Звільнене місто Ізюм на Харківщині повертається до життя [ Редагувати ]

Звільнене місто Ізюм на Харківщині повертається до життя. Там розбирають завали. І найближчим часом розгорнуть мобільний госпіталь, де місцеві зможуть отримати невідкладну допомогу. Незабаром також у місті обіцяють відкрити аптеки. А поки ж людям доводиться доволі складно. Як виживають і що розповідають - дивіться далі.

В житловому мікрорайоні Ізюму гуркіт техніки. Це рятувальники розбирають розбиту снарядами школу. По ній окупанти вдарили в середині серпня.

Роман Бойко, учень школи:

Вот это все взорвалось, это было часа два ночи. Слышно было по всему району. На следующее утро короче одни ошметки валялись. Ничего не осталось. Учился я здесь долго и знал всех. Жалко причем очень. Да, это начальная 8-я. А вот старшая 12-я. Ни той, ни той.

Працює важка техніка, екскаваторами відтягують плити, які обвалилися після вибухів.

Рятувальники не поспішають, під завалами, кажуть місцеві, нікого немає. Тож загін ДСНС акуратно підіймає брилу за брилою. Кажуть, працювати важко, здебільшого морально.

Світлана Водолага, начальниця пресслужби Гу ДСНС у м. Києві:

Тут стояла черга з людей, які чекали, поки ми розберемо і забирали деревину для того, щоб опалюватися. Ну це морально важко, і ти просто думаєш, що ці люди пережили. Важко, коли приходять діти, і дивляться, що відбувається зі стінами їхньої альма-матер.

Розбирати завали допомагають столичні рятувальники. Вони вже мають досвід подібної роботи в Бородянці та Гостомелі. Тепер допомагають в Ізюмі. Вони кажуть, на Харківщині їх зустрічали не гірше за військових.

Артур Моркутенко, начальник частини спеціальних рятувальних робіт Гу ДСНС у м. Києві:

В Чугуєві на повороті там був блокпост, там були маленькі діти з іграшковими автоматами, вони з гордістю махали прапором України, це не можна передати, які емоції, це було… не знаю. Ми знали, що нас тут чекають, і ми приїхали допомагати людям.

Півсотні рятувальників працюють у складних умовах, і живуть тут же, як й інші жителі міста - без світла та газу.

Вцілілі дошки роздають містянам, аби ті могли полагодити помешкання до холодів.

Окна стеклить, окон-то нет, все разбито.

Будь-яка деревина тут - на вагу золота. Готують їсти прямо на вулиці, на власноруч змайстрованій плиті. Чорний від сажі чайник кипить увесь час.

Мы греночки готовим. Так что так. С яйцом, с солью. И чай пока. А потом будем картошку делать. Вчера нам картошки дали. Так что будем делать картошку.

У цій багатоповерхівці - зі 108-ми квартир лишилося 42 людини.

Кто умер, кто уехал. От болезней. Лекарств не было, так что так.

Пані Маргарита зі сльозами згадує, що довелося пережити її родині.

Маргарита Мінаєва, жителька Ізюма:

Сначала самолеты бомбили. Сразу отут в торце у нас подвал, все погибли в подвале. Мы были с дочкой, с внучкой, с мужем на бомбоубежище. Две недели там прожили. Три дня прожили, на стулках спали. Внучка в коляске летней спала. То шо не было мест. Две тысячи человек было. Помещение большое, но. Много лежачих, пожилых, деток маленьких. Очень маленьких, новорожденных даже. Все плачут, все кашляют, сыро. Детки болели. Жутко, страшно было. На улицу старались по одному не выходить. Или 2 или 4, компанией. Чтоб если что, сообщить своим.

Тепер же жителі міста - страшаться зими.

Маргарита Мінаєва, жителька Ізюма:

Топить зимой нечем. Вот это и все дрова. На школе, вот там вот посадки, за домом. Срубали сухое дерево. Идешь с рынка или откуда-то, собираешь дрова потихоньку по дороге. И так каждый.

Люди запасаються дровами й сподіваються, що скоро в місті з'явиться світло. І тоді стане легше.