Іван Драч: "Випробування потрібні для гуртування нації, як не гірко то казати" [ Редагувати ]

Ця розмова з Іваном Драчем відбулася на кінофестивалі "Корона Карпат" у Трускавці. Іван Федорович тоді переймався ідеєю створення кінофабрики на Галичині. І дуже вірив у майбутнє українського кіно. Інтерв’ю одразу не було опубліковано в одному російськомовному журналі, тому що письменник не хотів його перекладу на російську мову. І от тепер, перечитавши його, мені здалося, що воно зовсім не втратило актуальності, а деякі слова взагалі здаються пророчими. Шкода, що за життя Іван Драч не побачив його надрукованим.

Іване Федоровичу,  є у вас такі моменти в житті, що ви би нині вчинили по іншому?

Звичайно є, і багато. Наприклад, коли "Рух" пішов вгору, то мені потрібно було боротися за владу, а не віддавати її, і добитися вагоміших політичних висновків. А я тоді вже втомився, заскучав за творчою роботою, і подумав: нащо воно мені здалося? Бо бути активним політиком, то треба тримати руку на пульсі часі, і знати: поки ти заснув, за ніч усе може змінитися, і ти вже не маєш останньої інформації. Це неймовірне емоційне та нервове навантаження! То ж я подумав: краще я трохи попишу, займуся творчістю.

Як ви ставитеся до вислову: там де два українці, там три гетьмани?

А в Ізраїлі хіба не так? Згадайте, хто вбив прем`єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабина? Студент ізраїльський. Вони теж не миряться між собою. Та коли доходять до якихось важливих кардинальних питань, до сонячного сплетіння проблеми, то неодмінно об`єднуються. У цьому розумінні вони мудріші й організованіші люди.

А оцей сплеск національної свідомості українців був би можливий без війни з Путіним?

Ні, ніколи. Такі випробування потрібні для гуртування нації, як не гірко то казати. Я ніколи не чекав такого розвитку подій, не чекав й Майдану. Я вже змирився з тим, що Янукович буде в нас довіку зі своєю командою сволочною. Я лише добивався від влади, щоб був у нас музей кирило-мефодіївців, і показана роль Шевченка. "З поганої вівці хоч вовни шмат": жив таким принципом. І ці події стали для мене великою несподіванкою. Діти нас врятували! Вони омили своєю кров’ю наші ідеали. Бо ми вже зневірилися, постаріли.

А ви давно були в кіно?

На кінофестивалі "Молодість" передивився значну частину представлених фільмів.

Змінилося українське кіно?

Змінилося в одному напрямку - тепер роби, що хочеш, тільки грошей на то немає. А раніше гроші були, але знімати треба за вказівками зверху, бо існувало ідеологічне спрямування. От і вся різниця!

А чи не втратили нині українські актори через то, що перестало зніматися на українських кіностудіях російське кіно? Адже багато хто мав добре оплачувану роботу.

І працювали на російське кіно! Це ми тепер багато втратили?  І маємо з того переживати? (сміється) Нехай перестануть плакати! Нам має бути соромно про це говорити. Невеличка Естонія, приміром, має свій кіноінститут, маленька Словаччина - також. А Україна така велика, і не може створити справжній кіноцентр, щоб робити свої фільми? Я взагалі стою на тому, що має бути якесь змагання між митцями. Я вважаю, що Галичина мусить мати свій кіноцентр: кіностудію, кіноінститут, газету, журнал, телеканал. Тут є всі можливості для бурхливого кіножиття, і я вірю, що це можливо.

Ви вже багато років очолюєте конгрес української інтеллігенції. Що він робить?

Та то таке... Хочете, й ви його очолюйте. Це все дуже смішно. Там немає ніякої структури, приміщення, центру. Ми тоді зібралися, щоб трохи розворушити суспільство, створили цей конгрес, а далі...

А є українська молода інтеллігенція?

