Місто, що його зрадили. Києву часів окупації присвячено [ Редагувати ]

Київ. Одне з найкращих міст Європи. Коли радянські війська його звільнили, тут були руїни. Середмістя було цілковито знищене. Тепер же кияни спокійно думають про сьогодення і мріють про майбутнє. Останнього довоєнного літа в містян також був прекрасний настрій. Вони теж жили планами на завтрашній день. Вони ще не підозрюють, що незабаром усьому настане край. Багатьом із них залишилося всього кілька днів.

Ця малеча швидко подорослішає на війні. Їй доведеться виживати нарівні з повнолітніми. Діти добре фантазують, але погано брешуть. Їхня пам'ять без купюр зафіксує все, що тут було. Вибух і пожежа Хрещатика, масові страти просто на вулицях, голод. Цей фільм - неофіційна версія окупації. Правда, що її розповіли діти.

19 вересня 1941 року. Радянська Армія поспіхом відступає з міста. Кияни відмовляються в це вірити, вони заклопотані своїми звичайними справами. Усі мости через Дніпро забито змушеними відступати військами. Німці ще далеко від міста. І раптом потужний вибух. Висаджено головний міст разом із колоною радянських солдатів. Кияни в нестямі. "Хто зробив це?"

Елеонора Коваль (Остапенко), мешканка окупованого Києва:

- Висаджений він був, як я розумію, з обох кінців. Тому що те, що залишилося в пам'яті - от він злетів якоюсь брилою. І ця брила звалилася вниз. Був такий стовп води, що тоді мені здавалося - цей стовп до самого неба.

Десятилітня Леся Остапенко прибігла на берег Дніпра без дозволу. Вона побачила, як через міст переправляється колона червоноармійців. Сотні людей загинули перед очима в Лесі та інших дітлахів, що стояли на березі. Серед них була й Ліда Кухтова.

Лідія Іванова (Кухтова), мешканка окупованого Києва:

- Я бачила сама, коли наші вже дійшли, вони відступали, наші війська відступали, майже до середини моста дійшли, і міст вибухнув, біля входу і посередині моста.

Цей вибух бачив ще один підліток. Зрештою, він малюватиме все, що побачить в окупованому Києві. І загадкове знищення Хрещатика, і руйнацію Успенського собору. Все це буде пізніше. А тієї миті, коли він зафіксував вибух мосту, хлопець і гадки не мав, що його дитячий малюнок стане історичним документом.

- Хоча Київ був обклеєний плакатами "Улюблене місто, ми тебе не віддамо", але ми були в жаху. Червона Армія відступає - ми побігли дивитися. Кінець світу.

Але спочатку людей охопив жах, коли вони довідалися, хто ж насправді знищив міст. Новина приголомшила місто. Тоді люди збагнули - їх кинули напризволяще. Списали з рахунків.   

- Міст підірвали наші, вони відходили й замінували його самі, щоб німці не наздогнали їх.

Міст замінували сапери 37-ї армії, котрою командував генерал-майор Андрій Власов. Той самий, що незабаром перейде на бік німців. Задіяли вибухівку офіцери четвертої дивізії НКВС за наказом полковника Федора Мажирина. Він був комендантом Києва. Формально головною людиною в місті. Насправді ж його влади вистачило тільки на те, щоб зруйнувати міст. Уже цілу добу Мажирин не контролював перебігу київських подій.

Ігор Єремеєв, мешканець окупованого Києва:

- Зранку 18-го числа почалися не те щоб безладдя, просто люди стали грабувати магазини. Причому, почали кричати: "Це наші позики, це наші гроші, це наше майно!" І тягли, хто що може.

За пограбуванням спостерігали юрби малоліток. Серед них - Ігор Єремеєв і Валя Терно. Одному було вісім, іншому десять.  

Валентин Терно, мешканець окупованого Києва:

- Але зрозумійте, це було міжвладдя, ради пішли, німці не прийшли, і почався повальний грабіж.

Спочатку все це скидалося на забавки. Юрми з награбованим носилися по всьому Києву. Народ весело оббирав місто. Учорашні порядні сусіди вламувалися в крамниці й тягли додому все, що встигали схопити. Ці малюнки зробив очевидець. Підліток. Ми ще розповімо про нього.  

