Гумор під час війни: які жарти доречні та чого потребує суспільство [ Редагувати ]

Навіть під час жорстокої війни українці не втрачають почуття гумору! Світ це побачив з перших днів повномасштабного вторгнення, коли українці влучно висміювали ворога, а він так нічого і не зміг протиставити цій вродженій зброї. Гумор воєнного стану: який він? Які жарти доречні та чого потребує суспільство? 

Наш одеський кореспондент поспілкувався з артистами, які розважають дорослу публіку, а також з аніматорами, які допомагають дітям відволіктися від жорстокості сьогодення. Подробиці дивіться у наступному матеріалі.

На вході у театр "Маски" в Одесі табличка: посольство гумору в Україні. І судячи з черги, знайти тут прихисток на пару годин - охочих багато. Гасне світло у залі - починається шоу. 

Вистави тут почали давати у червні - і як розповідає директор Борис Барський - тоді ж стало зрозуміло, який емоційний вакуум утворився в суспільстві: людям бракувало позитиву. Тепер серед постійних відвідувачів - волонтери, переселенці та військові. 

Борис Барський, директор театру "Маски", Народний артист України:

Привозят к нам бойцов наших, которые находятся на реабилитации - и к примеру, вот, я встречаю, автобус подъезжает, мы здороваемся, мы общаемся - и они ОЧЕНЬ серьёзные, потом они заходят в зал, мы заканчиваем спектакль - и у них совершенно другие глаза - они подходят, они еще раз фотографируются, но это уже совершенно другие люди!

Чи змінився гумор під час війни - Барський відповідає: ні. А ось публіка стала більш відкритою, доброю та сприйнятливою. Каже, сміятися українці не розучилися! 

Борис Барський, директор театру "Маски", Народний артист України:

И если раньше мы начинали спектакль и у нас уходило, там, пять, семь, десять минут на то, чтобы отвлечь человека от его проблем, от того, что он вспоминает - забрал ли ребенка из садика или не забрал, или у него включен утюг или выключен, или он поругался с тёщей и этот шлей за ним еще тянется - а сейчас люди приходят - они готовы, они уже открытые, они готовы к юмору, они готовы, ну, наконец вкусить. Вот, открывается занавес – они уже смеются - вот это радостно!

Добрий вечір, всім привіт! Боже, який хороший у вас настрій! Тільки б він залишився після мого виступу!

Для стендап-коміка Вови Соло це перший виступ з початку вторгнення. Більше ніж півроку знадобилося хлопцю, щоб знову вийти до публіки. Тепер він разом з колегами розважає клуби лише за умови, що частина прибутку йде на потреби армії та людей, постраждалих від війни. 

Вова Соло, стендап-комік:

Просто не було змоги, не було бажання такого, не було запалу, не міг писати жарти, не міг виступати. Весь час, коли хочеш зробити якійсь такий захід, ти думаєш: ось ми зараз тут будемо веселитись, а там - у Миколаєві людям не дуже весело буває.

Щодо вибору тем для дотепів - майже немає обмежень. Жартують про комендантську годину, повітряну тривогу, бавовну у Криму та кремлівську владу. На ці теми у публіки неабиякий запит. Головне, щоб гумор був доречним. 

Вова Соло, стендап-комік:

Знаєте, це як заклинання у Гаррі Поттері, коли вони відкривали шафу, виходив їх страх - вони казали "ридікулус" - і цей страх ставав чимось смішним. Люди хочуть, щоб у них був цей "ридікулус" наразі - тому що вони самі до цього причетні, до цієї війни - і сьогодні жартувати про війну - це не те, що табу і заборона - це навпаки: це необхідність!

Гумор під час війни допомагає зберегти здопровий глузд, вважають стендапери. Як наводять дотепи голови Миколаївської військової адміністрації Віталія Кіма. Мовляв, у нього - ідеально витриманий баланс. 

Іван Дюбо, стендап-комік:

І от цей момент - такий здоровий десь пофігізм, посмішка в обличчя біді - це дуже нас об'єднало і знову ж таки продемонструвало з правильного боку українців: що ми готові боротися до кінця, і гумор - окремо стендап - це є прояв свободи, свободи, за яку ми готові вмирати. Це дуже кльово і потужно!

Христина Репченко за фахом - аніматор або івентер, і в неї, мабуть, найскладніше завдання: викликати сміх у дітей-переселенців. Такі свята разом з волонтерами жінка організовує вже півроку. Найважче було на Миколаївщині - поблизу лінії фронту. 

Христина Репченко, аніматорка:

Было сложно, честно, мне приходилось использовать все свои ресурсы и силы - дети были НАПУГАНЫ очень сильно, они зажаты были, они всё время в небо смотрели, и у нас было такое, что мы проводили праздник и мы постоянно слышали взрывы, такое тоже было. Нам приходилось музыку погромче делать, делать радость на лицах - и не замечать это.

Головне - максимально відволікти малечу. Тому з дітьми під забороною теми політики та війни. Лише прості радощі: танці, пісні та веселі змагання. Христина каже: важливо у перші ж хвилини показати щирість.

Христина Репченко, аніматорка:

Потом они уже расслабляются, они начинают тебе доверять, они видят, что с тобой безопасно, тебя можно потрогать, обнять, улыбнуться, пошутить - за ухо потянуть, за хвостик, как они любят, и потом уже вот эти страхи, скованность всё уходит. Поэтому юмор - присутствует всё равно!

І це те - що обʼєднує українців, кажуть артисти. 

Іван Дюбо, стендап-комік:

Українці - це дуже гумористична нація і ця війна демонструє, який безмежний в нас, безкрайній дух. І цей бойовий дух - в тому числі існує завдяки нашому почутті гумору: це, можна сказати, наша етнічна фішка!

А Борис Барський додає: зараз час смакувати кожну мить та дарувати ці емоції оточенню. І гумор - це універсальний інструмент. 

Борис Барський, директор театру "Маски", Народний артист України:

Это естественное человеческое состояние и как вот в старом советском анекдоте, когда ходит по городу Рабинович, расклеивает листовки - а там ничего не написано: просто пустые листочки. И его сосед встречает и говорит: Сеня, что ты делаешь, там же ничего не написано? Он говорит: а что писать? И так всё понятно!