Врятував понад 2 тисячі життів, щоразу ризикуючи власним: історія волонтера, що вивозить тяжкохворих людей [ Редагувати ]
Ігор Логвінов із Чернівців вивозить із гарячих точок важкохворих людей.
Він урятував понад 2 тисячі життів, щоразу ризикуючи власним. Ігор Логвінов із Чернівців вивозить із гарячих точок важкохворих людей. Кожна його поїздка сповнена небезпеки, але він щоразу повертається. У День вдячності волонтерам наша наступна рубрики "Герої" - про викладача французької мови, який зараз більшість лекцій проводить у дорозі.
Бажання вижити. Воно сильніше за будь-яке інше, коли весь час за вікном - вибухи. Їм нема кінця. І порятунку, здається, теж нема. Бо навіть вийти на вулицю немає сил. Немає фізичної можливості. Важкохворі. Прикуті до ліжка. Хто подбає про тих, від кого, здається, відвернувся весь світ? Відвернулася навіть доля.
Зі здоровими людьми немає проблем. А от з людьми, котрих потрібно винести, з ними проблема.
Ігор Логвінов. Викладач французької мови у Чернівцях. Але для тих, кого він вивіз із-під куль та бомб, він - остання надія. Дві тисячі врятованих. Це ті люди, які, певно, й самі вже не вірили, що їх узагалі хтось іще має намір рятувати.
Початок великої війни. Тоді, коли мільйони людей потягами, автобусами, машинами прямували на захід, він теж сів за кермо і поїхав. Поїхав на схід. Назустріч кілометровим колонам автомобілів, які везли мільйони людей подалі від війни.
Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Бахмут… Сотні кілометрів туди, де вже йшли бої, і сотні назад, де відносно тихо. Треба було вивозити тих, хто сам це зробити не в змозі.
Не було можливості вивезти батьків, бо батьки лежачі, це дякувати Богу шо Ігор з'явився, допоміг нам.
Впіймати Ігоря в Чернівцях майже неможливо. Він постійно в дорозі. Ми кілька разів переносили зйомку, і навіть перд камерою він продовжує щось робити. Адже лише на кілька днів заїхав до рідного міста - зібрати чергову допомогу для військових та цивільних у зоні бойових дій.
Кажуть, чоловіки робити кілька справ одночасно - не вміють від природи. Але це точно не про Ігоря. Він сортує речі, перевіряє список потреб, подумки складає маршрут наступної евакуації. І постійно, постійно розмовляє телефоном. Черговий дзвінок. Ні, евакуація не потрібна. Це ті, кого він уже врятував.
- Ярослав, вітаю друже! - Дай Боже, Ігорьочек. - Як ви живі, здорові? - Потрошку освоюємся, уже з документами все порішали, я вже роботу знайшов, батьки акліматизируються потроху, спершу у тата був гіпертонічний криз, потім у мами.
Цю родину Ігор вивіз місяць тому. Із понівеченого війною Бахмута. Старенькі. Чоловік і жінка. Самі майже не пересуваються. Потребують спеціального крісла. Потребують речей першої необхідності. І це теж - його клопіт. Ігор не кидає на призволяще тих, кого врятував із-під куль.
90 кілометрів від Чернівців. Село Базар. Це вже Тернопільщина. Ми поїдемо туди разом. От лише зберемо все необхідне.
Дорогою в нас нарешті є можливість більш-менш спокійно поговорити. Викладач-рятівник розповідає про свої захоплення - до повномасштабного вторгнення любив підкорювати гірські вершини. Зараз, як сам каже, долає найвищу та найскладнішу. Адже, щоразу їдучи на схід, доводиться брати гору над своїм власним страхом.