- Було смішно дивитися: людина йде, а на голові - стовп шапок. А інший ішов, наприклад, зі стільчаками від унітаза. Штук шість повісив на шию і йде. Це було смішно й дико.

- Ніколи не забуду такий епізод, коли йшла від пожежної частини в напрямку заводу "Більшовик" одна літня баба. На обох плечах, старих плечах, висіло по важенному пожежному поясу з якимись металевими причандалами. В обох руках вона тримала, міцно тримала, по кирці, а голову вінчала сліпуче сяюча на сонці пожежна каска.

Незабаром гарбати було вже нічого. Здобич стали відбивати одне в одного. Сутички спалахували в найрізноманітніших місцях Києва. Коли пішли перші жертви, стало не до жартів. Кожен сам за себе. Захисту шукати нема в кого. Міліція з вулиць зникла. Керівництво накивало з міста п’ятами. Веселощі закінчилися.

- Звичайно, там і бійки були, тому що хтось схопив ласий шматок, а іншому не хоче давати. А тато мій старого загартування був, і він говорив, що німці - це публіка така впорядкована, дуже вимоглива, тому вони наведуть порядок і все це, звичайно, припинять.

Коли саме прийдуть німці, ніхто не знав. Тому люди про всяк випадок грабували швидко і скільки влізе.

А от той самий хлопець, що запам'ятав київські грабунки, Георгій Малаков, Гога. Після війни він стане знаменитим художником. Тоді йому було тринадцять. Гога малював усе, що бачив у Києві, з перших і до останніх днів війни. Ось обносять ощадкасу. Поруч гребуть борошно з пекарні. Незабаром гроші знеціняться, настане голод. Люди розуміли це. Паніка доводила їх до божевілля. Гога - єдиний, хто зафіксував, як місто втрачає розум. Але на той час Київ уже охопила параноя. Шпигуноманія. Підозрілих ловили й розстрілювали десятками. За дивний вигляд. Або за те, що поводилися не по-радянському. Наші - непереможні. Наші ніколи не здаються.

- Над Києвом був повітряний бій. І, виходить, наш "И-16" був збитий. І з димом таким полетів униз, вистрибнув з парашутом льотчик. Його понесло у бік Сінного базару. І ми туди побігли. Тоді будинки ж не були такими високими, усе було видно. І туди ж побіг міліціонер. І от цей льотчик тільки торкнувся ногами землі - а міліціонер його застрелив. Ми кричимо: "Це наш, наш!" Він говорить: "Нашого не могли збити". Розумієте, філософія яка? "Нашого не могли збити!"

- На вулиці Борщагівській - ця вулиця паралельна Третій дачній і Четвертій - зібралася юрба, народ зовсім отупів, одурів. Це було приблизно через три тижні після початку війни. Більша юрба оточила якогось старого, який казна-яким чином потрапив до цього району, напевно, сільський якийсь чоловік, літній старий у брилі солом'яному, він тяг корову. Пішли плітки, що це переодягнений німець, а другий шпигун - це переодягнена корова. І потягли, я пам'ятаю, цього ридаючого старого. Корову, що впиралася, потягли в опорний пункт.

Що ближче до Києва просувався фронт, то швидше давали собі раду зі шпигунами. Зазвичай, без суду та слідства. Народ підтримував тверді заходи й брав активну участь у пошуку шпигунів. Ця дурня тривала навіть під час грабування. І раптом ущухла сама по собі, того дня, коли кияни побачили перших німців.

- Німці ввійшли в Київ, я чітко пам'ятаю, 19 вересня. У газеті "Правда" говорили, що Київ взяли 21-го, от бачите, радянська влада два дні хотіла украсти в історії.

- Дев'ятнадцятого був тихий такий, осінній, але страшно теплий сонячний день. До цього стріляли знаряддя, був шум якийсь. А дев'ятнадцятого була тиша, просто було чутно, як муха летить.

Цієї миті почувся звук двигунів. Брест-Литовським шосе в місто входила колона солдатів у сірій формі. І, звичайно, першими її помітили хлопчаки.

- Спочатку ми дивилися, просто так, було цікаво. Ідуть солдати, доволі стомлені, брудні. Але досить бадьорі на вигляд. І тільки потім я усвідомлюю, що в людей на плечах погони. А цього в нашій армії не було, у нас петлички носили. І тоді я особисто зрозумів, що це німці.

