Соледар зазнає жахливих руйнувань від рук рашистів [ Редагувати ]

Тихо там не буває. Мова про Соледар на Донеччині. Рашисти обстрілюють місто з літаків, поливають артилерійським вогнем. Люди, які фактично пересилилися до бомбосховищ і залежать від гуманітарних вантажів мріють про одне - помирати своєю смертю. А не від снарядів рашистів.

Ігор Левенок, кореспондент:

Містечко Соледар. До війни тут проживало десь приблизно до десяти тисяч людей. Соледар передусім відомий тим, що тут розташоване одне з найбільших родовищ солі у Східній Європі. І більшість населення, власне, і працювало тут на державному підприємстві "Артемсіль". Зараз у місті заледве набереться до двох тисяч людей і всі вони здебільшого перебувають у підвалах, а державне підприємство не працює.

Місто спустошене. Фронт неподалік. І він - гримить. Чимало будівель у Соледарі зруйновані ворожою артилерією та авіацією. Зрідка місцеві жителі вибираються у центр, до єдиної вцілілої продуктової крамниці. На закупи. Звісно, якщо є гроші.

Ну вон он один магазин работает и все. И второй там еще есть внизу там в подвале работает, а так…стреляют со всех сторон. Люди подходят покупают что надо и быстро уходят.

Отаке життя тут, в Соледарі. Більшість часу місцеві перебувають у підвалах. Ну, таке тут не припиняється цілодобово. Тут головне - треба встигнути приземлитися вдало. Щось просвистіло. Оооо, ну що перебіжками чи як?

Переважно життя тутешніх мешканців залежить від "гуманітарки". Волонтери підвозять харчі і головне, питну воду. А вже адресно її розвозять місцеві активісти. Хоча це - ризик.

Ні, я не забуду і в течение сорока минут я буду на місці. Нагрузили і зараз через пів години на Параскавіївці будуть це все роздавати дітям.

Ніла, жителька Соледара:

Детей порядка может быть двести-триста человек осталось где-то. Это только то, что мы знаем, а есть жеж кто остались, но нет святи и мы не знаем поэтому. Слава богу, что живые, что мы остались живы. 

Ну вот его вывели погулять, мужчину, то есть мужа, а бабушка не поднимается. Она вообще лежит. Вот их две кровати, они тут рядышком. А вот кровать… Двадцатого числа похоронили ее. Она читала мне стихи. Я была в шоке! Женщина в возрасте и сама писала! Какая память!

Поговорите пожалуйста с Байденом чтобы он помог нам! Чтобы война закончилась. Чтобы мы умирали своей смертью, а не под бомбами и минами.

Особенно старики. Ну что вот они слепые, больные. Им нужна помощь, конечно…

Вы думаете яки воно хорошо було ото там на горі так ми б сюди прийшли? У мене свій дім хороший є. А пришлося. Кришу розбило і прийшлося бігти з дому…

Біда вже наступила. Вона началася. А чи кончиться вообще? Чи погібать ми будемо сразу? Страшно, страшно все...