. Разруха полная была, позакривались же все предприятия.

Лиха доля спіткала й тутешню лікарню. Ось її будівля. Лікарня міста Українськ. Від жовтня минулого року закрита. До речі, це була єдина лікарня на все місто.

Залишили тільки амбулаторію. Найближча лікарня тепер у сусідньому місті за десять кілометрів.

Перепрофилировать это здание, запустить производство привлечь местное население к работе на даном предприятии, переобучить это местное население.

Це Віктор Німаніхін. В Українську людина відома. Він підприємець. І каже, як би вчинив із цим майном, аби воно не руйнувалось. Бо сам колись узявся за справу без надії.

Это все било в ужасном, запущеном состоянии. Вот наше предприятие.

Віктор із дружиною Оленою - переселенці з Донецька. Ще до війни тут у занедбаному будинку побуту родина заснувала власне підприємство. Шиють жіночий одяг.

Олена Німаніхіна, директор підприємства:

Здесь получается пригород Донецка и ми с Донецка сюда приезжали каждый день. И ринок сбыта у нас бил рядом. А сейчас получается ми крайняя точка Украины.

Війна на Донбасі неабияк вдарила по родинній справі. Підприємство втратило усі замовлення і колектив.

Віктор Німаніхін, засновник підприємства:

Когда ми уже были на грани отчаяния и хотели закрыть предприятие, ми получили письмо от наших итальянских партненров, которые предложили поддержать нас в трудную минуту.

Тоді італійці фактично під чесне слово зголосилися постачати тканини. І цим врятували бізнес. Нині тут уже працюють десять швачок. Дизайнери і модельєри. Усі місцеві. Замовлення із Києва та інших міст. От тільки рідна держава нічим не сприяє.

Завдяки підтримці американського народу. Чому нас американський народ підтримує, а уряд наш рідний не підтримує.

И у нас здесь цех готовиться под новое оборудование. У нас здесь будет новый автоматический комплекс и комплекс по раскрашиванию тканей.

Швейні машинки, устаткування усе придбано на іноземні гранти. Взяти кредит на розвиток в українському банку - проблема. Дотацій від держави нема.

Потому, что обесценилось здесь все и если это залоговий кредит, то здесь недвижимость не стоит ничего…

Тож бізнес Віктора й Олени в Українську існує не завдяки, а попри все. Подружжя залишається на Донеччині, хоч було безліч пропозицій переїхати. І новий цех це додаткові робочі місця, які дають надію, що колись тут знову буде "все - Україна"!