- Багато хто чекав німців. Зустрічали із хлібом і сіллю.

- Проскочило спочатку двоє мотоциклістів, вони проїхали метрів п'ятдесят, потім розвернулися - і бачать, що солдатів немає, і повернули назад. А десь через півгодини або через годину з'явився взвод, взвод солдатів. А сусід по Третій дачній зустрічав їх із хлібом і сіллю. Стояв штоф горілки, хліб, сіль, рушник. Солдат підходив, він кожному підносив чарку і далі пропонував іншому німцеві. Прийшли визволителі - так вважав народ, і такий був дух загальний. Не було стогонів, ніхто не ридав, ніхто не плакав за радянською владою, це точно.

- До речі, коли німецькі частини входили в Київ, там, зокрема, була ще і єврейська делегація, що зустрічала німців хлібом і сіллю, тому що вони сподівалися, що тепер можна буде, так сказати, зайнятися бізнесом. Фюрер незабаром показав їм, чим можна займатися, а чим не можна. А тоді настрої були саме такі.

Від першого дня німці стали дуже жорстко наводити лад. Перший наказ - усім киянам зареєструватися і, головне, повернути награбоване. Здавалося б, цілком зрозуміле розпорядження. Проте за його невиконання була тільки одна кара. Смерть. Ні малолітнього віку, ні інших обставин не приймали за виправдання. Наказ одразу здійснили. Навпроти Бесарабського базару з'явилися перші повішені.      

- Перших повішених я побачив тут. Виходить, шибениця стояла там, де знак переходу. Сходи й подіум. Там стояла дошка. Уже коли я прийшов, вони висіли, і написи в них там були "Бандити".

- Німці, звичайно, люто припиняли особливе злодійство. Якось сусідка прийшла схвильована. Вона їхала на трамваї до нашого будинку. Там одна зупинка залишалася. Раптом трамвай зупинився. А виявилося, що німецький офіцер побачив, що якийсь злодій намагався комусь влізти в сумку, витяг цього хлопця й на очах в усіх розстріляв. І поклав у кобуру пістолет і наказав водієві їхати далі. Не моргнувши оком. По цій частині вони, звичайно, дуже жорстокі були.

Трупів страчених довго не забирали з вулиць. Тіла, як залякування, лежали кілька днів біля Єврейського базару. Тисячі людей проходили повз загиблих. Зупинятися біля них киянам заборонили.

- Я пам'ятаю, що центром світобудови міста Києва був центральний ринок. Тому що там відбувалися угоди купівлі-продажу. Причому колоритний був базар, і там можна було купити все, починаючи від поламаних замків і до унікальних картин, антикваріату. Продавці стояли просто в бруді, не був навіть заасфальтований цей майдан. Одного разу під час такого вояжу чуємо дикий лемент, і виявляється, якогось злодюжку піймав німецький солдат, відразу на прилавок поклав йому руку й відрубав чотири пальці. Ми ще бігали дивитися - моторошно, я дотепер це згадую, такі воскоподібні пальці, що лежали на прилавку.

Німці порядкували в місті. Їхні методи не викликали особливого протесту. "Нехай роблять, що хочуть, аби тільки в місті було спокійно". Громадська думка була на боці німців. І от чому. У перші дні окупації німецькі сапери врятували сотні людей. НКВС заклало тонни вибухівки в центрі Києва. Про це стало відомо німецькій розвідці.

Дмитро Малаков, мешканець окупованого Києва:

- Всі урядові споруди, культурні споруди, такі як музей Леніна, теперішній Будинок вчителя, Оперний театр, будинки НКВД, Кабміну, Верховної Ради - їх усі було заміновано. Німці їх розмінували, тому що знайшовся офіцер у полоні, який повідомив, що він знає про мінування таких споруд, а про Хрещатик не сказав. І тому ніхто не здогадався.

