Вугледар потерпає від щоденних обстрілів рашистами [ Редагувати ]

Вугледар, місто на Донеччині, раніше рідко фігурував у фронтових зведеннях. Але тепер він став стратегічним пунктом для росіян. Бо через нього окупанти бачать шлях до Криму.

Тож тепер місто під щоденними обстрілами. Там не залишилося жодної вцілілої будівлі. І евакуювати звідти людей зараз задача максимум і для поліції, і для волонтерів. Ігор Левенок побував у Вугледарі. Його ексклюзивний репортаж - далі.

Шлях на Вугледар. Місто на Донбасі, яке стало іще однією неприступною фортецею для окупантів.

Ідуть інтенсивні обстріли, з танків, а в основному гради, гради, гради і гради не перестають…

Нездатні прорвати оборону українського війська, рашисти методично знищують це місто. Лінія фронту фактично пролягає по його околицях. Але й нині тут іще залишається чимало мирних жителів. Евакуацію забезпечує поліція Донеччини.

Ігор Левенок, кореспондент:

Господи, на що ж вони перетворили Вугледар! Це ж було таке містечко затишне. Містечко шахтарів. Тут проживало до десяти тисяч людей. Зараз це просто якийсь апокаліпсис. Це страшно. Скрізь самі руїни…

Добрий день! Доброго дня. Бачите, тепер мені за одну кімнату платить тільки. А он там кухня і одна кімната лишилася тепер всьо, менше платить… Сделав євроремонт, а тепер все, нема… - Ви тут працювали на шахті? - Да! - Скільки років? - Да все життя, 38 років проробив в забої. Це важка праця. - Я знаю. О, це мабуть приліт. Не стійте тут, ховайтеся кудись! - Та ми ж ховаємося. - Так, все погнали!

В це важко повірити, але в ось таких умовах тут мешкають навіть маленькі діти.

Хазяїн! Я зараз відкрию.

У невеличкому підвалі, під руїнами будинку, мешкає дванадцятеро дорослих людей і троє маленьких дівчаток. П'ять, сім та десять років.

Як вам тут, не холодно? - Нєєє, у нас тут печка стоит. - А не страшно? - Нєєє, только когда стреляют, то ми боимся.

Олена, мама дівчат:

Дивіться, якщо я вам знайду підходящий варіант по житлу, ви переїдете? - Нет… Я знаю, что я себя и ребенка ну как бы подвергаю опасности, я это все понимаю но… - Навіть, якщо безкоштовно вас погодяться прийняти? - Нет.

Вот сейчас зима идет. Ну хотя би пока не закончится зима, никто ж вас не заставляет бросать ваше жилье… - Да какое там жилье. Все розбито. Квартира, розбита, дача, вон дом в селе разбитий полностью, квартира дочки разбита. - Ну єто ж не виход, здесь умирать оставатися! - А почему умирать! - Но сейчас начнуться морози, вот сегодня на грунте било минус десять. - Будем топить печку.

А де ж ви дрова берете? - Як де, тягаемо, те що он позбивало, тягаємо, пиляємо і рубаємо, того, що чоловік он у нас лежачий. - А тягаєте, це ж можна і під обстріл потрапити? - І потрапляла я, біля мене розірвалося он біля восьмого дому, контужена я.

Малеча показує своїх попугайчиків.

То Кєша, это птички, попугаи, а там Пашка. Один мой попугай, да один Олин попугай.

Як ми не вмовляли цих людей, але жоден із них так і не погодився виїхати, хоча ось ви самі бачите, які тут зараз умови і постійні обстріли, постійні.

Поїхали далі шукати живі душі… - Вода нам надо! Вода и хлеб! Вода, хлеб, газ, стаканчики. Это просто вам надо сюда доставить. Ну да… Четирнадцать-п'ятнадцять градусов у нас еще, мы пока не топим. Ну, хоть чтобы вам тепле било, так вода и хлеб нужни… Ну это основное, можно еще ледарств немного противогрипозних и обезбаливающих… Все, хорошо.

Ось так виглядає пункт незламності у фронтовому Вугледарі. Світло є, працює генератор, можна підзарядити мобільні телефони, до речі двері тут серйозні, металеві. Це скоріш за все будувалося як бомбосховище, як бункер, тому тут більш-менш, безпечно.

Нині у Вугледарі перебуває іще до тисячі мирних мешканців. Вже затемно, група поліцейських відома як "Білий янгол" повертається з міста, і по дорозі отримує новий наказ.

Ну от, ми побували у Вугледарі, а тепер хлопці мають їхати до іншого міста - Красногорівки. Що там трапилося? Я так розумію, що там є постраждалі в наслідок бойових дій, зараз ми туди поїдемо двома машинами.