Та її завжди вистачало. Зараз вона молода і цікава. А за кордоном такого поняття навіть не має. Інтелігенція існує тільки у східному блоці - Росія, Прибалтика, Варшава, Словаччина. А в інших частинах світу цей прошарок називають інтелектуалами. Але це не зовсім вірно, бо інтелігент не завжди має бути інтелектуалом. Але це все якось сходиться... Втім, усі інтелігенти чомусь надіються, що за них хтось щось зробить -  чи спілка кінематографістів, чи конгрес інтелігенції. Але усе це єрунда! Зараз світ рухається до індивідуалізму. Коли хтось може щось особливе зробити, то й робить. От є письменниця і суспільний діяч Оксана Забужко, то вона й працює на власній ниві. Є артистка Ада Роговецва, то вона й грає,  де треба. Навіть в АТО. Ми нещодавно говорили з режисером Борисом Савченко про те, що відбувся з`їзд письменників України, де зняли Михайла Сидоржевського - редактора "Української літературної газети". І слава Богу! Хоч буде різниця між отим усім, що було, і що стане. Позбудемся отих проблем, що розвів колись у спілці Володимир Яворівський. Хоча й кажемо, що спілки потрібні, аби захищати професійні інтереси письменників, музикантів, художників чи кінематографістів.

Так за кордоном є пен-клуби...

Це трохи інша структура. Пен - це есеістика, поезія і новели. Тобто це письменницька структура, яка захищає інтереси митців професійно. Але у зв`язку з тим, що за радянських часів пен-клуб виходив на політичне ристалище і обирав своїм членом Василя Стуса та інших політв`язнів для їхньої підтримки, це викликало подив за кордоном.

Ви були серед засновників "Народного руху України". Куди подівся тепер той рух?

Його дух нині частково в "Правому секторі", і частково в команді Юлії Тимошенко, можливо, й Петра Порошенка. Тож є структури, які виконують функції, що мав "Народний рух України".

Чому ж він не зберігся цілістним?

Та він в жодній країні не залишився. У Польщі, чи в Прибалтиці зберігся? Тільки консервативне мислення українське допитується - де той дух? А люди нікуди не поділися. Дмитро Павличко є, Ліна Костенко є, Лариса Скорик є.

Лариса Скорик була ярою прибічницею Януковича!

То й що? Навіть якби вона в Гітлера була закохана, це не позбавляє її таланту архітектора.

А як вам вдалося бути шанованим і обласканим владою і за Радянського Союзу, і за незалежної України? Як ви вміли так знаходити з усіма спільну мову, чи то у вас такий дипломатичний талант?

Справа не дипломатії. Просто я завжди знав, що є певний час і певні люди, а я маю робити своє діло для української культури. Я намагався в кожній ситуації, за кожної влади шукати шляхи реалізації своїх задумів. Бо я повинен або боротися з владою, а це значило позбавити себе мистецьких виявів, і йти в політику, очолювати якусь партію, ставати десидентом. Або шукати  свій  легальний шлях самореалізації. Пам`ятаю, під час Чорнобильської трагедії ми утворили Товариство української мови, потім Меморіал, потім Рух, врешті-решт. І це все робилося проти системи, щоб її подолати. Так воно й вишло.

Кого ви звинувачуєте в тому, що перший Майдан не мав таких наслідків і усіх розчарував?

Котрий з них перший? У Києві було тисячі таких Майданів. Київське віче і гора, це ж є Майдан і влада. Протягом усієї давньоруської історії: коли не подобався князь, то збиралося віче і його виганяло.

А 2004 року хто розтринькав здобутки Майдану?

