Рашисти забрали в сотень літніх людей спокійну старість: історії тих, хто втратив свій дім [ Редагувати ]

Війна зруйнувала мільйони життів українців. Люди, тікаючи від обстрілів, їхали поспіхом, куди очі бачать. Більшість біженців, звісно, після перемоги України знову повернуться в рідні домівки.

Але є й такі, хто вже не зможе або не встигне цього зробити. Йдеться про сотні літніх людей, яких евакуювали із зони бойових дій. І в яких окупанти назавжди вкрали спокійну старість. Жанна Дутчак продовжить тему.

До Галицької райлікарні одна за одною прибувають швидкі. Медики обережно на ношах виносять два десятки пацієнтів літнього віку. Найстаршій бабусі - за дев'яносто…. Налякані і виснажені старенькі, подолали майже півтори тисячі кілометрів … рятуючись від ракетних обстрілів. На Прикарпаття їх евакуювали із Луганщини.

В лікарні старенькі вже місяць. Тут їх підлікували і допомогли оговтатись від пережитого…. Кількох вже виписали. Новим домом для них став будинок для людей похилого віку в селі Більшівці.

Віра Федорівна показує свій куточок. Застелене акуратно ліжко, стіл із розгорнутою книгою… Попри поважний вік, жінці вже вісімдесят, вона дуже любить читати. Каже: книжка їй допомагає забутися… Вона завжди багато читала і дома - в рідному Рубіжному, поки рашисти його не розбомбили.

Віра Гандик, переселенка із міста Рубіжне:

Я попала під зрив, мене о так всю перекалашматило, мене там два лейтинантики спасли. Вони мене якимись вішками мили, викидали камні, пиль, попіл…

В Рубіжному пані Віра прожила все життя, із рідних - у неї лише дочка, яка вже кілька років лікується в психіатричній лікарні. Старенька каже: навіть в найстрашнішому сні не могла уявити, що наприкінці життя їй доведеться переживати жахіття війни. І помирати в чужому краї. Бо ж повертатися - немає куди і до кого.

Віра Гандик, переселенка із міста Рубіжне:

Дочка в мене вже оприділена. Вона там оформлена вже пожизненно. Це в мене друге життя сейчас.

Нове життя в дев'яносто три доводиться починати і Ганні Петрівні. Старенька каже: пережила Другу світову, і не думала, що доведеться ховатися в підвалі від російських обстрілів в рідному Сєвєродонецьку.

Ганна Лаптєва, переселенка із Сєверодонецька:

Я в підвалі була, а там все загорілося, і ми тікали і я зламала ногу. Це я і горіла по локті. Очень страшно було, кричали маленькі діти, всі кричали.

В пані Ганни є син та онуки, але де вони зараз - не може пригадати. Каже: син живе десь в Росії. Чи побачиться колись із ним? - Не знає.

Галина Цівінська, завідувач відділення стаціонарного догляду:

Важко із ними психологічно нам працювати. Ота біль, страх, туга за домом, за родиною, вона нікуди не ділася. От вони у нас два чи три дні все рівно - туга за домом. Ми страшно хочемо додому.

Надія, що вони все ж колись повернуться дає їм бажання жити, розповідають працівники закладу. Вони ж намагаються створити їм відчуття дому тут, на Прикарпатті.

Олег Кантор, голова Галицької громади:

Ніхто не міг подумати, що їм прийдеться втікати з рідної землі, на якій вони прожили все життя. Всім цим людям, про які ми піклуємося, вже нікуди повернутися. І вони вже є частиною нашої громади.

На сьогодні в Галицькій лікарні ще перебуває десять стареньких. Для них шукають новий дім, де б ті могли гідно дожити свою старість.