Ігор Логвінов, волонтер:
-Ти не можеш не відчувати страху, просто ти вже більш холодний, ти приймаєш тверезі рішення, коли варто відступати, чи ми можемо продовжувати евакуацію, чи ні або чи можемо продовжити роздачу гуманітарної допомоги, а чи ми можемо перейти в сховище, це напевно вже досвід, якого набуваєш. Навіть якщо є страх, ти переступаєш і йдеш далі. - А що тебе штовхає? - Напевно це бажання, як і у кожного з нас, жити у вільній країні. Ми всі зараз боремося за нашу свободу, за Перемогу. Хтось стоїть по коліна в багнюці в окопі і відстріліються в кількох десятках метрах від ворога, хтось возить, евакуйовує, хтось доправляє допомогу військовим, а хтось годує тих самих песиків і котиків, яких залишили там.
Та є дещо болючіше і сильніше за страх. Приїхати запізно, не встигнути. Побачити за вказаною адресою евакуації - на місці будинку - глибоку вирву. Чи попелище.
Ігор Логвінов, волонтер:
Приїжджаєш, а на подвір'ї величезна воронка, вікон нема, стін немає, і ти не знаєш де ті люди, сусідів теж немає нікого, що з ними сталося, інформацію неможливо зібрати звісно.
Ігор згадує, як усе починалося. У перші ж дні повномасштабної війни йому зателефонувала літня жінка. Прикута до ліжка, вона вже втратила віру у порятунок - ніхто не хотів її евакуювати.
Ігор Логвінов, волонтер:
Маломобільними мало хто хотів займатися, тому коли вона потрапила на нас, ми побачили, що зі здоровими людьми немає проблем, вони спокійно можуть дійти там до станції метро такої-то, сісти в автобус і поїхати без проблем. А от з людьми, котрих потрібно винести, з ними проблема.
І справа не лише в тому, що людина важка. У той час, коли її виносять із власної оселі, вона прощається зі своїм минулим, склавши в одну валізу по суті все своє життя.
Ігор Логвінов, волонтер:
От поки ми їдемо, людина розповідає своє життя, розповідає що було хорошого, розповідає як було складно пережити бомбардування, вибухи, і як правило, всю цю дорогу ми мовчимо, ми просто слухаємо, людина виливає біль або радісні моменти, які були в її житті. У нас були такі випадки, на жаль, коли ми довозили людей до потягу евакуаційного, вкладали людину на ліжко і людина не доїжджала до місця призначення, тому що не витримувало сердечко. Це не один випадок такий, на жаль.
А запитання вони ставлять такі, на які складно відповісти.
Ігор Логвінов, волонтер:
Найскладнішим залишається питання цих людей, коли ми зможемо повернутися і чи зможемо повернутися додому, такі питання з'являються тоді, коли ми привозимо їх, кладемо на ліжко і вони питають, а коли ж заберете додому… ніхто не знає коли і що буде далі.
У нього - попереду буде шлях. Дорога на схід. Аби встигнути. Аби врятувати.
Ігор Логвінов, волонтер:
Включаєш проблискові маяки і летиш 140-170 для того, аби доправити людину якомога швидше. - Чи буває у вас таке, що ось повертаєтесь з евакуаційної поїздки і от думаєте все, це кінець, більше туди я вже не поїду? - Так, бувають і такі моменти, коли ти перевтомлюєшся, коли ти спиш по пару годин, але достатньо побачити буквально один репортаж звідти, з передової, якісь відео у фейсбуці чи будь-де, і це те, що підштовхує тебе знову брати себе в руки і рухатися далі.
За розмовою час пролітає швидко. Ми вже на Тернопільщині. У цьому невеличкому будинку живуть Тетяна та Віктор. А ще - їхній син із дружиною та двоє онуків. Вивезли з-під Бахмута навіть 5-тьох собак. Старенька Гєра - вже нічого не бачить (собака).
Ця евакуація була однією з найскладніших, пригадує Ігор. Їхали мов у рукавичці. Можливо, тому тепер вони - добрі друзі.
- Як ви? - Сьогодні рівно місяць як ти нас забрав (обіймаються, плачуть).
Тетяна, переселенка з Донецької обл.:
Нас в 3 часа дня забрали з Рай-Олександрівки. 11 березня ми поїхали сюди.