Всі потроху – і Ющенко, і Тимошенко. Чого було Юлі так рватися тоді до влади? Можна ж було домовитися з Ющенком, що спочатку він попрацює президентом, а потім вона. І передали б один одному владу, і було б усе по-людськи. Так ні, вона ж нетерпляча. Юля так до цієї влади прагнула, що тепер люди вже не хотять її підтримувати. Мені шкода її, бо я певний час був у неї закоханий. Я тоді був депутатом Верховної Ради, і дивлюся: виходить така красива жіночка, розумна, чеше так справедливо. Ось, думаю. Нарешті дочекалися! Але потім усе зійшло на пси, як то кажуть.

У вас є довіра і надія до нинішних новообраних народних депутатів?

Сподіваюся, що все йде на краще. По-перше, ми тепер маємо сильну команду демократів - конституційну більшість. Значить, можна буде щось реально зробити. Це ж велике діло!

А тепер є художники такого рівня, як у сімдесяті, коли відбувся злет українського поетичного кіно?

Не можу сказати. Однак, я з великою пошаною ставлюся до Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Василя Шкляра. До мене також приходять молоді письменники: несуть новелли, сценарії, вірші. Це розумні цікаві митці, вони ростуть. А сімдесяті, то був чудовий час, яскраве покоління. Не забувайте, що воно народилося після важкого пресу комуністичної системи. Тож коли зійшов сніг, воно, як проліски, пробилося догори. І тепер, після політичного тиску Януковича молоде покоління теж має пробитися.

Як ви ставитеся до Шевченківської премії, адже нині висловлюються думки, що вона заангажована і не відповідає своєму призначенню?

Як я можу до неї ставитися, коли є  постійним членом шевченківського комітету? Нещодавно ми дали цю премію найкращим митцям України. Дай Боже будь-якій системі і будь-якому часові мати таку нагороду! ЇЇ отримали всесвітньо-відома оперна солістка Людмила Монастирська з унікальним голосом, художник Любомир Медвідь, романіст Мирослав Дочинець, також вшанували творців "Летючого голландця" з Донецького оперного театру. Там прекрасна постановка, і вражає, що донетчани зважилися на Вагнера! Я не маю жодних претензій до себе, як учасника комітету по присудженню Державної премії імені Шевченка.

Ви нині пишете вірші? Давно не було презентації ваших книжок.

Ви ж не читаєте "Літературну Україну" або "Слово "Просвіти". Я там постійно друкуюся. Ось недавно був великий цикл віршів надрукований.

Виходить, наш час вас надихає на творчість...

А чому ні? Мене кожний час надихає. Гарна жінка трапиться, і це враз наснажує (сміється). Коли людина-митець, вона постійно щось шукає, дивиться, аналізує, і до неї приходить бажання творити.

Ви нині по-іншому сприймаєте фільм "Молитву за гетьмана Мазепу" Юрія Іллєнка, який нещодавно показували на кінофестивалі в Трускавці?

Та ні, просто через мою цнотливість я не сприймаю такого неймовірного еротично-сексуального чаду. Ця надмірність Іллєнка, можливо, передала те, що він в останні роки не міг дати собі раду. Хоча він був унікальним навіть у цьому розумінні. Юрій  був настільки цікавим мужчиною, що в нього шалено закохувалися жінки. Пам`ятаю, як на кінофестивалі в Сан-Франциско за ним бігала британська актриса. Вона просто скаженіла. Так само ще жінки бігали хіба що за Володимиром Сосюрою. Я навіть написав про це п`єсу. А Іллєнко був таким секс-символом в нашому поколінні.  

Його фільм "Криниця для спраглих" знятий за вашим дебютним сценарієм. Іллєнко вам допомагав?

Та ні. Ми з ним зустрілися, як великі вороги, бо я любив Параджанова, і той мені справді допомагав. А коли на зйомки "Тіней забутих предків" прибув Іллєнко, то я подумав: от приїхала банда московська у наші Карпати, і зіпсує нам тут життя. Параджанов був тоді хворий, десь ходив на уколи. Я носив за ним плаща, співчував йому. А з Іллєнком ми дуже сварилися. Та коли "Тіні забутих предків" вийшли, то вони обидва помирилися: всі визнали, що Параджанов - славний режисер, а Іллєнко - славний оператор. І вже після того Юрій Герасимович прочитав мій сценарій "Криниця для спраглих". Він був написаний російською мовою, бо то була моя дипломна робота на Вищих сценарних курсах. І таким чином почалися зйомки.

