Героїчне місто Славутич: як люди дали відсіч росіянам та як живуть зараз [ Редагувати ]

ЩО таке русскій мір - українці вже добре зрозуміли. А особливо - на окупованих територіях. Бо під червоним прапором і триколором ворог несе руїни, голод і біль. Це умови, в яких зараз живуть десятки тисяч українців у Херсоні, Мелітополі, Маріуполі... І про це з жахом згадують мешканці вже деокупованих територій. 

Наш наступний матеріал - про Славутич. Місто енергетиків, недалеко від Білорусі. Люди там у березні героїчно дали відсіч росіянам. Як це було? І як Славутич живе зараз? Даніїл Снісар розкаже. 

Славутич зустрів нас приспущеними стягами. У місті - День Жалоби. Вчергове... Ховають бійця, який загинув на фронті. За час війни - це вже дванадцятий похорон... Не минає й тижня без сумних звісток з передової. Для двадцятитисячного міста - це чимало. Вічна памʼять героям!

Даніїл Снісар, кореспондент:

Славутич - наймолодше місто України. Його збудували після Чорнобильскої катастрофи, як містечко атомників. Славутич має кілька особливостей. По-перше, більшість місцевих жителів тут російськомовні. По-друге, Славутич має свою унікальну архітектуру, адже його зводили зусиллями республік колишнього Радянського союзу. Міста Таллін, Рига, Єреван, Вільнус, Баку, Київ, Тбілісі. І навіть Москва...звідки зараз кремлівські старці керують війною проти України. 

Славутич - своєрідний анклав Київської області. До білоруського кордону кілометрів зо 20. Місто - віддалене від великих транспорних вузлів. І це - по суті, врятувало його від окупації в перші дні вторгнення. 

Юрій Фомічев, міський голова Славутича:

Поряд з нами Чернігів, який вже в перші дні зазнав військової агресії - почалися бої біля Чернігова, в самому Чернігові. І все це було добре чути в самому Славутичі. Хоча до нас ще місяць окуманти не заходили безпосередньо в місто. Хоча, ми були фактично в оточенні, фактично в окупації навколо - я це так називаю. 

Результатом стала блокада. Усі шляхи до Славутича контролював ворог. Згодом, місто залишилося без струму. Окупанти зруйнували електромагістраль.

Юрій Фомічев, міський голова Славутича:

Це було 9 березня, ми памʼятаємо цю дату. Ми вже були в оточенні. Вже логістики не було. Шість супермаркетів були повністю спустошені. Люди все роскупили. навіть зубної щитки купити не можна було, бо вже нічого не було. 

Але ці запаси були частоков у людей. І коли зникло світло, тому що ми завʼязані з лінією Чорнобильскої станції, зникло світло там. Шість діб ми були без електрики.

І справді, у нас лише електроплити. І люди готували просто серед неба, в дворах.

Але в місті вдалося зберегти водопостачання і навіть опалення. Допомагали, хто чим міг - генераторами, паливом, їжею та ліками... Волонтери шукали шляхи, якими можна було евакуювати жінок і дітей і завести товари першої необхідності і продукти. Ігор - один із таких волонтерів. 

Ігор Попкович, волонтер:

На тот момент находилось где то порядка 20 тысяч населения. Посчитали, в среднем - это 3 человека в семье. Это в день необходимо было, условно, 700 пайков формировать. Что такое 700 пайков сформировать - один пайок, это в среднем, 5 киллограм. И там должна быть разного вида продукция. 

Волонтери евакуювали із міста машинами - через ліс - понад 700 людей. Та вже наприкінці березня - такі вилазки стали занадто ризикованими. 

Юрій Фомічев, міський голова Славутича: 

З 23 починаючи, вже були бої в передмісті, на наших блокпостах. І нагадаю, що тут не було регулярної армії, Збройних сил. Тут були виключно хлопці з тероборони, наша рота охорони, самі славутчани. І їх кількість була обмежена кількістю зброї, яку ми змогли завести у перші дні війни і це були виключно автомати. 

На жаль, тоді у нерівному бою загинули четверо славутчан. А рашисти - кілька сотень росгвардійців та ОМОНівців - увійшли до міста. 

