Жителі Ізюма повертаються до життя після шести місяців окупації [ Редагувати ]

Спогади, які не стерти з пам'яті. Мешканці Ізюма й досі з жахом згадують шість місяців під окупацією. І кажуть, більше таке пережити не готові. Навіть думки не допускають, що російські війська можуть знову повернутися.

Наталія Діденко поспілкувалася з тими, хто витримав тягар окупації. Її матеріал далі.

Навіть за поганенької погоди ізюмчани радо виходять на вулицю, адже за літо так насиділися у підвалах, що тепер тішаться кожному ковтку свіжого повітря. Жах, що супроводжував кожен день окупації потроху відступає, але спогади, кажуть люди, залишаться, до кінця життя. 86-річна пані Валентина розповідає: найстрашніше - це обстріли. Під час одного з них загинула її подруга, а кілька знайомих втратили слух.

Валентина Дубініна, жителька Ізюма:

Подруга моя, с таким давлением, от воно значит, кров із глаз, із ушей, із рота. Конечно, уже мертву утром обнаружили.

А от пані Наталю найбільше жахали так звані "асвабадітелі". Хронічно п'яні та ще й на танках двором гасали. А коли прийшли так звані еленерівці, стало ще гірше.

Наталя, жителька Ізюма:

Лугандони їх називали ми, ті вобще потеряні алкаші, по хатах ходили, грабили, у кого в АТО хто, ще де. У них бумажки були, хто в ісполкомі…хто де. Заходять і по всіх квартірах, двері вибивали, крали, чорно крали все, телевізори, ну все… труси у людей крали. Були такі випадки у нас що чайник схватили, а підошву оставили на столі. Дикарі, дикуни.

Найбільше, каже Наталя, переймалася за стареньку паралізовану маму та за сина, якого окупанти кілька разів роздягали посеред вулиці, шукаючи татуювання.

Наталя, жителька Ізюма:

Март місяць, а він голий стоїть! Я понімаю, що він у мене здоровенький… Прибігла, кажу, що ви від нього хочете. Ви кто? Я кажу, мама цього хлопця, що ви від нього хочете? Ми іщем нацистские татуировки. Та ви самі як чорти порисовані. Хто нацисти, ми нацисти?!

Пенсіонерка Галина запевняє, їй найгірше було без зв'язку та без новин. Каже, що дуже багато людей загинуло, коли бігали на гору неподалік, аби спіймати хоч поганенький інтернет та зв'язатися із рідними.

Галина, жителька Ізюма:

Мене особисто шукали три місяці по всіх сітях, а що мене шукати, як у мене нічого немає, зв'язку ніякого. Нема ні ТВ, ні радіо, кидали тут оці російські газети, носили пачками, як пропаганду.. Чи який їх буде читать, на растопку тіки. Ну, читали… знаходилися такі, як кажуть захисники "руського міра" і серед наших, які потім першими побігли отримувати українські пенсії, як тільки почали давати.

Але найбільшим спільним жахом усіх цих жінок є повернення "руськага міра" в Ізюм, тож закликають у жодному разі не підігравати російській пропаганді.

Галина, жителька Ізюма:

Те, що будівлі порушені жалко, красивий Ізюм наш, як і Харків квітучій був. І що з нього зараз зробили? І у нас тут? Будуть люди, усе відновиться, усе буде. Тільки от щоб не було на майбутнє цього, щоб ми самі не провокували прихід сюди наших "визволителів", тому що дуже багато необережних слів, які потім використовуються для пропаганди російської.

І попри інформаційну блокаду, кажуть мешканці Ізюму, ані на мить не втрачали віри у повернення рідного міста додому, у те, що ЗСУ зможуть його відбити.

Наталя, жителька Ізюма:

Ми ждали Україну, ми так ждали. В мене мама 16 днів не дожила до України... Україна зробила нам через місяць і світло, і воду, і газ. Ми топимо вже, у нас ось своє опалення. Ну я дуже надіюсь, що кацапи сюди більше не прийдуть.

Галина, жителька Ізюма:

Дуже дякуємо нашим бійцям, які прийшли до нас за те, що вони зробили це дуже швидко і безкровно. Зранку ми встали, а тут наші люди.

Щоправда, за те, аби не піддавати небезпеці життя мешканців міста, українські вояки заплатили власною кров'ю, адже бої на підступах до Ізюма були важкими, про що свідчать ось такі залізяки.