Дмитро Малаков - молодший брат Георгія, художника, що малював окупований Київ. Вони жили біля Хрещатика. Німці вважали цей район найбезпечнішим у місті. Після того, як у центрі попрацювали сапери. От виносять вибухівку з музею Леніна. Три тонни динаміту в ящиках із радянським маркуванням. Цього вистачить, щоб перетворити будинок музею на купу сміття. І от разом із вибухівкою знаходять радіокерований пристрій. Такого німці ще не бачили. Як воно працює? Хто приведе його в дію? Поки з’ясовували, на місто очікувало ще одне потрясіння.

- 24 вересня в другій половині дня зненацька пролунав вибух на Хрещатику, на розі Хрещатика і Прорізної.

Потім почали вибухати будинки в різних кінцях Хрещатика. Здавалося, абсолютно безсистемно. Німці й кияни кидаються від споруди до споруди, опинившись у смертельній пастці. Лавина вибухів насувається від Бесарабки в бік будинку Малакових. Мати ледь устигає вивести дітей.

- Куди тікати? Пішли в обхід з Хрещатика по Інститутській і спустилися на Бесарабку. Мали піти до нашої бабусі, яка жила на Прорізній. Ми ж не знали зону вибуху. Пішли звідти. Незважаючи на свій вік, я дуже добре пригадую хрещатицькі фасади, вдягнені в полум'я. Знизу шмагає вгору червоне полум'я і хмари на малюнках Дмитрика - таке небо було чорне все.

Хрещатик палав. Горіли пляшки з "коктейлем Молотова". Ними були заповнені горища житлових багатоповерхівок. За офіційною версією, на випадок вуличних боїв. Жар від вогню був настільки сильним, що плавилося скло. Німці простягнули до Дніпра кілометри пожежних шлангів. Ледь почали гасити пожежу - води не стало. Шланги хтось поперерізав.

- Воду вони брали з Дніпра. Із правої сторони є сходи. Вони поставили перекачувальні станції, і вода по шлангах сюди йшла. На жаль, знайшлися ще якісь умільці, які різали шланги бритвою. Там нижче, сюди підійти було не можна. З погляду диверсії, краще різати на підйомі, де можна одержати великий ефект. От перші ознаки німецького нерозуміння: коли почалися пожежі на Хрещатику, водопровід не працював, воду качали із Дніпра, значить, було кілька таких підстанцій, тобто, вода гойдалася, скільки могла. Там далі стояв другий насос. І от хтось почав різати шланг. Виходить, кому це було потрібно - не знаю. В остаточному підсумку мова йшла про життя міста.

Кілька разів німці намагалися налагодити надходження води. Але щоразу хтось невідомий різав шланги. Пожежа не припинялася п'ять днів. За саботаж стратили сотні безневинних заручників. Людей хапали на вулицях, заштовхували в машини й одразу вивозили за місто. Розстрілювати. Після цього диверсії припинилися. Але ненадовго. Німці зіштовхнулися з надзвичайною на той час технологією диверсій. 

- Акції здійснювалися по радіо. Радіокерованими приладами. Агентами, які були залишені в місті для того, щоб скерувати той момент, коли це потрібно зробити. Так само, як з Успенським собором.

Успенський собор. Восени 1941-го його відвідав Йозеф Тіссо. Диктатор Словаччини й вірний спільник фюрера. Ніхто з його почту не знав, що собор битком набитий динамітом. За лаврою спостерігали агенти НКВС. Як тільки вони подадуть команду, вибухівку відразу пустять у хід за допомогою радіосигналу. Саме так у повітря висадили Хрещатик. Такого німці ще не бачили. Вони шукали вибухівки, а треба було шукати передавач. Вибух Хрещатика - перша в історії диверсія за допомогою радіо. А другу готували в Успенському соборі. Але все відбулося інакше. 

- Тобто, відправили радіосигнал, але його придумали з диявольським числом - три шістки, але Господь Бог не дав здійснитися цьому задуму, він не спрацював. Тоді застосували машинку. І вона не спрацювала. А в цій годині люди, які були в лаврі, вже пішли назовні. І собор був порожнім. А команда була - висадити в повітря. Команду треба виконувати. Люди ж військові. Команда має бути виконана. І тоді привели в дію, як кажуть, банальний бікфордів шнур, і він же й висадив собор.

Знищити ворога за всяку ціну. Можливо, все це виправдано з військового погляду. Але це занадто висока ціна. Київ ніколи не стане таким, як колись.

