Росіяни намагаються укріпитися на зайнятих позиціях і не допустити контрнаступу: ексклюзивний репортаж з Донеччини [ Редагувати ]

Противник корегує плани і перегруповує війська на Донбасі. Бо росіянам кров з носа треба виконати наказ gутіна і захопити Донецьку область до 15 вересня. Про це заявив заступник начальника Генштабу Олексій Громов на брифінгу. Але, зазначив, що прориву в наступах загарбників немає. Тож від безсилля ті намагаються укріпитися на зайнятих позиціях і не допустити контрнаступу. І як наслідок такої тактики - безперервні обстріли цивільної інфраструктури. Воєнкор Руслан Смєщук зараз працює на східному фронті. Його репортаж далі.

Ось так - хвилиною мовчання, та пустими класами з жалобними, поминальними лампадами за загиблими дітьми - Донеччина увійшла в новий навчальний сезон. Майже всі великі міста - і фронтові і умовно тилові під щоденними обстрілами. Ще складніша ситуація за межами великих міст. В майже забутих, відрізаних від великого світу війною - селах, свої проблеми та біди. Там відсутність шкільного навчання - не найбільша проблема та небезпека.

Це вже нуль. Насправді і до ворога менше кілометра. Пряма дорога, пряма дистанція. Ну і можна на дорогу подивитись і побачити на власні очі, що це вже небезпечно.

На узбіччі - спалені та постріляні автівки. Це місцевість поблизу Святогірська. Більша частина міста окупована. Це голова Святогірської громади везе ліки, продукти та найнеобхідніше. І саме він намагається переконати людей виїжджати.

Володимир Рибалкін, голова Святогірської військової адміністрації:

Ми постійно проводимо інформацію щодо евакуації, сприяємо, щоб люди максимально, щоб люди були в безпечних містах і діти ходили в школи українські  і отримували якісну освіту українську.

Не евакуюються люди з багатьох причин. Одна з них - це страх покинути все і починати все з нуля. А дехто - як фельдшер Ольга, через відчуття боргу. На село Маяки - вона єдиний медик. І вона тут потрібна як ніколи.

Ольга, жителька села Маяки:

Люди повыезжали, пооставляли много собак, их больше десятка бегают и бросаются на людей и одна большая собака осталась, хозяева уехали, и человек пошел на перекресток и очень очень пострадал.

Ті ж, хто вирішив залишитися, як наприклад Юлія з донькою - облаштували підвал, та вже зараз - запасаються на зиму їжею та дровами.

Юлія, місцева жителька:

Днем ми в хате находимся, а если обстрелы - мы тут ховаемся. Ну а куда мне ховаться, ну куда мне ховатся? Ну кушать есть, все есть. Так что живем. - Не страшно?-  Страшно, ну а что делать? Знаете как оно? Страшно, ну что, выживаем.

Юля показує своє господарство. Корови, кози.... їх жінка не готова покинути, і саме цим господарством сподівається пережити важкі часи.

А хтось з людей просто вірить - ЗСУ все зробить як треба, з ювелірною точністю й евакуюватися буде не потрібно.

Наталія, місцева жителька:

А по-другому не може буть, ми ж то у себе дома, а вони до нас прийшли, чужаки. Наші хлопці все зроблять і все буде хорошо.

А ще військова адміністрація допомагає місцевим храмам. Вони під час війни стали і прилистком, і центрами допомоги біженцям.

Архімандрит Ігнатій, настоятель храму:

Роздаємо гуманітарну помощь, і продукти харчування, і гігієну, ну допомагаємо. Ми молимось за наших військових, за наших бійців. Частина наших бійців приходить на службу. І наші бійці нам допомагають і продуктами харчування, і хліб, і воду. Так шо дай бог їм здоров'я, ми за них молимось.

Півроку тому в цій громаді проживало більше дев'яти тисяч людей - зараз трохи більше тисячі. Колись одна із найбільш заселених областей України - стрімко знелюднюється. До двадцять четвертого лютого на Донеччині проживало понад мільйон шістсот тисяч людей - зараз менше чотирьохсот тисяч.