Коли дружина дізналася про ампутацію руки, був шок: історія героя з Азовсталі [ Редагувати ]
Військовослужбовець хоче долучитися до перемоги
Він пройшов крізь пекло, але не зрадив присязі, не зламався. Прикордонник з Маріуполя Сергій отримав важке поранення і втратив руку. Два місяці боєць провів у шпиталі в бункері Азовсталі. Далі було найжахливіше - полон.
У червні Сергій опинився серед тих бранців, яких вдалося обміняти. І зараз захисник цінує кожну мить проведену з родиною. Але не полишає надії повернутися на фронт.
Кожен ранок для прикордонника Сергія, зрештою, як і для більшості українців, розпочинається зі стрічки новин. Але Сергій читає її з надією. Він сподівається на добру звістку про побратимів, з якими був у полоні.
Сергій, військовослужбовець Державної прикордонної служби України:
Я вранці просипаюсь і зразу в телефон, смотреть, щоб не було гарної новини, що когось, пусть 10, пусть 5, ну, щоб повернулися додому хлопці.
Сергію пощастило - він повернувся з полону до своєї сім'ї. Зараз кожну вільну хвилину проводить із дружиною Ольгою та найменшим сином Кирилом. Думки про них та Батьківщину - допомогли вижити у бункері Азовсталі та у ворожому полоні. Це те, що мотивувало.
Родина і країна. Все. І розуміння, що потрібно жити.
Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян, Сергій служив у Донецькому прикордонному загоні. Його підрозділ був одним із тих, що першими прийняли на себе ворожий вогонь.
Сергій, військовослужбовець Державної прикордонної служби України:
24 лютого ми вже перебували на підрозділі в місті Маріуполь. З 22-го ну вже почали готуватися, облаштовувати укріплення, ну зустріли. Ще на той час це було тільки бомбардування.
Ворог зіштовхнувся із запеклим опором і бої ставали дедалі гарячішими.
Сергій, військовослужбовець Державної прикордонної служби України:
Наш підрозділ перекривав західний край Маріуполя. Це вже були непосредственно зіткнення з противником. Сумісно з Нацгвардією, сумісно зі ЗСУ, з батальйоном Азов займали зручні нам позиції.
Однак сили ворога переважали. Артобстріли не давали можливості передихнути. 24 березня під час виконання бойового завдання Сергій зазнав важкого мінно-вибухового поранення.
Сергій, військовослужбовець Державної прикордонної служби України:
По нашій групі почався обстріл. Ну я йшов першим. Ну це мені не повезло, але слава Богу хлопцям, які йшли за мною, повезло, що в мене більше влучило. Зразу зрозумів, якби свідомість я не втратив. Ну взагалі воно не больно. просто німа рука і все. Ну ще багато було інших поранень - в живіт, рука, порвана нога трошки.
А ще Сергій із жахом збагнув, що він нічого не бачить.
Сергій, військовослужбовець Державної прикордонної служби України:
Відчував, що як пилюкою засипало очі. Я хлопців ще просив промити мені очі там водою. Вони прямо мили і я вже зрозумів що щось.
Важкопораненого Сергія відвезли на Азовсталь. Там, у підземному шпиталі, йому ампутували ліву руку... Медики навіть у темноті та абсолютно не пристосованих умовах примудрялися рятувати життя бійцям.
Сергій, військовослужбовець Державної прикордонної служби України:
Пиль. Я не бачив, ну я відчував в роті, що вона скрипить на зубах. І при цьому лікарі робили операції, ампутування, ну зашивали поранених. Ну уявляєте собі. В нашому шпиталі, в підземному бункері, називався Железяка, знаходилось десь 250 поранених. Ну, важкі.
На Азовсталі прикордонник пробув півтора місяця. Кожен день рашисти обстрілювали завод. Тож можливість вийти назовні випадала вкрай рідко.
Це відео зняв колега Сергія у бункері, де жили прикордонники. Темно, брудно та волого. Критично мало їжі та вода з каналізаційних труб. Кожен прожитий день - це був подвиг. Але дух бійців був на висоті.
...Згинуть наші вороженьки як роса на сонці...
Сергій тимчасово втратив зір. Зате добре чув. Розмови побратимів у бункері Азовсталі про те, що можливо доведеться здатися в полон були нестерпними. Але потрохи приходило розуміння, що деблокада Маріуполя неможлива - й іншого виходу немає.
Сергій, військовослужбовець Державної прикордонної служби України:
Всі розуміли, що все якби, обратного, взагалі нікуди путі вже немає. Тільки або 200, або ти в полоні, або щось. Всі розуміли, та всі були готові померти. Не готовий був ще померти, поки не знав де моя сім'я. А когда вже взнав, що все з ними добре, тоді вже більш спокійніше стало до цього відноситься.
Дружина Ольга із трьома дітьми у березні ще були в Маріуполі. Але з кожним днем життя ставало нестерпнішим. Будинок, в якому жила сім'я, був зруйнований обстрілами, автомобіль - розмародерили "асвабадітєлі".
С тебя тут все выдрали, мать. У тебя только одно целое, Оля, окно.
З Маріуполя Ольга із дітьми вибралися дивом - випадково потрапивши у переповнену вже маршрутку. Залишатися у місті рідним військовослужбовця було смертельно небезпечно.