Радянські спецслужби так і не зізналися у знищенні Успенського собору та Хрещатика. Ба - навпаки. Звинуватили в цьому німців.

- І потім про це було багато різних суперечливих думок - хто це зробив і навіщо. І навіть кажуть, що це злочин, поділений навпіл, що наші замінували, а німці висадили. Нащо було німцям висаджувати його в повітря? Навіть якщо вони хотіли, припустимо, удати замах на Тіссо, то навіщо було потім підривати собор, якщо він пішов звідти?

- Але трьох людей у військовому одязі поліція розстріляла на терені лаври. І вони там поховані. Вони лежали ще до весни 42-го року, ті троє підозрілих, яких застрелили, вони поховані там і зараз. У якому стані це поховання - я не знаю, але я знаю місце.

А тим часом киянам потрібно було пристосовуватися до нової влади. Ще горів Хрещатик, а в місті вже працювали кав’ярні й ресторани. Відкрилися магазини для фольксдойче – місцевих радянських німців. Кияни слухняно виконували всі німецькі накази.

От перший малюнок Гоги Малакова часів окупації. Люди несуть здавати радіоприймачі. "Хто не здасть, буде розстріляний", - наказали німці. - "Собі залишити тільки репродуктори". Щоб слухати оголошення німецької влади. Тепер слово "розстріл" щодня звучало на кухні в Малакових.

- При німцях поновилася радіостанційна мережа, і передавалися знову ж таки накази і інформація про події на фронті, і музика - німецька й українська. Я дуже добре пам'ятаю, коли співали по радіо “Гуцулку Ксеню” - тоді вона в нас з'явилася, і особливо “Повій, вітре, на Вкраїну, де покинув я дівчину ”. І мама плакала під цю музику.

Тоді Дмитрикові виповнилося чотири роки. Німцям не було жодного діла ні до нього, ні до сотень інших київських дітей. Незабаром настане голод. Німецькі військовики байдуже спостерігатимуть за тим, як вимирає місто, як вимирають найслабші. Киян урятують ті, кого потім назвуть зрадниками.

Цивільну владу, громадську владу організували групи Мірошника, які прибули разом з німцями.

- Вони організували міську управу, спираючись на українських патріотів з киян. Це була переважно інтелігенція: професура, художники, архітектори, це були люди, налаштовані на те, щоб рятувати своїх односельців, киян. Рятуватися самим і рятувати киян від голоду, від хвороб, від всього іншого.

- Українські патріоти організували український Червоний хрест, який опікувався полоненими, збирав речі, кошти на підтримку полонених. Я нагадаю цифри: лише в Дарницькому концтаборі загинуло 150 тисяч, у Сирецькому концтаборі - 25 тисяч. І саме міська управа, очолювана провідниками ОУН, організувала притулки для старих і немічних, дитячі будинки для дітей, які залишилися без батьків, або у кого батько був на фронті.

Батько Дмитрика, Василь Малаков, як і багато інших, теж був на фронті. Старший чоловік у родині - 13-річний Гога. Щоб родина не голодувала, він став заробляти тим, що вмів робити найліпше. Малював на замовлення.

- Був такий єфрейтор Франке, і він бачив, що брат Георгій малює, він йому замовив зробити кольорові копії. У нього були фотографії дівчат голеньких. Не порнографія, а просто голенькі дівчата. Тоді такого ще не було, це був не бруд, просто художні фото. І брат змалював. Аквареллю намалював. І він розрахувався - дав радянські червонці, окупаційні марки і рейхсмарки.

Жіночі типажі особливо добре виходили в Георгія. Залицяння німців до місцевих дівчат він зображував просто на київських вулицях. Киянки неабияк бентежили німців. Яскраві, темпераментні. Навіть під час війни вони вміли видаватися ефектними. У Києві багато німців заводили романи. Їх не зупиняло навіть те, що фюрер оголосив слов'ян нижчою расою. Цікавий факт: навіть в офіційно відкритому для німців публічному будинку працював іноземний персонал.

- Публічний будинок - знаю, ми там заради інтересу, пацани, дивилися, цікавилися. Дійсно, існує якась історична наступність - зараз там знаходиться республіканський вендиспансер на Саксаганського, розкішний будинок із прекрасним фасадом. Причому, весь Київ про це говорив - чомусь вони гидували нашими. А привезли польок, там були польки.

