Олександрівка: як нині живе своєрідний музей жорстокості росіян? [ Редагувати ]

Понад сім місяців під активними обстрілами та в окупації перебувала Олександрівка. Це село на кордоні Херсонської та Миколаївської областей - стало буферною зоною між ЗСУ та армією рф. Туди періодично заходили то українські бійці, то загарбники.

Про населений пункт, у якому майже не лишилося вцілілих будівель, та його мешканців розкаже Наталя Сінченко.

Населення Олександрівки до війни складало трохи понад дві тисячі осіб. Від початку окупації більшість олександрівців виїхали, у селі залишилося не більше 20 селян. Пан Віктор - один із них.

Віктор Ступак, житель села Олександрівка:

Батько 41-го року народження. Він пережив Другу світову війну. Сталінські репресії пережив, депортацію. Його із западної України депортировали. І оце ж війна почалася. І я ж батьку кажу давай. А батя каже, я Другу мірову пережив, переживу і цю війну. Бо побачив, що вони тут творять. Каже, щоб вони у мене тут в хаті.

У селі, принаймні на центральній вулиці та довкола, немає жодного вцілілого будинку - постраждала кожна садиба.

Ось бачите, все побито. Там був взрив. Вакуумна. Все позносила. Тут трохи позакривали. Ковдри все попрапалало. От тоже бачите. Потоки попадали. Стекла витягували. Добре волонтери помогли нам. Є чим накривають. А це все по новому прийдеться робить.

Вперше після деокупації до рідного села приїхав і Дмитро. Чоловік розглядає руйнування та робить висновок - жити тут нині не можна.

Дмитро, житель села Олександрівка:

Ще более менее. Оце, що криші нема. Оце хата жила в принципі. А кухня - нє. Це із середини видно. Угод нарушено. Короче все. Кухню в принципі можна под знос. Та в усіх так. Одиниці, кому повезло, що дім цілий. Слава Богу конечно. Гуманітарну помощь бали. Брезент хороший. То як раз весь дом накрити. Та хоча на зиму. А по весні розбиратися, що до чого.

Рашисти лишили по собі не лише скалічені будинки та до цеглини знищену школу. Вся Олександрівка всипана снарядами та мінами

Валерій, житель села Олександрівка:

Ростяжек було сотня. Нельзя було. Ставили ще й христові. Ти понімаєш, одну натягнуть, а потім другу натягнуть. Понавішувпли. Даже, если суду взяв сняв, так ця буде держаться. Ти представляєш, специ які. Хай їм земля буде пухом на нашій території, также. Дай Бог, щоб вони ніколи не вернулися, на нашу землю, а и єсли вернулися то, щоб тут і осталися на вєка уже.

Олександрівка - це своєрідний музей жорстокості росіян. Рашисти тримали у страху місцеве населення та традиційно мародерили.

Віктор Ступак, житель села Олександрівка:

Людей не було. Вони таке творили. Оце днем лазять, коли обстрілів немає. І оце ж з хат виносили. Ворота, калітки і вони там злажували. Що їм надо, а коли вже вечір, то тачками, тяжелими переносили. От такі мародери були. Орки є орки, хуже циганів. Все поїли. А потом голодувати начали. Путін їх хреново снабжав. Свиней стріляли. Курей всіх, гусей, качок, все вистрілили.

Селяни розповідають: переважно окупанти селилися по людських будинках, на подвір'ях облаштовували свої позиції. Місцевим навіть проходити повз забороняли.

Валерій, житель села Олександрівка:

Вот с этой точки. САУ, миномет, вот именно с этого дома. Боєприпасів тут було повно боєприпасів. Сотні ящиків. Вот в этом доме, от отсюда били вони. В сторону Николаєва. Підійти нельзя було, потому что сразу б застрелили. Шариться вообще нельзя було. Только во дворе.

Минуло понад місяць, відколи наші захисники звільнили Олександрівку. Жителі потроху навідуються у село. Втім, зимувати наважуються не всі.

Віктор Ступак, житель села Олександрівка:

В основному - це зима йде дрова надо, ну хоч там і войцех є, але це тяжело буде, ясно. Будем стараться. Главне, що мирне, аби не стріляли, це саме главне, а так виживемо. Ми при орках вижили, а там тем более виживемо, нам уже не страшно.