Волонтери щодня їздять на передову: наскільки важким є шлях від Прикарпаття до Костянтинівки [ Редагувати ]
Із похолоданням головний вантаж - буржуйки, теплі речі та смаколики.
І щоразу для цього вони долають тисячі кілометрів, ночують де прийдеться і постійно наражають себе на небезпеку. Волонтери. Сотні добровольців щодня з усіх точок України їдуть на передову. Жанна Дутчак вирішила й собі проїхати волонтерський шлях з Прикарпаття до Костянтинівки. Наскільки важким та небезпечним є цей шлях - подивіться.
На СТО в Богородчанах кипить робота. Бор вже за кілька - годин волонтери вирушають на фронт, до наших захисників. Вантажать усе, що зібрали та змайструвати за два тижні - розкладні ліжка, колеса та буржуйки.
Микола, волонтер:
Самі бачте, погодні умови якраз сприяють тому, щоби грітись, сушитись. Навіть елементарно гігієнічні потреби - підігріти воду, помитись …
На передову везуть і продукти, засоби гігієни, амуніцію, відремонтовані автівки. Їдуть кортежем - шість-вісім машин. У них волонтери - з усієї Франківщини. Вирушають усі разом, а вже на Сході кожен розʼїжджається по своїх напрямках. Дорога - нелегка і небезпечна, розповідає волонтер Андрій. Триває мінімум чотири дні, а буває й тиждень. Коли на фронті загострення, вирватися із передової, аби забрати допомогу бійці не можуть. Тож доводиться чекати.
Андрій, волонтер:
Коли ми приїжджали у Бахмут, там прилітала фосфорна ракета. А один день ночували в Костянтинівці - прилетіло сім ракет, і дуже близько в порядку 150 метрів від того місця, де ми спали. - А не відбило після цього бажання їхати? - Не відбило. Наоборот.
У цю поїздку ми поїдемо разом із волонетрами.
Жанна Дутчак, кореспондентка:
З порожніми руками не їдемо і ми. Для хлопців на передову наша знімальна група теж дещо підготувала. Ось таку велику буржуйку. Кілька маленьких пічок, десяток саперних лопат і глушники.
Виїжджаємо вночі. Траса - порожня, але їхати швидко не вдається. Бо надворі сильний туман. Перша зупинка - АЗС у Бучачі. Волонтери розповідають: це місце - їхній неформальний пункт збору. Сюди всі зʼїзджаються, снідають - і одною колоною вирушають в дорогу.
Михайло, волонтер:
Завжди тут. Пʼятя година.. ця заправка іменується "моя заправка".
Степан - із Івано-Франківська. Волонтерить з 14-го року. До великох війни, каже, їздив на Схід раз на місяць, а тепер - що два тижня.
Степан, волонтер:
Кожний раз, коли їдемо, надіємось, що це останній раз. Завжди їдемо із надією на перемогу, щоб це була поїздка останній раз, і щоб звідти приїхати вже із хлопцями додому.
Возить усе - від харчів до амуніції. Із похолоданням головний вантаж - буржуйки, теплі речі та смаколики.
Степан, волонтер:
Вареники, вареники вже можна вести, бо похолодало. Літом ми їх не возили, бо то нереально їх довести. Якби то один день займала дорога. Декілька днів, декілька суток, і довести не можна.
Якщо Степан - волонтер досвідчений, Стас - новачок. На Схід їде вдруге. Разом із товаришем везе бійцям десятої гірсько-штурмової бригади машину. У підрозділі, каже, служить батько його дівчини. Їхати самому було трохи страшно, тож попросився в компанію.
Станіслав, волонтер:
Богородчанці із 14-го року підтримують наші Збройні сили, вони все знають, мають досвід. З ними не страшно.
Підкріпилася, можна рушати в дорогу. Але спершу ще одна маленька традиція - спільне фото з прапором. Його завжди роблять на цьому місці.
Надворі ще темно, але на дорозі машин уже побільшало. А ось і перше "ЧП". Від перевантаження в одному із бусів - відшарувалася частина колеса.
