У Львові створили виставку із фото загиблих "азовців" [ Редагувати ]

177 бійців "Азову" ніколи не повернуться до своїх домівок. У пам'ять про них у Львові створили виставку із фото усіх загиблих. Це хлопці та дівчата, які віддали життя, захищаючи Маріуполь. Більшість із них - це зовсім юні бійці, які не вагаючись, взяли до рук зброю. Головна мета виставки - аби українці памʼятали ціну майбутньої Перемоги.

"Міцніші за сталь" - так назвали людей на цих світлинах. 177 фотографій бійців "Азову", які до останнього подиху захищали Україну від російських загарбників.

Серед тих, хто віддав життя, і Владислав з позивним "Вектор". Хлопець в "Азові" прослужив 8 років.

Віра Литвиненко, мати загиблого бійця: 

Це дуже важко, ми якось живем, не живем - існуємо. Ми всі вмерли в Маріуполі, тоді в березні. Плани були великі. Але жить з цим важко, це нестерпний біль щоденний, щосекундний.

Владислав у Маріуполі боровся навіть тоді, коли надії не лишалося... 

Віра Литвиненко, мати загиблого бійця:

В середині березня він вже казав, що скоро з палками на танки підем, тобто озброєння було там якесь, але дуже мало. Я сказала, що Волноваха майже захоплено, а він так помовчав і каже: "У меня конечно большие планы на будущее, но я хочу чтобы вы знали, я ни о чем не жалею".

Це були останні слова Владислава. Він загинув за 2 дні до свого 28-го дня народження.

Біля фото свого єдиного сина - Віра Штокало. 29-річний Іван в "Азові" з перших днів служив парамедиком.

Віра Штокало, мати загиблого бійця:

Він каже: "Я йду на війну, я буду рятувати наших хлопців, батьки будуть мати дітей, діти будуть мати батьків, каже, і я скільки людей врятую". Він каже: "Мама, я йду творити добро". А якщо з тобою щось станеться? А він каже: "Таке моє життя буде". 

Сьогодні Віра Штокало не плаче…

Віра Штокало, мати загиблого бійця:

Я вже змирилася з тим, мені потрібно дальше жити. Він би не хотів, щоб я плакала, він би не хотів, щоб я така була. Я повинна все це продовжити його справу, це творити добро, допомагати людям.

Підтримати матерів загиблих бійців приїхали і ті жінки, котрі досі шукають своїх синів та доньок. У них ще є надія…

Тетяна, мати бійця:

Мені прийшло сповіщення, що він загинув, але так як немає ДНК співпадінь, я не бачила тіла, побратими розповідають, що артилерійський снаряд потрапив до них на позицію і зразу орки окружили і вони не змогли подивитися, що з нашими дітьми. І поки немає ДНК співпадінь - я чекаю його живим.

У залі, поруч із матерями та рідними - бійці "Азову". Андрій розповідає, чимало побратимів зі світлин - назавжди в пам'яті. 

Андрій, боєць окремого загону спецпризначення "Азов":

Дивлячись на дати їх смерті, я згадую ці дні тому, що ми часто зустрічалися до цієї дати і цю дату кожен щось робив. І ти згадуєш цю дату і ти розумієш, що доля зіграла так свою фортуну.

Андрій майже останнім покидав "Азовсталь". Далі - полон, Оленівка. І липневий теракт - жорстока страта росіянами полонених українців. 

Андрій, боєць окремого загону спецпризначення "Азов":

Чули крики, людські крики, чули прильоти, коли спрацювала артилерія по колонії, чули крики поранених побратимів, чули крики охоронника, кричала на побратимів наших. Ну і крики медиків, які намагалась надавати першу медичну допомогу нашим потерпілим побратимам. 

Андрію вдалось вижити лише тому, що його з побратимами тримали в іншому приміщенні. Додому із Оленівки чоловік повернувся під час великого обміну. Досі в полоні росіян перебуває більше 700 "азовців". 

Андрій, боєць окремого загону спецпризначення "Азов":

Як 20 вересня обміняли, це останній раз ми бачилися із хлопцями. Ось, тому я дуже за них переживаю, тому що не знаємо, що з хлопцями.

Андрій, як і решта бійців, вірить у Перемогу, і чекає, коли побачить побратимів, які повернуться додому.