Їй дивом вдалося врятуватися з російського полону: історія звичайної вчительки з Бучі [ Редагувати ]

Ірпінь-Буча-Гостомель. Символи нашої незламності. Символи великої трагедії українського народу, про які знає вже цілий світ. Героїня нашого наступного сюжету - Ірина Пасічник. Вона - звичайна вчителька у Бучі, яку в перші дні війни взяли в полон росіяни.

Про те, як намагалася врятуватися від окупації, про девʼять днів у підвалі і про порятунок із неволі. Історія Ірини - далі. 

26-те лютого минулого року. На Київщині тривають запеклі бої. Російські солдати - вже у Бучі, це приблизно за 30 кілометрів від столиці. 

Ірина Пасічник - жителька Бучі:

Страшно було, думали про те, як вижити, боялися знов, щоб не дай Бог не повернулися кадировци і буряти, тому що вони дуже кричали і вони дуже жорстоко себе вели, просто…

Ірина Пасічник - викладає фізкультуру в одній із бучанських шкіл. З вікон її квартири на 16-му поверсі - видно аеродром у Гостомелі. Той самий, де у перші дні повномасштабного наступу росіяни намагалися висадити свій десант. 

Ірина Пасічник - жителька Бучі: 

Бачили все, особливо вражені були тим, що перший вертольот, який підбили наші, він не згорів повністю, приземлився і вони вийшли ці два льотчика, не боячись. І потім вже трошечки пізніше почали личить ще вертольоти, вже ми їх дорахувались більше 20. 

Ірина розуміла, що вдома залишатися ризиковано. Разом із чоловіком вони вирушили до приватного будинку подруги. Але й там було небезпечно - повз дім рухалися ворожі танки. Один із них зніс паркан у дворі. 

Ірина Пасічник - жителька Бучі:

Числа 29 якусь бомбу вони скинули, тому що ми разом з будинком стрибали. Я ніколи не думала, що будинок так стрибає. Ми вирішили, що, мабуть, вони всі пішли і вирішили, що якщо ми тут залишимось, нас не залишать в живих. І вирішили тікати через ліс на Ірпінь, були впевнені, що Ірпінь ще наш.

Про те, що ліс, яким вони вирішили рятуватися, було заміновано, Ірина та її чоловік дізналися значно пізніше. Якимось дивом вони залишилися неушкодженими. Втім, опинившись в Ірпені, побачили, що й там уже були сотні окупантів і велика кількість російської техніки. 

Ірина Пасічник - жителька Бучі:

Вони нас одразу пов'язали. Нас передивились - дивилась коліна, дивились спину, живіт, дивились лікті, щоб ніде не було стерто, щоб від оцих локотників, від бронежилетів. Не було ніяких. Нас скинули в підвал, ми там втрьох були, буквально через годину ще одного хлопця молодого…

У підвалі, де рашисти тримали полонених, було вибите вікно. "Почуємо шорох - кинемо гранату" - казали вони. Світили ліхтарями в очі та постійно погрожували. 

Ірина Пасічник - жителька Бучі:

На другийй день вони вночі, не знаю скільки це було, було дуже темно. Вони знов увірвались до нас в підвал, знов у підвалі вже стріляли підлогу, привели якогось мужчину до нас, намагалися, щоб ми призналися, що ми його знаємо, а він знає нас. Слава богу, не били, тільки погрожували. Розстрілювали просто хлопців, яких вони ловили десь, не на очах, на наших вухах, ми це все чули, але вони знали, що ми це чуємо, тому що вони розстрілювали їх біля нашого вікна. 

Дев'ять днів полону тривали вічність - згадує Ірина. Якось до підвалу підійшов невідомий чоловік. Пообіцяв визволити всіх. І коли російські солдати трохи відійшли, вивів полонених на волю.

Ірина Пасічник - жителька Бучі:

Чому ми всі подумали, що, мабуть, домовленість була у нього з ними, по-перше одразу нам сказали умову щодо того, як виїжджали, що колона виїхала до Жашкова, ніхто нікуди ніде не зупиняється і ніхто нікуди в сторону не виїжджає. Доїжджаємо до Жашкова, а там потім як хочете, тому за вами слідкують контролюють бачать, якщо не дай Бог якась одна машина раніше Жашкова уїде кудись сторону, то будуть неприємності у всіх.

Після полону довго не могла заснути - ділиться Ірина. Вчителька добре розуміла - те, що вони залишилися живі, - справжнє диво. У Бучі, Ірпені, Гостомелі та безлічі сіл поруч російські нелюди чинили справжні звірства. Ті злочини назавжди увійдуть в історію як геноцид українського народу.