Лисичанськ перебуває під постійними обстрілами: як живуть люди в гарячій точці [ Редагувати ]

Володимир Зеленський напередодні відвідав позиції Збройних сил у Лисичанську. Місто Лисичанськ - поряд з Сєвєродонецьком, але розташоване вище. І взяти цю стратегічну висоту ворогу важче. Місто під постійними обстрілами.

Наш Руслан Смєщук теж, ризикуючи власним життям, зміг потрапити до Лисичанська. Що він там побачив? Дивіться у його ексклюзивному матеріалі.

Руслан Смєщук, кореспондент:

Зараз ми будемо намагатися потрапити в Лисичанськ, ще за багато кілометрів ми вже одягаємо броню, щоб не повторювати минулої помилки - і не вдягати броню в той момент, коли вже над головою свистять снаряди та міни.

Ну от зараз хоча ми і знаходимося за Соледаром, а це до Лисичанська багато, багато кілометрів - декілька десятків, але навіть звідси постійно чутно вибухи…зараз це здебільшого війна артилерій, і постійно кожного дня відбуваються артилерійські дуелі, аби не потрапити під якійсь снаряд чи міну.

Ми починаємо рух. Чим ближче до Лисичанська, тим більше ознак війни. На горизонті палає НПЗ, на дорогах - підбиті та розтрощені автівки.

Це одна із так званих дорог життя до Лисичанська, чуеш зліва, зправа десь вибухи - це і прильоти, і виходи…тобто артилерія навкруги живе своїм активним життям. Ну а наше завдання - потрапити до Лисичанська і не стати частиною цього, артилерійського життя.

Місто зустрічає розбитими будинками, розбитими автівками, розбитим усім. І постійною канонадою.

Руслан Смєщук, кореспондент:

Постійні вибухи та свист снарядів над головою, це такий стабільний фон..реально кожної хвилини, кожної дві хвилини - шось вибухає, шось стріляє, і в таких умовах продовжують жити люди, живуть у підвалах,періодично ховаються від обстрілів. Живуть із малими дітьми.

- Смотрите - у вас детки есть, вы не хотите выехать? - А за что я там жить буду? И как я детей буду? А тут соседи помогут, а там чем? Дом сгорел, детей спасали в два ночи тикали. Обстрел прекратился и мы бежали. Потом сюда пришли в подвал жить.

Це питання я буду ставити всім. І більшість відповідає, що виїжджати, доки ще діяла системна евакуація, не стали. А тепер - уже, мовляв, пізно. Це якийсь незрозумілий для мене фаталізм.

Катерина, жителька Лисичанська:

Я и 14-й год здесь пережила, была возможность выехать - но я не выехала. А сейчас уже нет, нет эвакуационных автобусов. А с ВСУ выезжать опасно….

Катерина та її подруга Тетяна зараз готують їжу. Ось так. Це вже поліпшений варіант вогнища, на початку було просто відкрите багаття. Газу, як і електрики, в Лисичанську немає вже більше місяця.

Буває, продуктами допомагають військові.

Іван, військовослужбовець ЗСУ:

Чим можем, допомагаємо, звичайно. Бо ж маленьки діти, людей багато - мусимо допомагати. А як же ж?

Але найважче з водою. Водогін, як виявилось найбільш необхідна комунікація - теж давно не працює.

Тетяна, жителька Лисичанська:

Один родник - ниже туда, и второй родник…мужчины идут, набирают в родник. Раньше воду давали, а сейчас нет, сегодня пошла к ребятам ВСУшникам – ребята, дайте 5 литров воды - они отлили на чай. Крупы есть,  но это же готовить надо, мы вот нашли дом, который защитит от стекол и осколков.

Тож люди збирають дощову воду. Звісно, якщо є дощ. Його, до речі, доволі давно не було.

Тетяна показує санітарну гордість двору.

Жінка теж не захотіла евакуюватися, але відправила з міста чоловіка. Раптом вона починає плакати - і просить передати йому привіт.

Тетяна, жителька Лисичанська:

Володя, мой муж, Татьяна и Леша, которые приняли моего мужа - у нас все хорошо, мы живы здоровы пока…Вов, ты не переживай за меня, я не жалею ни разу…БАБАХ…мы держимся.

Невдовзі ми розуміємо, чому жінка звернулася до незнайомих репортерів. Зв'язку взагалі ніякого в Лисичанську немає. В таких умовах місцеві волонтери запустили незвичну пошту.

Руслан Смєщук, кореспондент:

Ще один момент, так як зв'язку у Лисичанську немає, то люди, щоб тримати зв'язок із рідними, просто пишуть записки, вказують номер телефону - передають волонтерам, а ті, потім коли вмикають старлінк, і пересилають вже інформацію рідним. І таким чином люди мають змогу передати звістку, що хоч живі.

У таких умовах зараз живуть навіть не тисячі, а десятки тисяч людей. Гуртуючись навколо гуманітарних центрів, таких собі осередків життя.

Михайло, представник волонтерського центру:

В місті залишилося порядка 20 тисяч осіб, потреби є здебільшого в средствах гигиены, бо їх не дуже багато. Продовольство роздаємо, здебільшого по пунктах роздачі, в нас 10 пунктів по місту. Ну і на вулицях.

Тут нас просять взяти із собою на, так би мовити, велику землю - кого зможемо.

Порожніми звідси виїжджати не годиться.