Складно було працювати, адже Іллєнко дуже гоноровий?

Так, гоноровий. Його характер дуже добре переданий у тритомнику "Доповідна апостолові Петрові". Це блискучий твір. І там Іллєнко пише, як Іван Драч його роз`яничарував. Цілий розділ присвячений тому, як я робив з московського парубка україського патріота (сміється). А я нічого спеціально не придумував. Просто розказував йому якісь історії про мистецтво, політику, історію. А він, мов губка то все вбирав, і врешті зрозумів, що він належить до роду українців.

А як писався сценарій до фільму Леоніда Осики "Камінний хрест"?

Я тоді ще вчився в Москві, і раптом до мене приходить невеличкий на зріст хлопчина - Льоня Осика, і каже: "Я вам приніс новели Василя Стефаника з передмовою Андрія Платонова. Платонов написав про Стефаника, як геніального письменника". Я відповів, що теж вважаю його найкращим новелістом української літератури, навіть ліпшим за Коцюбинського. Осика  запитав, чи можу зробити для його фільму сценарій за Стефаником. Я погодився, і через певний час за двома різними новелами написав сценарій "Камінного хреста". І він то все зняв.

На зйомках були?

Так, але мало. Бо розумів, що заважаю режисерові. Бо увага переключається на автора, тим більше, коли режисер починає свою точку зору висловлювати, тому я старався не надокучати.

Сценаристи зазвичай скандальні люди?

Аякже! Бо ж це автори, і вони мають право казати, що не відповідає їхньому задумові. А режисер того не хоче переробляти. То можна й поскандалити! Але "Камінний хрест" мені дуже сподобався, бо там найперший автор - Стефаник! А до мене ніхто не мав претензій, що я звів докупи дві різні новели, які насправді зовсім не підходять одна до одної. В фільмі вийшло, що камінний хрест стоїть на могилі по вбитому злодієві. А він стоїть і плаче, прощаючись зі своїм гріхом.

А ви спеціально створюєте серію творів про видатних українців -  Параджанова, Сосюру, Лесю Українку?

Та воно якось само собою виходить! Про Лесю написав, бо треба було розтлумачувати, хто така Українка.

А чому у фільмі "Іду до тебе" Миколи Мащенко роль Лесі Українки грала московська актриса Алла Демидова? 

Тоді були гастролі Театру на Таганці в Києві. Приїхали Любімов, Висоцький, Демидова. А до цього часу фільм за моїм сценарієм уже встигли завалити два режисери. Грошей залишилося менше половини, а наступав 100-літній ювілей поетеси. Тоді письменник Олесь Гончар, який очолював ювілейний комітет, попросив Миколу Мащенко, свого друга, щоб той допоміг зробити картину. Микола не мав ні сценарію, ні режисерської розробки, і на манжетах сорочки, як я тоді казав, накидав сценарій, притягнув Аллу Демидову, і так створили цей фільм. Потім його переклали українською мовою. Але пару років назад я бачив той перший фільм, який Мащенко зняв ще російською. Це блискуча робота! Картина серйозна, компактна, енергійна, і Демидова геніально створила образ Лесі. Я з того часу з Демидовою час від часу контактував. Два роки тому був на її виставі в Москві. І навіть домовився з нею, що вона приїде в театр на Волинь. Бо я директор Волинського театру "Коло Лесі". Демидова і Віктюк обіцяли мені приїхали з гастролями, але останні події на сході зруйнували ці плани.

