Сотні покинутих, промерзлих будинків: яка ситуація нині у Бахмуті? [ Редагувати ]

Так само затято росіяни - намагаються взяти і сусідній Бахмут. Що відбувається у місті? Бачив мій колега Руслан Смещук. Далі - його репортаж із міста-фортеці.

Руслан Смєщук, кореспондент:

Ти їдеш, а зліва, справа працює артилерія. Проїжджали прям зовсім близько, наша гармата зробила постріл, то тут всі полякалися. Бо воно раптово, і вкрай близько.

Це Бахмут. Тут фронт проходить прямо по міських вулицях, околицях і селах поряд. Сотні покинутих, промерзлих будинків... Повітря постійно гуде від вибухів і пострілів. Ближче до передової - краще ходити пішки. Машина - може спровокувати обстріл

Руслан Смєщук, кореспондент:

Зараз періодично у нас над головами почало свистіти, це скоріш за все вже мінометні міни. Калібр у них менший - ніж у снаряда…так над головою свистить, і там вже вибухає.

Ми працюємо з піхотинцями, які боронять місто. Знімаємо вкрай обережно, щоб не світити вогневі точки та місця розташування. Заходимо в одне з укриттів. Нам показують трофеї.

Це трофейний шолом… - Вагнеровців я так розумію? - Так. Тут навіть призвіще є, це радянська каска ще часів другої світової, але тут новий обвес, нові кріплення - от така модернізація. Але голову вона захищає - майже ніяк.

А ще такі трофеї. Ці речі залишили вагнерівці, які зуміли долізти до українських окопів. Але там їх і ліквідували.

Роман, військовослужбовець Збройних сил України:

Якщо порівняти початок війни тут, і зараз тут - то різні речі. На початку війни наплив техніки і кількість артобстрілів, і авіанальотів в рази, в рази був найінтенсивніший ніж зараз. Зато в живій силі…ох…помінялася жива сила. Йде, йде, йде - всі поля тут вкриті цими мертвими руськими солдатами. І дивує те, що ніхто не запрошує білого миру, щоб позбирати їх і відправити батькам.

Такі атаки тут - відбуваються постійно.

Роман, військовослужбовець Збройних сил України:

Тактика малих груп - підійти до окопів під час мінометного обстрілу вона ще діє, от зранку сьогодні вівся бій. Якщо грамотна оборона - воно не страшно. Відсікаешь першу группу, не даешь наблизитися, другій групі.

Останнім часом ворог намагається змінити тактику і часто перевдягається в український піксель...

А ми по розбитих вулицях, пробираємося ближче до лінії зіткнення. Де якраз і діють такі ряджені. Та і не лише вони.

Руслан Смєщук, кореспондент:

Схоже, що зараз гради приходять…це за декілька кілометрів від нас, але дуже гучно…дуже гучно, але і дуже обережно треба бути.

Невдовзі нам показують - чому іноді ноги тут краще за колеса.

Руслан Смєщук, кореспондент:

От вояки використовують цей автомобиль, для доставки боєкомплекту - щось підвезти. Вивезти поранених. Ось потрапили під обстріл - 32 міни поклали по цій машині. Звісно дірок понаробили, але в цілому машина більш-менш ціла, і це диво.

Вояки розповідають - після того, як ворог зосередився на сусідньому Соледарі - тут стало трохи легше. Але тепер росіяни знову повертають сили на цю ділянку фронту.

Позивний "Юрист", військовослужбовець Збройних сил України:

Ми приїхали сюди на початку листопада, то дійсно було напружено. Те що відбувається в останні тижні - це норм. Тим паче коли наші так скажемо "не брати" поперли на Соледар - тут стало трохи спокійніше. Зараз вони повертаються, і ми повертаємось до нашого звичайного стану - підсмажуємо москалів.

Юрист разом із побратимами - мобільна вогнева група гранатометників, яка бореться із ворожими штурмовими групами. Коли треба, вони під'їжджають і добряче, а головне - влучно, насипають. Ось так це виглядає.

Зараз якась група підійшла ближче…бабах…це наш, це наш, це наш гранатомет, важкий…пішла граната у ворожу групу.

А потім зміна дислокації - і ще. - Вистрел! Бах! - стріляє Спг. - Передаем вітання вагнеровцям.

Ці хлопці-гранатометники на позитиві. Інакше, кажуть, не можна: якщо вже довелося воювати, то краще воювати на драйві.

Василь, військовослужбовець Збройних сил України:

Спочатку якось стремно було, а тепер привикли - норм. Аби тільки пострілів більше давали.

І неподалік, ми періодично зустрічаємо людей. Під звуки постійної канонади, вони щось роблять, пораються, пересуваються побитими вулицями міста.

Значна частина з містян, які залишаються у фронтовому місті, просто вражають фаталізмом. Готовністю прийняти загибель. І це не на словах.

Эта собака приблудилась и решила, что я ее хозяйка, а я ее просто кормлю…нет у меня ни родных, ни близких. Ни в Украине, ни в россии…Я тут одна и я тут помру. От холода, от голода, от бомбежки или от хорошей жизни. Мне уже без разницы, но отсюда я никуда не уеду.

Звісно, можна не розуміти їхню позицію, але не можливо не поважати цю внутрішню силу. І те, що навіть попри таку страшну реальність, люди діляться останнім і допомагають одне одному.