На Харківщині жінка, щоб не замерзнути, ховається в підвалі та доглядає за сотнею тварин [ Редагувати ]

У деокупованих селах під Харковом без світла й тепла, у напівзурйнованих будинках намагаються пережити цю зиму місцеві жителі. В Руських Тишках жінка, щоб не замерзнути, ховається в підвалі. І доглядає там ще й за сотнею тварин. Свілана Шекера побувала в цьому селі й розкаже більше.

Это Булочка. Это Патриот. Это привез мой сосед, у него кличка Патриот. Мы его патриотом назвали.

Пані Олена знає по іменах всі 67 собак, які живуть у неї в дворі та підвалі. Жінка і до війни тримала собак, підгодовувала покинутих, в окремому будинку. Та під час окупації він згорів. Частина собак загинула.

Олена Бубенко, жителька села Руські Тишки:

Осталось у меня 38 собак. Я их забрала сюда, где мы жили, в квартиру в подвал. К себе. Спрятала их от бомбежек в подвале. А потом со временем люди начали приходить, люди начали разъезжаться, бояться обстрелов. Люди начали разъезжаться, и собаки сюда начали приходить.

А ще - коти, які прибігли сюди самі. Село Руські Тишки опинилося в окупації в першу ж ніч війни. У травні село звільнили, та до 11 вересня, поки рашистів не відігнали до кордону, його нещадно обстрілювали. Під градами, Олена розсипала на вулиці корм тваринам.

Я вот здесь вот рассыпала корма, и ставила воду для животных. И звала их. И они сами сюда сбегались. Все - и кошки, и собаки сюда прибегали.

Великих собак пані Олена розселила по сусідніх порожніх дворах.

Мы тут хозяева во всех дворах. Люди нам доверяют.

У этой собачки сгорел дом. И её оказалось некуда поселить, мы ничего не придумали, как поселить в этот вольер. Сейчас я её здесь кормлю.

Кашу собакам варять тут же, біля будинку, на вогнищі. Багато корму привозять волонтери. Ось односельці, які виїхали з села, привезли корм. Ольга дістає мішки, а на очах сльози - її будинок під час окупації згорів.

Ольга Щелокова, волонтерка:

Приезжаешь в село, помогаешь, потому что кроме нас никто не поможет.

Дівчина з малою дитиною тікала з-під обстрілів разом із сусідами. Через росію та Європу, повернулися до Харкова.

Ольга Щелокова, волонтерка:

Мене забрали сусіди, ми виїхали всі разом. Потім ми потрапили в лікарню з дитиною. Дуже довго там пролежали. В городі Липецьк. В нас піднялась температура 43. Вона вже була синя. Потім в Польщу до сестри, з Польщі вже вона допомогла до Києва, з Києва до Харкова. Додому. Папа живе в гаражі. Тут дома, де згорів будинок.

На ніч пані Олена спускається до підвалу. Тут живе і її хвора мама. Облаштували ліжка. Гріються від керосинової горілки.

Олена Бубенко, жителька села Руські Тишки:

Во время войны это стало нашим убежищем и нашим домом. Мы тут и спим, и слушаем радио. Очень тяжело, очень тяжело. Душа болит. Это не забыть никогда. У меня на глазах убили девочку 7-летнюю. Я шла кормить собак, она качалась на качельках с братиком. И в это время был приход. Я упала, смотрю, она тоже упала. Её мама подхватила на руки. Её довезли до больницы, но она уже была мертвая.

Енергетики вже тягнуть в село електрику. Пані Олена каже, чекатиме світла тут, тоді, сподівається, стане легше. Виїжджати не буде. Бо своїх тварин не кине вже ніколи.