Як складалися стосунки з Іваном Миколайчуком під час фільмування "Пропалої грамоти"? Адже він сам добре писав і любив переробляти чужі сценарії?

Іван ніколи не стояв мені на заваді. Знаєте, сценарій "Пропалої грамоти" був для мене справжньою мукою. Я сім чи вісім разів його переробляв, бо за нього бралися різні режисери і просили щось додати-прибрати. І нарешті почали знімати той фільм, що ми знаємо. Там працювали чудові актори Іван Миколайчук і Федір Стригун. А ще знімалася дивовижно красива актриса Земфіра Цахілова. Однак усе відбувалося дуже ліниво. І тут я дізнаюся, що намічається зміна влади в Україні - Шелеста міняють на Щербицького. Знаючи, що на ідеологію планують поставити одіозного Валентина Маланчука, я біжу на кіностудію, і кажу Миколайчуку: "Робіть із моїм сценарієм що хочете, але швидко дознімайте фільм, бо за кілька місяців вас прикриють, як творчу группу. Ніхто не дозволить фільм про козаччину". І швидко усе зняли. Та  головне - вони були вільні творити, що хотіли. А екстремальна ситуація допомогла швидко завершити зйомки. В цьому були свої плюси, бо хлопці створили легкий і органічний фільм - з куражем, з гумором.

Ще довелося попрацювати з Миколайчуком?

Так, ми ж із ним дружили, і разом писали сценарій фільму про Миколу Лисенка. Іван приїздив до мене в Ірпінь, там все відбувалося. Ми тоді думали: от пишемо для Тимофія Левчука, однак він уже старий, то ж піде геть, а Іван в ролі Лисенка дозніме фільм. А потім стрімко піде далі в своєму режисерському зростанні. І картина про Лисенка буде такою, як ми хочемо. Але Господь Бог розсудив інакше - "Ти Іване йди на той світ, а Тимофій буде знімати". І замість Івана зіграв Лисенка Федір Стригун. Отак кіно і життя підкидають найнесподіваніші дивертисменти.

Миколайчук дійсно був так ображений на владу і життя, що його з`їв рак?

Найбільше його з`їла горілка і баби. А далі вже їла система та влада. Пиячили хлопці страшно - Миколайчук, Степанков, Брондуков, Сердюк, Гаврилюк. А мене врятував мій організм. Бо на перший день я ще можу напитися, на другий так собі, а на третій я вже спати не можу. П`ю, не п`ю, а сну немає. От і думаю: та йдіть ви до бісової матері зі своєю горікою. Так мене мій організм врятував від тих мочемордів.

Нині підтримуєте стосунки з московськими друзями?

Чого ж ні? Підтримую. Є там й нормальні люди. От нещодавно я був в Баку на запрошення голови спілки письменників Азербайджану. Ми там дуже сварилися з москвичами й ленінградцями з приводу ситуації на Україні. Але  мене підтримав мій давній московський приятель Євген Сидоров - професор  Літературного університету імені Горького, колишній міністр культури Росії. Він сказав: Драч має право заявляти, що вважає за потрібне, а всі інші повинні його підтримати, бо він знає більше, ніж росіяни. Так що різні є москалі.

Ви були в колі найвидатніших актрис і пиьменниць України. Часто закохувалися?

В мене є кохана дружина.

Як ви з нею познайомилися?

Ми з Дзюбою і Вінграновським приїхали у Львів, там виступали, і познайомилися з львів`янками. Тоді кожен собі дівчину знайшов.

Чим ваші діти займаються?

Син мій загинув пять років тому, а донька закінчила університет, вчилася в Чікаго. Вона англійською розмовляє, як українькою. Нині голова українського відділення радіо "Свобода". Живе в Празі. У неї є донька, їй уже шість років.

Жалкуєте, що дитина живе на відстані?

А що я зроблю, добре хоч у Європі. Вона ж могла залишитися десь за океаном.

 

Ліліана Фесенко