Пошкоджене колесо швидко замінюють на запаску, і їдемо далі.
Тернопільщина, Хмельниччина, Черкащина - область змінює область. За десять годин в дорозі - лише кілька невеликих зупинок - на дозаправку та каву. По обіді - колона заїжджає в Кривий Ріг.
Роман, волонтер:
Це у нас переважно остання точка, далі наші буси, які везуть допомогу, розʼїзджаються, до Запоріжжя їдуть, а ми до Костянтинівки.
Наша знімальна група - в бусі, який прямує в Констянтинівку. Від Кривого рогу - туди майже чотириста кілометрів. І десятки блок-постів. Знімати їх - не можна... І чим глибше ми заїжджаємо в Донецьку область, тим жорсткіший контроль. Але нашу машину майже не затримують, бо ми маємо ось такий папірець.
Андрій, волонтер:
Коли ми їдемо на схід, ми йдемо у воєнкомат, і нам там виписують таку довідку, що ми можемо рухатися в любу пору дня і ночі, тут зазначено області..
Жанна Дутчак, кореспондентка:
1400 кілометрів позаду, майже 20 годин в дорозі і ось ми на місці в Костянтинівці. Всі дуже втомлені, тому йдемо трішки відпочивати, бо вже завтра зранку вирушаємо далі, аби роздати бійцям все те, що привезли.
Ніч у Костянтинівці виявилася спокійною… Жодного ворожу прильоту. Відпочивши, знову - в дорогу. Бійці мають приїхати ближче до полудня, тож ми, аби не гаяти час, рушаємо у військовий госпіталь. Для них маємо розкладні ліжка та ковдри. Сергій - медбрат. Сам - із Бахмута. Коли почалася війна, пішов добровольцем. Нині - лікує поранених.
Сергій, медбрат у військовому госпіталі:
Зараз працюю із легкопораненими. З легкими акулатравмами. Допомагаємо хлопцям із лікуванням легких контузій.
Їхній військовий госпіталь - усім забезпечений, каже хлопець. Але від допомоги вони ніколи не відмовляються.
Сергій, медбрат у військовому госпіталі:
Ви як приїжджаєте, це як подарунок мирного життя, тут від цього всього відвикаєш. Весь регіон на військовий лад перестроїн.
Тим часом уже починають зʼїжджатися і хлопці з передової.
Стоїть у черзі за вантажем і боєць із позивним "Комбат". Чоловікові майже шістдесят. Каже: приїхав за буржуйками для свого гарнізону. Його побратими стоять на позиціях у лісі, і без пічок - там ніяк.
Боєць із позивним "Комбат":
Буржуйки потрібні, бо так як деякі стоять інакше, то може їм не треба, а нам обовʼязково. Дуже добрі, особливо ті, з газового балону, палиться, тепло дуже. За що їм велика благодарність.
З продовольством проблем немає, каже боєць. Їжею їх забезпечує держава більш ніж достатньо. А ось за чим скучив - так це за домашніми смаколиками. Тому коли побачив коробку із варениками... не втримався:
На кілька годин з передової приїхав і боєць "Штрудель". Такий колоритний позивний йому придумали побратими за його кулінарний талант. На фронті - з перших днів. Разом із двома братами. З більшістю волонтерів, каже, знайомий ще з мирного життя. Всі вони - земляки.
Але головне, за чим він приїхав, каже боєць - це мотор для машини. Його пообіцяв передати староста села, але... забув. Хоча машина на фронті - це дуже важливо, каже боєць "Дідо". І просить, тих хто купує і передає автівки,звертати увагу на їхню справність та якість. Зрештою, як й інших речей.
Боєць із позивним "Дідо":
Краще купити один коптер нормальний, ніж 10 таких, які мало приносять користі. Краще менше, але щоб було якісне.
За кілька годин весь вантаж роздали, тож можна збиратися додому. Але до Франківська ми їдемо теж із повним причепом. Бійці віддали волонтерам поламані автівки. За два тижні волонтери їх підрехтують і знову повернуть на фронт.
