28-річна черкащанка Марина Голінько півроку пробула у російському полоні [ Редагувати ]

28-річна черкащанка Марина Голінько півроку пробула у російському полоні. 12 квітня вона та десятки інших бійців вийшли з металургійного комбінату імені Ілліча у Маріуполі. Дівчину звільнили місяць тому і ось нарешті вона обійняла рідних. А нашій знімальній групі розповіла - про що тепер мріє.

Вона зустрічає нас із посмішкою, у компанії старої собаки Луни. Каже - хвостата навіть снилась у полоні. Марина вдома всього лише кілька днів. 

Кадри 17-го жовтня. Триває масштабний обмін полоненими. Додому повертаються 108 українок, серед них - і Марина. Офіцер медичної служби, вона рятувала життя нашим захисникам на комбінаті Ілліча у Маріуполі. Перебувала там разом із військовими 36-ї бригади морської піхоти майже з самого початку повномасштабного вторгнення росії. 

Марина Голінько, офіцер медичної служби:

Ми жили постійно в бункері, в нас була облаштована така кімната, де мали свої медичні запаси, робили перевʼязки, при потребі надавали допомогу, а коли бої відбувались недалеко від нашого пункту, то одразу приносили поранених до нас.

12-го квітня дівчина потрапила у полон. Про пережите там згадувати не хоче. Аби не нашкодити тим, кого досі тримають у застінках росіяни.

Марина Голінько, офіцер медичної служби:

Відношення.. я б оцінила його отак одним словом - жорстокість, жорстоке відношення, так люди не повинні ставитись до людей, якої б нації ми не були, ми повинні якось з повагою до військовополонених ставитись, але це не про росію.

Мама Марини порається по господарству - каже, у такий спосіб бореться зі стресом. Робота рятувала від страшних думок усі півроку, поки чекала на доньку.

Любов Сергієнкова, мати Марини:

Це дуже довго, це дуже важко, не знати шо з твоєю дитиною. Тим паче, шо дитина твоя заслуговує на хороше життя, як усі українці, бо ми всі.. ну трудолюбиві.

А ще за цей час - встигла прихистити кота-переселенця з Харкова. Марина веде нас до своєї кімнати. Навіть за відключеної електроенергії - світлу посмішку дівчини важко не помітити.

Тут моя нагорода, похвастаюсь - це Орден за мужність від президента.

Дівчина згадує - повернення додому для неї було схоже на епізод фантастичного фільму.

Марина Голінько, офіцер медичної служби:

Таке щастя чути українську мову, бачити рідний піксель, бачити сонечко, захід сонця, напевно цей момент назавжди залишиться в моїй памʼяті, а ще як рухались до своїх, то співали гімн України.

Справжнє полегшення відчула й сестра Марини Альона. Згадує, як півроку, поки сестра була у полоні, не знаходила собі місця.

Альона Коваль, сестра Марини:

Ти знаєш, шо в цей самий час твоїй рідній людині можуть зробити боляче, можуть обрадати, або шо він просто зараз, ну це взагалі нонсенс прийняти, шо людина, яка провчилась шість років у медичній академії, потім три роки інтернатури, зараз сидить у тюрьмі, 21 століття і зараз людине не має волі. 

Мати з доньками досі не можуть наговоритися, просто насолодитися присутністю поруч. Пригощають нас улюбленим тортом Марини, про який вона згадувала у своєму єдиному листі з полону. 

Мариночко, твій улюблений, про який ти так мріяла, шо навіть з полону писала, бери, доцю.

Рятувати життя у їхній родині - справа сімейна. Марина - військовий медик, її сестра - працює у Держслужбі з надзвичайних ситуацій, батько - пішов захищати країну від російської навали. Дівчата мріють, аби якнайшвидше і він був поруч із ними, а всі українці, які чекають рідних із полону або з фронту, - знову змогли відчути тепло домашнього затишку разом із нашими героями-визволителями.