Військові капелани допомагають волонтерам доправляти гуманітарну допомогу [ Редагувати ]

Ще одна професія, яку не можна не згадати. Це - військові капелани. Вони працюють зараз пліч-о-пліч із волонтерами. На звільнені від загарбників території везуть гуманітарну допомогу. А назад повертаються з евакуйованими. Як це відбувається - подивіться.

Володимир Педько ретельно оглядає кожну коробку, адже у них не просто продукти й речі, а і турбота кожного волонтера.

Військовий капелан з помічниками цього разу рушає у бік Чернігова. Серед п'яти автівок і машина Олега, він зголосився допомогти вивезти людей із розбомблених населених пунктів.

Олег, волонтер:

Якщо кожен з нас, з вас, він, він трішки щось зробимо - швидше перемога буде.

Дорога замість п'яти годин триває втричі довше.

Тільки дуже близько не під'їжджайте, тому що окажемся ми ніде.

Чернігів зустрічає обвугленими висотками з вибитими вікнами. Люди волонтерам радіють. А про пережите розповідають вже навіть без сліз.

Лоліта, жителька села у Чернігівській області:

Заходили в кожну хату, просили їжу та забирали її. У нас також забрали телефони, порозбивали їх, порізали шини в наших машинах. Вони не дозволили нічого привозити взагалі. Тобто до першого квітня нам нічого не привозили, тільки колгосп давав безплатно молоко по три літри на людину.

Родина Тетяни та Олександра з Чернігова виїхали у село поряд, та й там руські "асвабадітєлі" наздогнали. Окупанти ставили танки між хатами й поводились як господарі.

Тетяна та Олександр, жителі Чернігова:

Забирали продукты, у людей с погребов повытягивали картошку, консервацию, все повыкидавали, потому что они ночевали, повытягивали с хат матрасы подушки и жили.

Під час лише цієї поїздки вдалось вивезти 16 людей - деякі залишилися в Черкасах, хтось вирушив далі.

Володимир Педько, військовий капелан:

Під час поїздки все було спокійно, слава нашим ЗСУ, і всім хто вигнав загарбників з Чернігова й околиць, ми насправді бачили тільки наслідки війни й не чули жодного пострілу.

Військовий капелан вже планує наступну поїздку.

Ми це робимо, бо це наша природа, ми не можемо це не робити.