Ніхто не засуджував жінок за романи з німцями. Любов - справа особиста. Любов не заважала цим легковажним дівчатам допомагати своїм - грішми, харчами. А бувало, панянки, маючи зв'язки серед німців, рятували життя сусідам.

- Я не чув і слова осуду. Можливо, так в душі й думали. Якщо бачиш, що гарна пара - це одне. Але якщо дівка - повія, це вже інше. Була любов і дійсна, постійна любов. Війна є війна, що робити, по обидва боки постраждали. Але тих, які займалися у відкриту проституцією, тих, звичайно, засуджували, а таких було багато.

Для киян головною доступною розвагою було кіно. На зміну радянським фільмам прийшли німецькі. Інше життя, інші пісні. Нових, німецьких зірок любили не менше від давніх, радянських. Але ходити в кінотеатри було справою ризикованою. Саме там німці найчастіше влаштовували облави. Просто із зали людей відправляли в Німеччину, на примусові роботи. 

- Я пам'ятаю, як сидів у кінотеатрі імені Чапаєва, він під час окупації "Ліра" називався. І якийсь фільм дивилися, чи "Індійська гробниця" чи щось таке. І раптом буквально посередині сеансу запалюється світло, і у всіх дверях стоять німці й поліцаї упереміж. І треба виходити. Всіх праворуч, ліворуч, праворуч. Ліворуч. Малечу всю відкинули. А працездатних здорових людей відразу в машини - й на вокзал. Це вже був, звичайно, кошмар. Це, мабуть, був найсильніший фактор, коли люди озлобилися страшно проти німців.

Але ще до перших облав відбулося те, після чого люди усвідомили: окупація - зло, німці принесли смерть. Усі ілюзії розвіяв Бабин Яр. На стінах київських будинків з'явився наказ: "Усі жиди міста Києва мусять прийти в понеділок 29 вересня на ріг вулиць Мельникова і Дохтерівської". Так німці помилково обізвали Дегтярівську. Незважаючи на хибу, явка була майже стовідсоткова. 

- Ішла багатотисячна юрба. Багато кого проводжали сусіди, друзі - українці, росіяни. Але люди не розуміли. Так, і ми, дурні, з дружком помчали туди й супроводжували їх на проїзній частині. Потім починався коридор, що складався з поліцаїв та есесівців, і всі, хто попадав у цю горловину, назад не повертався. Туди потрапило багато росіян і українців, виявляється.

- До цього місця ми з приятелями дійшли, тут уже стояли німецькі патрулі з собаками, і дядько такий чубатий сказав нам: "Ви куди, то ж євреїв женуть розстрілювати". Це була крапка неповернення. Той, хто її проходив, назад не повертався. Але ми втекли звідти й пішли в обхід через пустир. Дуже ми допитливі пацани були.

У колоні євреїв виявилися й росіяни, і українці. Ті, хто проводжав друзів. Їх теж розстріляли. Найбільше ризикували найдопитливіші - діти. Серед них була й Ганя Хутірська. Вона дісталася самого Яру.

Ганна Бебих (Хутірська), мешканка окупованого Києва:

- Ми лежимо, дивимося - і побачили наступну картину. На початку їх усіх роздягали, роздягали поліцейські, це абсолютно точно, звідки ці поліцейські - я не знаю, тоді взагалі не знала. Роздягали догола, речі відразу вантажили в машини і вели їх до краю Бабиного Яру, і так по одному й по одному, і вони кричали й кричали, коли автомати не працювали, і було це настільки чутно, це було настільки моторошно, і нам настільки стало страшно взагалі бачити таку картину. Потім ми дивимося - дітей виривають. Їх кидали прямо в яр живими. І вони падали з лементом і шумом. Загалом це було на все життя, наче сфотографували очі. Я коли розповідаю про це, мені дуже важко, і я завжди немов бачу це знову.

Найстаршому з розстріляних у Ярі було 111 років, наймолодшому - два дні. У ті роки кожен четвертий киянин був єврей.

