На Сумщину повертаються жителі з тимчасово окупованих територій [ Редагувати ]
Дорога вільного життя. Дорога втечі з евакуації. Щодня на "вільну землю" повертаються жителі з тимчасово окупованих територій. Люди йдуть пішим переходом із села Колотилівка бєлгородської області до села Покровка, на Сумщині. Шлях важкий і долають його, останнім часом, все частіше люди літнього віку та маломобільні. У Сумах, у прихистку для переселенців, вони можуть нарешті перепочити та спланувати свій подальший маршрут. Моя колега Юлія Зайцева побувала в прихистку. Почула історії жінок, що жили в окупації та втратили свої домівки. Куди вони поїдуть далі? Чи допоможе їм держава? Про все - далі в матеріалі.
Суми. Надвечір автобус привозить людей до шелтера. Втомлених та виснажених. Тут реєструють, годують, надають гуманітарну допомогу та поселяють на ніч.
Очень утомительно, и с российской стороны вот меня прессовали конкретно.
Всі вони їдуть з тимчасово окупованих територій України. Єдиний пункт пропуску на кордоні з росією - це піший коридор між бєлгородщиною та Сумщиною.
Стомливий перехід під цим сонцем палючим, немає ж зовсім тіні ніякої, я ось як інвалід 1 групи, я ледве доповзла. Якби мені не допомогли волонтери, я не доповзла б.
Але найстрашніше, розповідає Любов, пройти перевірку у росіян.
Любов Рожкова, переселенка:
Цей хлопець, який на мене почав кричати, потім виходить і каже: ну що, назбирали гидот у вашому телефоні? Кажу, які можуть бути гидоти. А він мені показує та каже, ось що це? - Ось це моя Лариса, у неї така заставка. І ось через це у мене були проблеми, тримали 3 години всю нашу групу через мене.
Пані Любов залишила все, що мала в Донецьку, ще у 2014. Відтоді жила у подруги на Миколаївщині. Поїхала на колишню батьківщину, щоб забрати майно та остаточно розірвати зв'язок. Але не вийшло.
Мою квартиру зайняли військові, ось зараз я не потрапила до своєї квартири.
У шелтері чекає на швидку допомогу Людмила Петрівна. Самотужки вона ледь пересувається. А майже тиждень довелось добиратись з села Іванівка на Запоріжжі до обласного центру. Ворог пропустив не всіх.
Людмила Вербицька, переселенка:
Важко, дуже важко, довго нас тримали на митниці, на білгородській - 2 доби, на ростовській - 5 годин. Сказали, щоб більше не приїжджала, але я не знаю чому.
Жінка прямує до доньки і не думає повертатись. Каже, тікає не лише від обстрілів, але й від приниження.
Людмила Вербицька, переселенка:
Там без паспорта нічого не буде. Там взагалі не вважають тебе людиною. Щодня таке. Я одна, чоловік у мене помер, таке десь поряд, все тремтить, і по даху каміння сиплеться, і все що завгодно.
Так само до останнього залишалось у підвалі свого будинку подружжя пенсіонерів з Вовчанська.
Тетяна Анатоліївна, переселенка з Вовчанська:
Будинок згорів над нами буквально за 2 години, а потім це все гаряче, вугілля. Ці дні 4 у підвалі спека була така, що не можна за стінки було взятися. Це навіть уявити неможливо, зверху дрони і наші, і їхні. Є пекло, але це тричі пекло. На день не менше 10 літаків залітали зі своїми ракетами.
Пані Тетяна розповідає, коли ворог вдруге пішов на місто, в подружжя зламався автомобіль і вони втратили дорогоцінний час для виїзду.
Тетяна Анатоліївна, переселенка з Вовчанська:
Евакуюватися в середину України ми вже не змогли. Північна частина Вовчанська вже була окупована, тому довелося йти лісами, і ось із ціпком 15 км довелося пройти. І ці ліси, там йшли бої до цього. Це просто не передати. А вів нас російський солдат, але він, швидше за все, був командиром, він узяв нас у заручники для того, щоб самому втекти звідти. І щоб через блок-пост пройти йому, так би його не пустили, а так він каже - я біженців веду. І тому довелося йти з ним під дулом цього автомата.
Потім були довгі перевірки з боку росіян, перед тим, як дозволити біженцям повернутися в Україну.
Тетяна Анатоліївна, переселенка з Вовчанська:
Нас допитували, обшукували й таке інше, нас 2 дні тримали, і відбитки пальців брали, і ДНК, що тільки можна зі старих, які ми вже там бандити, не знаю, а в основному у Вовчанську залишилися лише старі, тому що і нам донька казала, мамо, виїжджайте, а татові хату шкода, як же це ми хату кинемо, розкрадати все, ну, тепер красти нічого, все, Вовчанська вже немає.
Люди спустошені не стільки втратою домівок, біженців підкошує зрубане коріння, що тримало їхнє життя. І тепер потребують сил розпочинати все на новому місці.
