Молитва – єдина зброя: як правлять службу військові капелани на полі бою [ Редагувати ]
Як поєднати рясу та камуфляж, коли твоя основна зброя духовна? Військові капелани супроводжують бійців від початку війни. Як правлять служби у зоні бойових дій і де шукати відповіді на найважчі питання? Репортаж із Сумщини, підготовлений спільно з кореспондентами Сухопутних військ, продовжує ефір.
Раніше отець Сергій правив у греко-католицькій церкві Ужгорода. Та на початку повномасштабного вторгнення росії став капеланом. Служив на Київщині, Харківщині, Чернігівському й Запорізькому напрямках та на Донбасі. Зараз веде свою духовну роботу на Сумщині.
Отець Сергій, капелан:
Священник військовий може служити на ящику алюмінієвому, маємо всі ці приналежності, які є в церкві.
Підготовка до літургії на фронті нескладна. Бійці переносять столи, виставляють ікони. Головне, щоб у приміщенні було тихо.
Отець Сергій, капелан:
Найгірше з чим ти стикаєшся тут - зі смертю, похованням, ти співаєш з людиною службу, а вже потім їдеш на поховання. Також є непростим служіння, коли ти їдеш в лікарні й госпіталі, також не просто знайти відповіді, які вони задають. Деколи знаходяться слова, інколи треба бути просто поруч.
Сергій Антонов, кореспондент Управління комунікацій Командування Сухопутних військ ЗСУ:
В бригадах, які дислокуються досить довгий час на певній території, створюються спеціальні духовні центри, вони повинні бути екуменічні, тобто універсальні. Це значить, що для кожної віри вони переобладнуються під відповідні умови.
Молитва – єдина зброя священника на фронті.
Отець Сергій, капелан:
Ти не є комбатантом, ти не маєш право на носіння зброї, в тебе є твій помічник, охоронець, супроводжуючий.
Окремий напрямок роботи капеланів – допомогти воїнам вирішити побутові потреби. Отець Олександр саме приїхав до Сумського бабського батальйону. Так із гумором волонтери назвали свою організацію.
Я вам просто покажу, що у нас є.
Валентина Андріяшева, волонтерка:
Таких ось жилеток ми пошили півтори тисячі, 22 год, ні в кого нічого нема, ложать магазини в пакети, з ними бігають. Отакої штуки ми пошили для всіх оборонців в Сумах.
Оце в кажду сітку, в кажду кікімору ложимо мотанку, ложимо молитовничок і обережки.
Збори перериває сигнал повітряної тривоги.
Давай, бігом, в підвал!
Повітряна тривога на Сумщині може тривати більшу частину доби. Тож щойно минає гостра фаза, виходимо з бомбосховища. Швидко пакуємо речі. І знову в дорогу.
Цю гуманітарну допомогу з отцем Олександром ми вантажимо в машину.
Уже в дорозі розпитуємо капелана про його життя та службу.
Отець Олександр, військовий капелан:
Я сам з Одещини, біля Одеси є таке місто Теплодар, я звідти родом, моя церква - Віра, Надія, Любов.
Олександра вдома чекають дружина і двоє дітей.
Отець Олександр, капелан:
Ти їдеш у відпустку, ти долаєш 900 кілометрів. Важче їхати назад. Я йду з хати, хтось один починає плакати, і я мушу йти, щоб не сісти й не плакати.
Наступна локація - місце розташування наших воїнів, які нещодавно вийшли на ротацію після боїв.
Короче халва. В карман. Я халву люблю. Дивіться, панове, сушка для ніг, спробуйте і скажіть, чи варто їх ще брати, чи ні.
Отець Олександр облаштовує імпровізований вівтар.
Сьогодні ми маємо вже стійке бажання бути вдома, бути з сім'єю, але, на жаль, боротьба триває, ворог підступає, наша місія давати по зубах ворогу, повертатися живими.
Після служби – спілкування з бійцями. Основне питання, яке найчастіше капелан чує від них, чи не гріх убивати?
Отець Олександр, капелан:
У нас на війні навіть немає такого терміну, тому що український воїн – не вбивця, він захисник, він робить це в рамках закону, нема тут провини.