- Від німців уже потім можна було очікувати чого завгодно. Як тільки був зроблений злочин, то німці теж усвідомили, що вони злочинці. Навіть якщо вони й не стріляли, навіть якщо вони близько не були, але вермахт якимось чином був причетний до цієї справи. Тому що він прийшов у цю чужу країну і захопив її. Вони почали почувати свою провину. І, виходить, острах якийсь з'явився. "Що ми за це будемо мати, як би нас потім не покарали?" А коли людина боїться за щось, вона починає потроху озлоблятися. Але це виявилося вже в 42-му році.

Це переломний момент окупації. Німці боялися відповідальності за Бабин Яр і могли піти на будь-який злочин. Кияни були настрашені німців і одне одного. Напруження досягло межі. І за цих умов потрібно було ще десь добувати харчі. На базарі вони були, але все коштовне, за що їх можна було виміняти, кияни віддали ще в перші дні окупації. Похід по продукти міг закінчитися смертю. На базарах регулярно влаштовували облави. Хапали заручників. Набирали робсилу в Німеччину. Настав голод.

- Ми по картках одержували хліб. Але це була макуха якась, там були картопляні очистки, і ще шкірка від вівса, каштани там додавалися, загалом, все, що завгодно. Борошна не було.

- Я чітко пам'ятаю, коли стояв один хлопчисько навпроти сірого будинку. Вони з дідом просили милостиню. Причому починалася певна стадія дистрофії, тому що вони стояли обоє опухлі. Потім цей дід день, два не з'являвся. Але ми підносили щось хлопцеві, а потім я якось підійшов до нього й запитую: "А де твій дід? " Він говорить "Дід умер", потім десь і він зник, цей хлопець.

Від голоду загинули десятки тисяч людей. Голод перетворював їх на тварин. Багато хто повністю втрачав людську подобу й заради виживання йшов на будь-який злочин. Кияни помітили, що в районі Подолу стали зникати люди. А на базарі з'явилася ковбаса з людського м’яса. 

- І люди стали пропадати. Знаємо, що пропала Маша, не прийшла додому. Її батьки теж. Потім ще пропав хлопчик, але ми його не знали. Потім пропала дівчинка, ми теж її не знали. І от мама цієї дівчинки була дуже наполеглива, адже тоді вже був страх, що німці почали облави. Тому що так було - якщо ви попадали на ринок, то вже навіть наприкінці 41-го року починалися облави, і можна було потрапити до німців. Але мама цієї дівчинки вже сама стала цікавитися, хто її бачив, коли й де. І от дійшла висновку, що вона пішла у цей двір. Вона якимось чином все це рознюхала, потім встановила, що на базарі чоловік і жінка вже досить літнього віку продають ковбаси, і звернулася в комендатуру.

Вражало те, що це було літнє бездітне подружжя, чоловік і жінка. Різники робили свою справу професійно. Незважаючи на те, що підпільний цех містився поруч із Житнім базаром, свій страшний товар вони продавали якнайдалі від дому. Те, що тут, на Подолі, роблять ковбасу з людей, підозрював багато хто. Але на сусідів не доносили. Боялися.

- До них прийшли і знайшли в будинку, як казали, відро крові - це з розповідей найбільш страшних. Але у всякому випадку факт був, що вони цим займалися. Стояли шибениці, і їх повісили привселюдно. Було сказано (з перекладачем німці говорили), що кожного очікує така доля, хто буде цим займатися. Це абсолютно точно.

Здавалося, жах окупації триватиме вічно. Проте завжди всьому настає край. Увечері 5 листопада 1943 року вічність закінчилася. Радянська Армія входила в порожнє, напівзруйноване місто. Після окупації від населення Києва залишилася тільки п'ята частина. 

- Розумієте, зараз я йду зовсім іншим містом. Настільки воно несхоже на колишнє. Інші будинки. Місто стало широким. До війни Київ був досить вузьким - вузькі тротуари й усе інше. Зараз очі розбігаються. Приємно дивитися на це видовище, тому що ми відновили місто, і не просто відновили, ми зробили його гарнішим, кращим.

Про людину, що страждала, кажуть, що вона обрана Богом. Найпевніше, це так і є. Тому що такій людині відома справжня ціна добра й зла. Напевно, так буває і з містами. У місті, що вмирало й вижило, люди добріші одне до одного. Самі на те не зважаючи, вони більше цінують життя й любов. Те, що руйнується найлегше.