Сільський волонтерський батальйон: як жителі Лісного Хлібичина опікуються воїнами-земляками з перших днів війни [ Редагувати ]
Із Лісного Хлибичина в лавах ЗСУ нині служить шістдесят п'ять односельців.
Ми продовжуємо нашу постійно рубрику "Герої". І цього разу в ній не одна людина, а ціле село. Називається воно Лісний Хлібичин і знаходиться на Прикарпатті. І героєм нашої рубрики село стало завдяки своїм неймовірним жителям.
За рік війни ті купили та доставили для ЗСУ шістнадцять машин, сім тепловізорів, два прилади нічного бачення, шість дронів, а ще тони продуктів і різної амуніції.. Все це були "замовлення" від односельців, які зараз на передовій.
Своїми воїнами-земляками жителі Лісного Хлібичина опікуються з перших днів війни. І що б ті не попросили - відразу беруться їх виконувати. Про сільський волонтерський батальйон дивіться далі.
Дзвінок на передову. Напружені секунди очікування. Нарешті на тому кінці відповідають. На екрані телефону - знайоме усміхнене обличчя.
Слава Україні, Вася. - Героям слава. - Радий тебе бачити, передаєм вітання з Хлібичина. - Дякую, дякую. Я теж радий вас бачити - Як ти там друже? - Та тримаємося.
На відеозв'язку з Донеччини - Василь. Він родом із Лісного Хлібичина. Односельці вже рік бачать його хіба що на екрані смартфона. В мирний час Василь працював на залізниці помічником машиніста. За кілька місяців до великої війни звільнився, і подався на заробітки. Та після повномасштабного нападу росіян повернувся. Став на захист країни. Зібратися на фронт - від спальника і до броніка - допомогли земляки.
Ми, як завжди, десь збираємося в дорогу. Розкажи, може якісь запити, якісь потреби. Щось треба допомогти. - Ой та ви знаєте мою відповідь. - Тобі ніколи нічого не треба, так? - Так. Але може щось би і знадобилося, треба хлопців попитати.
Школа, клуб, церква, кілька магазинів і мальовничий ставок із лебедями. Таке воно, село Лісний Хлібичин на Прикарпатті. Близько двох із половиною тисяч людей. Від початку повномасштабної агресії росії життя в селі перейшло на військові колії.
Іван П'ятничук, житель села Лісний Хлібичин:
27 числа ми тут перший раз зібралися в Будинку культури. І почалося все з продуктів, і збору коштів для наших хлопців.
Із Лісного Хлибичина в лавах ЗСУ нині служить шістдесят п'ять односельців. Варто їм лише натякнути, що мають у чомусь потребу, село одразу береться шукати все необхідне. Ціна питання - не має значення.
Василь, військовослужбовець:
Дуже багато допомогли. Наприклад, на Бахмут треба було мені інструменту, то я подзвонив, і вони відразу привезли то, що мені треба. Бо там американська машина і не підходила, то хлопці привезли прямо в Бахмут.
Михайло Остап'юк, волонтер:
Вони самі звертаються до нас. Наприклад є потреба на автомобіль-пікап. Все ми ставимо ціль, ми звертаємося до людей.
Останнє замовлення було ось на цю машину.
Віталій Барабаш, житель села Лісний Хлібичин:
Хлопці звязалися з нами і сказали, що є потреба в бусі. Саме такому.
Аби знайти потрібне авто та зібрати кошти селянам знадобилося близько місяця. Перед відправкою на фронт цього звіра на колесах добряче "прокачали".
Віталій Барабаш, житель села Лісний Хлібичин:
У нас є хлопці, які мають досвід у ремонтах машин. Те що під силу їм зробити, а те що не під силу, то вже тоді їдеться на СТО, оцінюється, що потрібно замінити і купляються деталі.
Це вже шістнадцята автівка, яку жителі Лісного Хлібичина передали підрозділам, де служать їхні односельці. Гроші збирали навіть не всім селом - усім світом!
Віталій Барабаш, житель села Лісний Хлібичин:
Багато наших односелеців, які в Чехії, вони там скидали й за свої кошти купляли. Було декілька кросоверів, було декілька пікапів, буси, які були потрібні нашим хлопців, ті й привозилися. У середньому автомобіль коштує 4-5 тисяч доларів. Отака сума. Це всі ті кошти, які наші односельці задонатили на допомогу нашим хлопцям.
Селяни вже й авторинок добре вивчили, і швейну справу опанували. У перші місяці війни бракувало військової амуніції, особливо бронежилетів. Для своїх селяни робили броніки власноруч.
Михайло Остап'юк, волонтер:
Віднесли до односельців, які займаються пошиттям, вони все організували. Розкроїли, розшили й таким чином почали шити розвантаження для бронежилетів. Відповідні пластини виготовляли на підприємстві одному, де працюють люди, які живуть в цьому селі. Кожен військовий, який йшов, ми кожному давали бронежилет.