Ольга, дружина прикордонника:
Почали приходити до нас росіяни з обшуком. Ну шукали військових чи є з нами. Моєму сину було майже 17 років на той момент. Виглядає він набагато старше тому кожен раз до нього були питання в них. Виходь роздягайся покажи татуювання якщо в тебе є. Як нам росіяни казали ви можете виїхати тільки в один бік, все. Це в бік росії. Більше варіантів у вас нема. Тобто так. Ну ми вже були налаштовані йти просто пішки.
Сергій втратив телефон і все ще мав проблему із зором. Звістки від чоловіка Ольга отримувала від побратимів, які перебували з ним на Азовсталі. Вони не писали правди про стан Сергія.
Ольга, дружина прикордонника:
Написав в мене легке кульове поранення в руку. Все нормально не хвилюйтеся. Все нормально, ми чекаємо на евакуацію. Може раз на тиждень надходило якесь там повідомлення, ну хлопці писали, якщо був зв'язок, ну що все нормально, все тримаємося. Ну такого плану. Ну це дуже допомагало.
Коли Ольга дізналася, що Сергію ампутували руку - це був шок.
Ольга, дружина прикордонника:
Це для мене було спочатку потрясіння. Потім поки я не знала, що це взагалі ще й з зором у нього дуже велика проблема.
Але попереду був ще більший жах. 16 травня військовослужбовці вийшли з Азовсталі та здалися в полон.
Сергій, військовослужбовець Державної прикордонної служби України:
Взагалі це вірне рішення було, тому що вже на Азовсталі знаходитися було нерозумно. Вийшли й зразу аж головокружіння почалось, тому що свіжого повітря не було півтора місяця взагалі не було. В бункері атмосфера була смерті. Там і двохсоті лежали, всі поранені. Ну якби ніхто не хотів здаватися в полон. Вже настільки ми були злі, що лучше 200 чим полон. І вони розуміли, тому що якби наші сили дуже багато їх там положили, противника. І розуміли, що відношення до нас буде там не дуже добре.
На цьому фото Сергія обшукують російські солдати. Бранців рашисти порозвозили по різних в'язницях та лікарнях, які мало відрізнялися від тюрем. Сергія спершу транспортували в Оленівку, а згодом до донецької лікарні. Всюди з полонених знущалися - і фізично, і морально.
Сергій, військовослужбовець Державної прикордонної служби України:
Я поїхав в Оленівку, там пробув 10 днів. Ну відношення там ну скотскоє. Гаряча їжа, вона гаряча воно кип'яток. І тобі там дають 30 секунд її з'їсти. Ну тобто скільки ти встигнеш її з'їсти ну 2 ложки. Все встав і пішов. В туалет один раз на добу, там нікого не волновало взагалі які потреби, який там в тебе стан.
Сергій пробув у полоні півтора місяця. Терпів та думав про сім'ю. Згадував їхнє щасливе довоєнне життя. Ольга вже жила у Львові, де влаштувалася на роботу, чекала на Сергія і вірила - він обов'язково повернеться.
Ольга, дружина прикордонника:
Мені здається що мене врятувало, це моя робота. В мене робочий день починався це з дзвінків в Червоний хрест. Як мій чоловік? Який стан його здоров'я? Ну там взагалі нічого не знали.
І цей день настав - 29 червня Сергія та ще півтори сотні полонених повезли на обмін, нічого не пояснюючи.
Сергій, військовослужбовець Державної прикордонної служби України:
В чотири часа утра розбудили вдягайся, збирай речі. Ну це так, речей не було ніяких. Вдяглися і їдемо. Даже зразу не проскочило і мислі, що ось ще якісь часи і ти вже вільний. Це не передаваємо, як вам сказати, це ком в горлі, це ось-ось сльоза накатиться. Те все коли хлопці сказали: глянь, піксель наш, все. Мені аж зараз мурашки по коже пошли.
Ольга, дружина прикордонника:
Я була на роботі якраз, мені дзвінок з невідомого номеру. Дзвонить мій чоловік, я його навіть не впізнала. Голос такий виснажений. Зраділа конечно. Це понятно. Тут і радість і якийсь як вам сказать ну якісь переживання було. Я там спитала як ти себе почуваєш - він каже: ну такое.
Ось так виглядав Сергій у перший день після обміну: виснажений у візку. Зараз Сергій уже почувається набагато краще, до нього повернувся зір. Він лікується та проходить реабілітацію. У Львові прикордоннику дали службову квартиру. Наймолодший син Кирило вже облаштовує інтер'єр - у коридорі повісить картину із котиком.
Тому що вона мені нагадала мого котика Арчі. Ну він на жаль зараз Маріуполі. Ну, коли він приїде - ця картина буде для нього. Я її повішу ось тут, він буде приходить і на неї дивитись.
Але Сергій мріє повернутися у звільнений Маріуполь, у якому прожив усе життя. Не сумнівається, що цей день настане. І вже знає куди піде насамперед.
Парк Веселка. Дуже гарний парк. Просто пройдусь по Маріуполю взагалі, через парк Веселку. Потім вже будем відбудовувати його якось. Я даже цим горжусь, що Маріуполь взяв на себе такий тягар, але це було тактічески вірно. Потрібно було чимось жертвувати, щоби держава залишилась державою.
Але спершу військовослужбовець хоче долучитися до перемоги й сподівається, що після протезування зможе повернутися на службу.
Сергій, військовослужбовець Державної прикордонної служби України:
Я взагалі хочу повернутися, ну в мене в душі якось щось не закончилось, ну щось потрібно робити. Хочу, щоб добре лікування пройти, щоб протезування і як вже стан, по собі я чувствую, що я зможу. Зможу воювати, захищати Батьківщину.
