Щелепно-лицьовий хірург вступив до тероборони та почав опікуватися гуманітарними питаннями [ Редагувати ]

Він відклав хірургічний скальпель, і допомогає тим, хто нині перебуває на передовій. Щелепно-лицьовий хірург Станіслав Стойков вступив до лав тероборони і забезпечує ліками, їжею та речами мирних жителів у селах та містах, поблизу яких точаться запеклі бої. 

Наша знімальна група ввирушила разом із ним до одного з рубежів оборони на Запоріжжі, щоби поспілкуватися з тими, кому допомагає Станіслав. 

У багажнику Станіслава завжди багато речей та продуктів. Майже щодня чоловік їздить по містах та селах, що на лінії фронту у Запорізькій області. До широкомасштабного вторгнення рашистів, чоловік працював хірургом. Потім скальпель замінив на автомат та вступив до лав тероборони.

Станіслав Стойков, волонтер, волонтер, офіційний представник Київського загону ТРО №9:

Все хирурги - они адреналинозависимые люди потому, что вся наша жизнь связана с определенными рисками. Что-то похожее есть. Если ты хирург, то ты не можешь бежать от чего-то страшного - ты не доделаешь операцию несмотря на стресс, сопутствующие дела.

У теробороні чоловік опікується гуманітарними питаннями. 

Станіслав Стойков, волонтер, офіційний представник Київського загону ТРО №9: 

Мне разрешены выезды на нулевые позиции, на первые, для того, чтобы доставлять туда медикаменты, пищу, средства гигиены, различная гуманитарная помощь, чем, собственно, мы сегодня и занимаемся.

Дорога дуже швидко порожніє. Хоч зазвичай влітку тут багато машин з відпочивальниками, які обирають курортні місця вздовж узбережжя Азовського моря. 

Едешь - ощущение, что где-то в Припяти, что люди вообще вымерли… Кошмар.

У селі, до якого ми приїхали разом із Станіславом, на початок року мешкало понад дві тисячі людей. Тут було фермерське господарство, дорожнє підприємство, школа. Нині навкруги зруйновані та вигорілі до цвяха будинки. А місцевих залишилося близько 30.

Непонятно: то ли живем, то ли выживаем…

Найближчий магазин за кількадесят кілометрів. Та й до нього йти люди наважуються не завжди.

Юрій, житель села:

Я сегодня хотел туда пойти, но ездил давать собакам поесть и видел, как был обмен телами у нас здесь на мосту. Я знаю, что после обмена телами они всегда выжидают время и стреляют… Я не рискнул так как это в той стороне.

Для селян візит тероборонівця - зв'язок з навколишнім світом, який дає надію, що їх не покинули сам на сам з війною.

Юрій, житель села:

У нас связи здесь нет. Уже Киевстар 4 недели не ловит. Даже на той стороне. И у нас же телефоны заряжать (головой показывает что негде и никак).

Вдома на цього чоловіка чекає дружина. Два тижні тому вона дістала осколкове поранення, не встигла добігти до укриття під час обстрілу. Жінка ледь тримається на ногах та просить Станіслава подивитися рану і допомогти з лікуванням.

Станіслав заспокоює: кістка ціла, а біль викликають розірвані м'язи. В аптечці знаходить ліки для жінки. Тим часом Юрій розповідає про обстріли.

Юрій, житель села: 

Мне как-то было безразлично… Тревога?! То не для меня тревога. А когда начало рядом падать, когда уже начало уши залаживать, когда с меня вот так осколком шапку сняло - вот тогда я почувствовал что такое страх. Я не почувствовал, что такое страх, а, наверное, осознал, что жизнь дороже. Я теперь слышу, и стараюсь быть в укрытии. Когда рядом стреляют то такое ощущение, что нас там и похоронят в погребе. Погреб не рассчитан для этого. 

Перебуваючи під артилерійським вогнем, селяни по-іншому сприймають безпеку. 

Безпечно? То єсть, є хати навколо. Є куди можна заскочить в подвал. Чи під забор десь, під паркан. От ось такоє дерево - це вже безпечно.

Володимир та Юлія теж залишилися у селі допомагати місцевим. Доглядають за будинками сусідів, намагаються рятувати їхнє майно та гасити пожежі після обстрілів.

Володимир, житель села: 

Ми багатенечко людей звідси вивезли, з-під обстрілів вивезли, коли там ніхто не міг вивезти, коли приходили з дітьми під обстрілами. Ми помолилися. Бог давав такий прихисток і ми виїжджали. А потім, коли обстріли тут загораються хати, і ми з дружиною біжимо ото тушить, щоб маєтки не погоріли.

Попри страх та скрутні умови життя, подружжя багато посміхається та дякує українським воїнам за підтримку.

Володимир, житель села: 

Кожен день нас обстрілюють, лунають постріли, світла немає, води немає, дров тоже немає.Ось бачите оці воїни. Якщо б не ці вояки, наші захисники, ми б були без води.

Як би від того не було моторошно та тяжко, але місцеві призвичаюються до війни.

Надія, жителька села: 

Мы не ждем откуда прилетит. Вот сейчас мы тихонько стоим, а вот там, лесополоса, они там находятся - оккупанты. Вот они сейчас так…, а мы будем бежать в подвал, и надо успеть.

Надія до війни була соціальною працівницею. Нині вона теж допомагає сусідам - доглядає за покинутими тваринами та майном селян. Їхати жінка нікуди не збирається.

Надія, жителька села:

Это же наше, наша земля, кто тут останется? Кто покормит этих собачек? Кто разнесет хлеб, или что-то приготовит, или угостит чем-то? Приготовишь - разнесешь. 

Роздавши гуманітарку селянам, Станіслав каже, що вже час повертатися.

Станіслав Стойков, волонтер, офіційний представник Київського загону ТРО №9 в Запорізький обл. :

Прилететь может когда-угодно. Это классно, это отлично, что мы успели съездить, все раздать и никуда не попасть. Главное, что живы. Все остальное - ерунда. Завтра в 11 мы выезжаем снова, но мы поедем левее и дальше.

Щоразу повертаючись додому, чоловік знову і знову переконується, що українці усі разом вибʼють окупантів з рідної землі.