20 годин під завалами: подружжя вижило в бетонному полоні [ Редагувати ]
Історія подружжя з Костянтинівки. Після того, як 12 березня росіяни вдарили по багатоповерхівці, обоє опинилися під завалами. 20 годин жінка чекала, доки її дістануть рятувальники. Чоловіка витягли за 10 годин. Нині подружжя у надійних руках дніпровських лікарів. Як їм вдалося вижити у бетонному полоні - з постраждалими поспілкувалася наша знімальна група.
Ці кадри побачила вся країна. На них - надзвичайники витягають з-під завалів жінку. Під уламками бетону вона перебувала майже 20 годин. Олена разом з чоловіком Ігорем провалилися з 9-го поверху на 7-й після того, як російська армія поцілила по багатоквартирному будинку. І в ньому зруйнувалися перекриття. Спершу рятувальники деблокували чоловіка. І лише за пів доби дістали жінку.
Олена, постраждала:
Слабкість дуже велика і трохи руки тремтять.
Олені ще важко розмовляти, але вона погодилася розповісти журналістам, що пам'ятає. Каже: під час удару російської ракети у їхній будинок - були з чоловіком удома. Аж раптом вибух і вже за мить опинилися під завалами. Жінка чітко пам'ятає, як пил та бетон не давали дихати.
Олена, постраждала:
Я уламками скла різала, щоб було повітря, і потім кричала допоможіть.
На допомогу кликали обоє, згадує Ігор. Він - на сусідньому ліжку із дружиною. Те, що сталося, для нього ніби страшний сон.
Ігор, постраждалий:
Мене витягують, а вона там. Ми чули одне одного. Вона була десь за метра за півтора-два від мене на відстані й на глибині десь півтора-два. Там ще балки були великі, тому так довго діставали.
Ігоря й Олену врятували. Але в лікарні їм діагностували так званий синдром тривалого здавлення. В обох відмовили нирки. Тож найперше завдання тепер - відновити їхню функцію, кажуть лікарі.
Сергій, лікар:
Дуже важкі наслідки, і наші лікарі поставили це подружжя на діаліз. Іншого виходу немає.
А ще через травми медикам довелося ампутувати Олені ногу.
Поки з прогнозами фахівці обережні. Але постраждалі від російської ракети вірять у найкраще. Чоловік із дружиною зізнаються: під завалами мріяли про одне:
Жити далі.
Зараз найбільше хочуть побачити сина. Він навчається у Харкові. Щойно батьки одужають, поїдуть до нього. Бо у Костянтинівку повертатися нікуди.