Віч-на-віч із тишею: як переживають війну люди з вадами слуху? [ Редагувати ]
Вони не чують пострілів. Але не тому, що живуть далеко від війни. Вади слуху заважають батькам героїні наступного матеріалу чути війну та навіть сповна зрозуміти, що відбувається. Але наскільки страшнішою стає реальність, коли твоє рідне місто беззвучно руйнується під ворожими ударами.
І наскільки безнадійнішим стає життя, коли сім'я, що жила разом, раптово розлучається. Але зрештою, наскільки великим може бути щастя, коли після тривалих поневірянь, близькі люди зустрічаються знову. Одну з багатьох щемливих історій жителів Маріуполя розкаже Генадій Стамбула.
Вона співає руками. Уляна Шумило - сурдоперекладач. Шалено любить рідний Маріуполь, а ще - пісні Монатіка.
Її батьки - не чують і не розмовляють. Заради тата й мами Уляна вивчила мову жестів. Віч-на-віч із тишею вона не залишає й інших. Завдяки Уляні маріупольці з особливостями вчаться бачити музику!
У Маріуполі Уляна мала все: житло, роботу, народила двох синів. Але 24 лютого поділило життя на "До" та "Після".
Уляна Шумило, біженка з Маріуполя:
Я еще не осознаю, что моего города нету. Для меня началась война на работе.
Уляна Шумило, біженка з Маріуполя:
Нас начали бомбить. Меня отбрасывает к подьезду. Я бьюсь головой. Ничего не могу понять. Начинаю плакать, что происходит, там же дети.
Квартири Уляни та її батьків - повністю згоріли. Довгий час доводилося жити у підвалі. Їжу готували на вулиці - на вогні. Не було води, зв'язку. Щодня люди дедалі більше втрачали надію на порятунок.
Уляна Шумило, біженка з Маріуполя:
Мы ели одну тарелку макарон на четверых. У нас было всего лишь одна пачка макарон, полпачки риса, И помню на 8 марта раздавали шоколадки, я урвала упаковку шоколада. И у меня осталась до сих пор эта шоколадка с кокосом, я ненавижу, даже есть не буду.
Під постійними обстрілами ворога, вона намагалася не лише вижити сама, а й уберегти дітей та батьків, які взагалі не розуміли, що відбувається навколо.
Уляна Шумило, біженка з Маріуполя:
Мне приходилось все объяснять - почему мы не можем сидеть в квартире. Пыталась им объяснить, что нужно сидеть. Могут убить. Можно умереть. Как детям практически. Они не понимали: почему, за что, кто в этом виноват.
Російські літаки щодня методично рівняли місто з землею. Всюди палали будинки. Все довкола тремтіло, мов під час землетрусу.
Уляна Шумило, біженка з Маріуполя:
Люди, которые с нарушением слуха, у них восприятие звуков от прикосновения. Вибрацию могут почувствовать. Рука об стену, ноги об пол чувствуют. Но вот касаемо автоматной очереди, они ее не слышат.
Сарафанне радіо якось рознесло звістку: мирних жителів із Маріуполя евакуюватимуть. Після трьох пекельних тижнів у підвалі терпіти вже було неможливо - каже Уляна. Жінка вирішила - Тікати!
Мы были очень голодные. Я шла, как зомби. Мы шли, понимая, что там выход, нужно идти туда. И я шла туда.
Уляна Шумило, біженка з Маріуполя:
Начался обстрел с автоматов. Я говорю: все! Бежим. Я машу рукой своим родителям, что мол пригинаемся. И на второй раз, когда я поворачиваюсь, чтобы манхуть давайте быстрее, я их не увидела. Вместе с детьми мы побежали дальше.
Що сталося з батьками? Чи живі вони? Уляна цього не знала! З дітьми вона дісталася селища Микільське, що за 20 кілометрів від Маріуполя. А там ворожі військові - з білими пов'язками на руці - стали розподіляти людей по автобусах.
Я подошла, нас записали, мне на руке написали 353, ждите пока будет автобус, неизвестно.
Коли вона дізналася, що люди тут чекають на свій рятівний рейс уже кілька днів, і що їх везуть до росії чи на тимчасово окуповані території - взагалі втратила будь-яку надію вибратися з пекла.
Уляна Шумило, переселенка з Маріуполя:
Я считаю, что было в принудительном порядке, но в таком формате: вы знаете, вы садитесь наверное на другой автобус, здесь уже мест нету. Потому что на Ростов очередь, чуть ли не 800 человек. Он уже заполнен. Давайте вы сядите здесь, а там вы пересядите. Тут переполнено, здесь не садитесь. Решили бы уже за меня, грубо говоря. Тут кричит женщина: мне нужна женщина с двумя детьми. Отвожу на Донецк, бесплатно. И тут я, я же женщина с двумя детьми. Я считаю, что это Божье чудо для меня.
Потім були тисячі кілометрів у дорозі. З Донецька - до Москви. Країнами Балтії та Польщею. Нарешті жінка зупинилася в Німеччині. Півтора тижня в дорозі вона не припиняла думати про батьків. Лише за місяць з'явилася звістка - вони й досі в Маріуполі!
Это единственное видео, которое мне пришло. Мама мне говорит: привет дочка, внуки. Очень тяжело, что практически еды нету, там даже есть такой жест, что ее вообще нету. Вынуждены жить в подвале. Хотят выехать, Любят, обнимают.
Втім виїзд із Маріуполя довгий час окупанти блокували. Та й глухонімим людям вирватися з пастки можна лише з допомогою провідника. Але такого поки що не знайшлося.
Мне кажется, что раз и все будет хорошо. Я б проснулась и это был бы страшный сон.
У Берліні Уляна затримуватися надовго не збирається. Хоче якнайшвидше повернутися в Україну, забрати батьків зі зруйнованого Маріуполя та розпочати нове життя.
У меня нет работы, у меня нет квартиры, Все мои планы, вся моя мечта - рухнули в одно мгновение.
Проте одну маленьку мрію Уляни можливо здійснити просто зараз!
Monatik, артист, продюсер:
Уляна, привіт. - Дима! Здраствуйте. - Я вас очень рад видеть. - Взаимно. Я не ожидала, что будет знакомство при таких обстоятельствах. - Я знаю про вашу ситуацию с вашими родителями. - У меня дедушка, бабушка тоже были глухонемыми. Я четко понимаю... - Не могу их вытащить. - У меня есть многие друзья, которые под обстрелами покидали Мариуполь. И те вещи, которые они рассказывают, они не поддаются задравому уму. Я желаю, чтобы ваши родители были здоровы, в целости и вернулись к вам. Или вы уже к ним, в мирную Украину. Это совсем скоро будет, я искренне в это верю.
А Монатік повідомив, що за кілька тижнів буде з благодійним концертом у Берліні. І пообіцяв, що вони неодмінно зустрінуться. Можливо, навіть вийдуть на сцену разом. І коли улюблений артист співатиме про Україну, вона дублюватиме його слова мовою жестів.