Ярослав, переселенець з Донецької обл. :
Це якраз на межі з Бахмутом, наше село якраз останнє, кінчається і починається Бахмутський район, 7 кілометрів нам до орків було. Не було можливості вивезти батьків, бо батьки лежачі, це дякувати Богу, шо Ігор з'явився, допоміг нам.
Тетяна, переселенка з Донецької обл.:
Дуже тяжко виїжджали, дякую хлопчикам, дякую Ігорю, виїжджати, звичайно, не хотілося, бо це рідна земля, рідний дім.
Нам час повертатися - в Ігоря ще багато планів на день. Онлайн-лекція для студентів, Ігор і досі викладає французьку. Нерідко - в дорозі.
Ігор Логвінов, волонтер:
Зараз ситуація така, що будучи в автобусі, я намагаюся не втрачати час, за наявності зв'язку, ми обов'язково проводимо зі студентами час, ти чуєш тільки їх, а вони тебе, ну звісно, втрачається зв'язок, знову відновлюється, це не заважає.
От і сьогодні - спілкується зі студентами просто з гуманітарного штабу. Лекції Ігоря студенти не прогулюють. Часто запитують: "А як там на фронті?"
Ігор Логвінов, волонтер:
Їм не байдуже, їм цікаво чути що відбувається на фронті, що там, як воно там і буквально три хвилинки я дозволяю собі розповісти їм дуже коротенько яка ситуація і я бачу часом сльози на очах, часом посмішки, якщо це цікаві, смішні історії, вони реагують, є взаємодія, це дорогого коштує.
Поки Ігор читає лекцію, за стіною триває підготовка до чергової поїздки. Знову потрібна евакуація. Волонтери прокладають маршрут.
Олександр Березовський, волонтер:
Записуємо які проблеми у людей, аби знати куди їх розприділити, їхні адреса і ставимо точки, щоб водій знав куди за ними заїхати. По стану здоров'я дивимося який транспорт можна їм надати.
Але й туди поїдуть не порожніми машинами. Є замовлення - бійці на передовій потребують берців. Кілька дзвінків - і все знайдено. Їдемо забирати.
У цьому волонтерському вулику Ігоря добре знають. Через нього постійно передають допомогу воїнам на фронт. Та й самі їздять туди, де люди потребують їхньох підтримки.
Микола та Ольга, волонтери:
Приїхали з Запоріжжя, ми от так їздимо Чернівці-Запоріжжя, Василівка наша, на жаль, окупована, і дім наш в окупації, у нас плани, ми вже домовилися, після деокупації наш волонтерський штаб буде нам допомагати вдома.
- Везете також і воїнам в шпиталі допомогу так? Що саме їм необхідно, бачу складаєте вже на погрузку…
- Веземо баєчки, а на передову хлопцям обов'язково шкарпетки, тут у нас ящик з устілками, це нам передали люди з Італії. Такі устіли гріють протягом 12 годин. Ніби вже й весна і стало тепліше, але бійці мерзнуть, вони до сих пір просять рукавиці. Нам задонатили 20 пар флісових рукавиць і будемо також везти.
- Як хлопці вас там зустрічають?
- Дуже тепло, хоча настільки чітка різниця між тим моментом, коли ти їх бачив рік тому назад і зараз, це зовсім інші люди, вони теж посміхаються, вони теж раді тебе бачити, але це зовсім інші очі, вони наповнені якоюсь такою сталлю, це очі людини зі сталлю всередині. Вони кажуть дякуємо, що ви до нас просто заїхали, от це все, що ви нам привезли дякуємо і за це, але й дякуємо, що ви до нас заїхали, важливо мати оцей зв'язок з тим, що знаходиться в тилу, важливо пам'ятати, що тебе не забули, і про тебе знають там і готові тебе прийняти, коли ти повернешся.
Вже завтра - знову в дорогу. Відстань - понад тисяча кілометрів. Курс - на Донеччину. Викладач французької. Волонтер. Рятівник. Такий його шлях. Його дорога. Прокладена ним особисто "Дорога життя".