Даніїл Снісар, кореспондент:

Зараз центральна площа Славутича - порожня. Для розуміння - це звичайна картина для міста. Навіть на свята тут збирається не так вже й багато людей. Проте, 26 березня усе змінилося. Тисячі славутчан вийшли на майдан, аби висловити свою позицію окупантові, що Славутич - це Україна. 

Одна, єдина, соборна Україна! Одна, єдина, соборна Україна. Ми будемо відстоювати своє право на вільне життя в своєму місті! В цій державі! Слава Україні! Героям Слава! 

Надія Грузіна, громадська кореспондентка:

Події розвивалися досить насичено. Ми вже потім проаналізували, що це було півтори години, а мені здавалося, що це цілий день. Тому що всі розуміли, у всіх є діти, сімʼї, жінки знаходяться тут. Коли ми почули, як хлопці кажуть - вони підʼїхали до Старого Талліна, ось тут ми знаходимося, на цю парковку. І я вже побачила, що вони там. 

Надія - кореспондентка телестудії Палацу молоді. Цю будівлю окупанти сплутали з офісом адміністрації міста. Надя згадує - попри небезпеку, не вагаючись рушила знімати те, що відбувалося у середмісті. Ситуація була критичною.

Надія Грузіна, громадська кореспондентка:

І хлопці, які стояли попереду, наші славутчани - молоді хлопці. Вони почали кричати - йдемо вперед. Вони з важкою зброєю, з кулеметами, зі снайперами, повністю озброєні. І який в них є наказ - ми не знали. І ми почали вирушати сюди, де вони були припарковані і зрозуміли, що ці люди не будуть зупинятися. Вони почали стріляти у повітря.

У цей час на околиці міста, окупанти вже тримають у полоні міського голову, Юрія Фомічева, не знаючи про те, що він мер. 

Юрій Фомічев, міський голова Славутича: 

Завʼязали руки за спиною, відвезли в ліс. Забрали мобільний телефон. І так нас тримали. Але коли почув, що будуть зачищати місто від військових - я знав, що їх там немає. І викрив себе. Сказав, що я мер. Вам пощастило, у вас сьогодні джек пот, взяли вашого мера. Але там немає військових. Ви будете зараз зачищати мирний мітинг.Там виключно мирні люди зібрались. Тоді їдемо разом, я виходжу першим. Там немає військових ну немає їх просто. І коли ми приїхали до міста, люди вже перемістились до вʼїзду в місто, сюди на коло - я вийшов з цього бронівика. Людей було просто до горизонту. Їх були тисячі. Не сотні і це надихало.

Пишаюсь своїми славутчанами - це було не очікувано. 

У ході зіткнень кілька людей отримали травми. Ані ніхто не відступив. Люди - заблокували проїзд росіянам. Без зброї. Дехто навіть наважився підійти до ворога впритул. 

Отець Іоанн - настоятель місцевого храму. Кадри, на яких він, із хрестом у руках - підходить до орків - облетіли світові ЗМІ. Страху, розповідає не було:

Іоанн Шепіда, настоятель Свято-Іллінського храму:

Мені здавалося, що почали вбивати моїх людей. Що ви будете робити, коли побачите, що вбивають ваших? Тому, єдине, що мені тоді здавалося найрозумніше - вдягти ризи, взяти хрест і піти спробувати, єдине, що я міг зробити, таким чином - піти захистити людей. Звертався до них зі словами, найперше, щоб вони, звичайно, геть забиралися, тому що вони непрохані. Ну а по-друге, якщо вони люди віруючі, тоді, так в емоціях я сказав, тоді познімайте хрести. Тому що віруючі люди, християни, зі зброєю не можуть йти на людей мирних, та й взагалі не можуть ні на кого нападати. 

Тоді ж окупанти - обшукали місто. Зброї не знайшли - і пішли геть. А вже за кілька днів наші військові вибили росіян з усього регіону. У місті із нетерпінням чекають на обмін полонених. Окупанти і досі утримують на своїй території 168 нацгвардійців, які працювали на ЧАЕС. Життя у Славутичі налагоджується. Містяни обʼєднавшись, допомагають і собі, й іншим. І звісно, Збройним силам України.