Наші за кордоном: історія перукарки з Одеси, яка втілює свою американську мрію [ Редагувати ]
Олена Харюкова – стиліст з Одеси, але незвичний. Вона вже понад 10 років працює з особливими дітьми: батьки приводять до неї на стрижку хлопчиків та дівчаток з аутизмом. Олена продовжувала б свою добру місію в Одесі, але з початком повномасштабної війни їй довелось залишити Україну, проїхати декілька країн, познайомитися з десятками нових людей і, нарешті, зупинитися в Америці. Тут вона мріє створити свій салон краси, де буде стригти особливих дітей.
Розповідаємо її історію.
Початок
Мама Олени була перукарем. Вона працювала сама на себе, прямо вдома, де чоловік обладнав їй власний кабінет. У жінки завжди було багато клієнтів, а маленька Олена поралась з мамою, поки та працювала.
"Я постійно сиділа поряд, спостерігала, дивилася. Можна сказати, з дитинства була в професії", – посміхається Олена. Одного разу до мами привели на стрижку хлопчика. Його довго та болісно стригли – батьки тримали дитину руками, а він несамовито кричав і викручувався. У Олени стався шок, і в той момент вона вирішила для себе: якщо у майбутньому стане майстром, то ніколи не буде працювати такими методами.
Після школи жінка хотіла йти вчитися на перекладача, але в останній момент все різко змінилось. "Прийшла дівчинка до мами й каже “Я хочу зачіску”, а мама переводить на мене: “Я не займаюсь цим, але моя Лена робить красиві зачіски”. Я зробила весільну зачіску дівчинці, отримала свої перші гроші. І тоді зрозуміла: “Все, точна буду перукарем!”", – розповідає героїня.
Перші особливі клієнти
Олена поступила в Одеську академію краси до того ж викладача, у якого вчилася її матуся. Під час навчання брала участь в конкурсі на Морвокзалі, де посіла друге місце.
В Академії студентка отримала червоний диплом і одразу влаштувалась в салон краси, де пропрацювала 10 років. Вона була універсальним майстром: стригла жінок, чоловіків, робила фарбування, зачіски, а також працювала з дітьми. Іноді приводили дітей з аутизмом, з якими жінка швидко знаходила спільну мову – і тоді обходилося без криків та фізичних зусиль.
"У мене свій підхід: внутрішній спокій, довіра до таких дітей, бо вони все відчувають. Якщо ти його боїшся – він теж тебе боїться. Вони відчують твою тривогу. Я йду до них зі впевненістю. Це звичайна дитина. Без думок, що я його жалію та швидше хочу вже підстригти", – ділиться Олена.
Вона розуміла, що з такими дітьми просто знадобиться трохи більше терпіння та уваги. Зазвичай все виходить добре хоча б тому, тому що особливі діти в Олени ніколи не плачуть.
Вона обов'язково знайомиться з ними, пояснює свої дії, не використовує гучні інструменти, нікуди не поспішає – це дозволяє дитині адаптуватися та звикнути. А якщо клієнту щось раптом не подобалось, Олена припиняла процес.
З роками прийшов досвід, і діти поверталися до неї, ставали постійними клієнтами. Спрацювало і сарафанне радіо. "У мене була певна кількість дітей, які прийшли зовсім маленькі, а вийшли у шкільному віці. Вони росли на моїх очах. Прийшли чужі, а стали близькими. У мене з ними стався повний контакт", – пригадує жінка.
Прощання з Одесою
Олена з сім'єю виїхала з Одеси на другий день повномасштабної війни. "Моїй доньці Маші був всього 1 рік і 4 місяці. Я хвилювалася за неї, страх був надвеликий, і ми поїхали", – каже Олена.
Першим пунктом стала Молдова. Там сім'ю зустріла та прихистила на два дні чудова родина, Маша та Олександр. Вони тепло прийняли українців та надали все, що було потрібно – попри те, що були лише далекими знайомими.
Потім протягом місяця Олена з донькою та чоловіком блукали Європою, встигли побути в Німеччині та Чехії. Намагалися знайти своє місце, житло та роботу, але виходило не дуже. Чоловік працював скрізь де міг: і прибирав сміття, і вантажів, і працював на будівництві, хоча в Одесі мав власний бізнес – виробництво вхідних броньованих дверей.
Коли вже опустили руки – відбулось диво. Одного разу в Чехії родина приїхала на заправку, тому що маленька донька зголодніла. Батьки мали знайти та розігріти молоко для дитячої суміші.
"Ми говорили англійською, але продавець нас ніяк не розумів. І тут одна людина сказала, що допоможе. Поки Віталік ходив за кашею, чоловік уже купив молоко і підігрів його. Так ми й познайомилися. Його звали Ульріх, він австрієць. Виявилось, його дочка на місяць старша за нашу Марію. Ми розмовляли, він розплакався, а з ним і ми – вперше за довгий час", – розповідає Олена.
Ульріх запросив до свого дому в Австрії, де сім'я могла жити стільки, скільки буде потрібно. Так українці цілих три тижні провели в комфорті в абсолютно чужій для них людини. Одночасно Олена з чоловіком подали візу до Канади, але відповідь все не приходила.