Купували каски, берці, рюкзаки, військову форму. Згодом перейшли на сучасні технології війни.
Михайло Остап'юк, волонтер:
Прилади нічного бачення. Вартість його близько 140 тисяч гривень, то ми таких два прилади купили. Тепловізорів ми придбали, якщо я не помиляюсь вже сім штук. На початках - це була дуже велика потреба. Дрони - це дуже велика потреба. Це п'ять "Mavic" і один "Autel". Це хороші дрони, які зараз служать.
Для кращої комунікації селяни створили спільний чат. Там уже понад півтори тисячі учасників! Туди скидають усі повідомлення про потреби бійців і черговий збір. Аби легше було координувати волонтерську роботу за кожним напрямком закріпили окрему людину. Віталій у сільському батальйоні відповідає за доставку машин із-за кордону.
Віталій Барабаш, житель села Лісний Хлібичин:
Я підприємець, я маю вільний час і можу допомогти. І вважаю, що всі хто не там, не воює, повинні згуртуватися ще більше.
Мають сільські волонтери й свій штаб. Його облаштували в будинку культури. Іван тут за старшого. Працює завклубу та вчителем співів у школі. А ще керує народним аматорським ансамблем сопілкарів.
Коли ж у клубі закінчуються репетиції, Іван стає до справ волонтерських.
Іван П'ятничук, житель села Лісний Хлібичин:
Кожен день Будинок культури відкритий і тут є скринька, в яку можуть кинути кошти. І принести щось для хлопців. Все залишають тут, а коли їдуть на Схід, то ми тут сортуємо все на місці для кожного. Кладемо все більше і кажемо, що ви там не одні.
Відтак на складі ніколи не буває порожньо. І все це, як кажуть селяни, крафтова продукція.
Іван П'ятничук, житель села Лісний Хлібичин:
Печиво. Ми самі почали випікати, у нас є пекарня невеличка. Ми лише тушкованок в один час понад дві тисячі банок накрутили в селі. Двісті п'ятдесят великодніх кошиків. Хоч нас менше набагато, але ми роздавали всім, кого зустріли на Сході.
Три десятки саморобних буржуйок із газових балонів. Сотні окопних свічок. Усе це також уже на фронті. У Лісному Хлібичині навіть діти не лишаються осторонь - беруть приклад зі старших і роблять, що вміють. Зокрема, після уроків збираються гуртом і плетуть маскувальні сітки
І коли всі замовлення від бійців уже зібрано, усі посилки запаковані - треба доправити все в зону бойових дій. І це теж селяни організовують самі.
Василь, військовослужбовець:
Часто приїжджають, Михайло з волонтерами кожного місяця у нас. Приємно бачити людей, своїх односельців, що ти з ними товаришував. Приїжджають, так, дійсно, ніби частинка села приїжджає до тебе.
Михайло Остап'юк, волонтер:
Якщо в цілому взяти, то це вже до 20 поїздок у нас було. Маємо список наших військових, ми спілкуємося з ними й здвоюємося. І так: Іван, ми їдемо у твій напрямок такий то, такий. І не має значення чи до нього треба їхати 100 кілометрів чи 50.
Іван Барабаш, житель села Лісний Хлібичин:
Стараються до кожного заїхати. О так починають з півдня від Одеси й так до гори до Харкова, вони всіх стараються об'їхати. Тратять тиждень, півтора, але всіх об'їхати.
Іван не був удома вже кілька місяців. Приїхав, аби забрати на фронт машину, яку придбали для його підрозділу земляки.
Іван, військовослужбовець:
Я подзвонив хлопцям, нашим волонтерам, що треба машини для евакуації. Я навіть здивувався, що за такий маленький період часу назбирали. І от я спеціально приїхав, аби забрати, яке вони придбали.
Захисник розповідає: побратими з підрозділу досі під враженням від завзятості та згуртованості його односельців.
Віталій Барабаш, житель села Лісний Хлібичин:
Найбільше, що вони просять - це підтримки, бо вони тоді розуміють заради чого вони там стоять.
І поки ця машина їде на передову - тут, у Лісному Хлібичині вже відкривають наступний великий збір. Потрібне ще одне авто. На Донеччину.
Михайло Остап'юк, волонтер:
Шістдесят п'ять осіб - це практично у кожного із села десь родич, десь друг чи просто знайомий служить. Всі розуміють, що це робиться для своїх. Мотивація - це найбільше те, що ми всі знаємо один одного і розуміємо, що ми даємо просто гроші, а вони ризикують своїм життям.
Не зволікати, не розслаблятися. Аби захистити своїх. Аби не зрадити тих, кого втратили. У Лісному Хлібичині вже є своя Алея Героїв. Шестеро захисників віддали свої життя у боротьбі за Україну.
А отже наступне замовлення - треба виконати якнайшвидше. До Великодня. Аби не відправляти машину на фронт порожньою. Передати бійцям - кошики зі святковими смаколиками. Як символ, що їх чекають удома. Живими.