Paugger Ulric з Марією Харюковою
Дорога в Штати
Поки родина жила в Ульріха, рідні запропонували варіант потрапити до Америки. Там, у Міннесоті, вісім років уже мешкала сестра Олени. Спочатку потрібно було прилетіти до Мексики, а потім пройти пішки кордон з США. І хоча ідея була трохи екстремальною для родини з маленькою дитиною, українці наважилися. "Вони нам допомогли, позичили нам близько $7 тис. на квитки, і ми вилетіли до Мексики. До речі, тоді нам нарешті схвалили в'їзд до Канади, але ми вже не змінювали плани", – згадує Олена.
Так родина потрапила до мексиканського міста Тіхуана та опинилася на кордоні серед тисяч інших біженців.
На місці волонтери організували наметове містечко, де можна було поїсти теплої їжі, взяти снеки, памперси або плед для дитини. На кордоні довелось провести 2,5 доби. Попри переживання та страшні історії з інтернету, кордон пройшли швидко. "Ми спочатку сильно переживали. А потім побачили жовто-блакитні прапори, своїх людей, свої обличчя – і все пройшло, ми видихнули", – каже жінка. Так після кордону з Мексикою вони опинилися в Сан-Дієго.
На тій стороні зустрічали вже інші волонтери, які прихистили людей у величезній церкві. Потім ще один пункт – цього разу у свій дім їх прийняла американка Мері. "То був рай після доби на кордоні. Ця добра жінка нас нагодувала, ми випрали речі. Ми й досі вдячні волонтерам, вони люди з великим серцем. Багато з них були українцями, які вже давно живуть за кордоном", – згадує Олена.
За добу родину відвезли до аеропорту. Це був останній переліт перед кінцевим пунктом – родина відправилась до Міннесоти.
Міннесота – новий дім
У США родина отримала гуманітарний пароль – це винятковий дозвіл на в'їзд до Сполучених Штатів.
Олена, Віталій і Маша оселилися в маленькому містечку Мейпл-Гров. Населення там – трохи більше 70 тис. людей. Два з половиною місяці родина жила у родичів, але весь цей час мріяла про свою оселю. Спочатку було складно орендувати житло: нова країна – нові правила, потрібен поручитель, багато документів та часу. Але нарешті родині схвалили квартиру, а чоловік влаштувався на роботу, де працював з ранку до пізнього вечора. Олена з Машею сиділа вдома, не працювала та почала сумувати.
Поступово вона повернулась до улюбленої справи – працювала, поки донька спала в обід. Спочатку стригла родичів, потім сусідів, з якими хотілося познайомитися ближче. Згодом почали приходити українські родини, хтось рекомендував Олену у фейсбуці – знову спрацювало сарафанне радіо.
Олена називає себе перукарем-волонтером. Жінка працювала з людьми, які не мали можливості оплатити такі послуги. В містечку стрижка коштує близько $30, дитяча – трохи менше. Але для тих, хто тільки звикає до штатів, це все одно задорого.
Перші півтора року в США виявилися складними, жили у натяжку, але з часом стало легше. А нещодавно Олена отримала американську ліцензію, з якою може професійно стригти на території штатів.
Перші особливі клієнти на новому місці
Нещодавно до Олени привели малюка із діагнозом "аутизм", і в неї сталося осяяння. "Я згадала, як люблю таких дітей та як мені приємно працювати з ними. Він коли йшов, навіть поцілував мене – його мама була в приємному шоці", – каже Олена. Тоді вона зрозуміла, що хоче знову стригти особливих дітей, але зробити справу глобальнішою.
У жінки з'явилась мрія – відкрити салон для дітей, які мають аутизм.
Вона розповідає, що аутизм діагностований приблизно в одного із 30 американських дітей, і поширеність аутизму у США продовжує безперервно зростати з 2000 року.
Олена каже, що в штатах таким дітям відведено недостатньо уваги з точки зору перукарських послуг. Їх стрижуть як звичайних, без особливих підходів. А деякі перукарі взагалі відмовляють батькам. Мовляв, не можуть стригти таку дитину, начебто через те, що це є небезпечним для її здоров'я.
"Тут буде потрібна ця послуга. Є дитячі салони, але для особливих дітей не бачила", – додає жінка.
Олена орієнтується не тільки на свої практичні навички. Ще в Одесі вона пройшла психологічний курс Марини Атанасової, де дізналася про нюанси роботи з дітьми з аутизмом. У США вона також хоче продовжити навчання.
Яким буде шлях до мрії
Спочатку Олена планує орендувати невелике приміщення. Вона живе в центрі містечка, де багато яскравих магазинів та фудкортів, отже салон буде доречним в такому місці.
Але для запуску проекту у звичайної української родини в Америці поки що немає фінансів і можливостей, потрібні спонсори. Тому у найближчих планах – шукати фонди, які хочуть розвивати подібні напів соціальні напрямки.
"Я дивлюся на це не як на чистий бізнес, а як на волонтерську історію. Зараз я вагітна, і поки є час, активно розписую концепцію, шукаю та комунікую з фондами, які б стали партнерами. Тобто, відчайдушно розвиваю свою ідею", – ділиться Олена.
У Мейпл-Гров їй вже пропонували стати керівником в салоні краси в елітному місці, але навіть ця пропозиція не відволікає жінку від її мрії: "Я відмовилася, бо це не той салон, який я хочу. Хочу йти своїм шляхом, хочу впровадити новий формат, який принесе користь".
