Микола Гоголь. Самоспалення [ Редагувати ]

У його житті, куди не пни – усюди загадки. Взяти б хоча б дату появи на світ. У церковно-приходській книзі записано, що Микола, син Василя Гоголя народився 20 березня 1809 року. Але є дані, що цей запис з`явився у книзі на день пізніше його справжнього дня народження. От тепер і питання – коли ж за новим стилем святкувати ювілей найзагадковішого письменника України та Росії? Чи то тридцять першого березня, чи то першого квітня – у день чи то гумору, чи то дурня.

Вона і з`явилася в чудесний спосіб, і за триста років потому – після революції 1917 року – так само загадково й зникла, ікона Миколи Диканського. У сімнадцятому сторіччі образ з`явився на цьому місці, де зараз храм, просто на пні. Ікону тричі переносили до церкви, а вона тричі поверталася на пень, тож врешті, і звели тут храм. А вже більше, ніж за сто років потому, мати Гоголя – Марія Іванівна – просто вимолила сина у цих стінах. Після двох викиднів, тільки-но вона відчула, що знову при надії, Марія Іванівна пішки прийшла сюди за тридцять верст, і біля чудодійної ікони Миколи Диканського дала обітницю: якщо народиться син, назве його на честь святого. Мабуть, саме так і мав з`явитися на світ письменник, який чи не першим відчув – замість дрібного з рогами бешкетника чорта серед людей оселився могутній та непомітний біс.

Сама історія знайомства батьків Гоголя сповнена таємничості та втручання вищих сил. Здається, саме небо було зацікавлено, аби батьки письменника не пройшли один повз одного. Батько Гоголя – Василь Опанасович – вперше побачив свою дружину, майбутню матір письменника, у видінні, коли сам був юнаком. За легендою, Матір Божа вказала йому на немовля і сказала – то буде твоя дружина. І коли Василь Гоголь вгледів маленьку дитину своїх сусідів, відразу ж впізнав у малечі вказану йому дівчину.

Павло Міхед, доктор філологічних наук, гоголезнавець:

- Він грався з Марією Іванівною, коли вона була дитиною, він ледь дочекався, коли їй виповнилося 14 років. Косаровські дали згоду на тій умові, що два роки Василь Опанасович буде жити у них у приймах.

Їй було усього сімнадцять, коли вона таки народила свого первістка – Нікошу.

Ірина Волошина, заступник директора будинку-музею Гоголя:

– Але хлопчик був надзвичайно кволим. Навіть лікар Михайло Трохимовський, який приймав пологи, звернув увагу на те, що дитина надзвичайно слабка.

Він потім усе життя скаржився на здоров`я – то мерз повсякчас, то шлунок працював погано, а то взагалі кілька разів вже готовий був померти від невідомих хвороб. Марія ж Іванівна настільки обожнювала свого первістка, що в подальшому була щиро переконана – і цар до нього за порадами їздить, і парова машина – справа рук Нікоші, та і взагалі до Петербургу він поїхав виборювати для Малоросії звільнення від усіх податей.

Катерина Чернова, головний доглядач фондів музею-садиби Гоголя:

- Письменництво тут, в садибі, в околицях садиби, це було не досягнення. Письменництво таким було – люди від безділля цим займаються. А мамі хотілося, щоб люди думали про нього вище – то він залізничну дорогу, то він парову машину винайшов. І тепер всі там гордяться цим в Петербурзі. Їй хотілося, щоб їм і тут гордилися. А якби вона сказала, що він геніальний письменник – це не було б сприйнято.

Його перша битва із всесвітнім злом відбулася, коли Гоголю було всього п’ять років. Він тоді лишився один вдома, і раптом у будинку з`явився чорний кіт. Маленький Гоголь так злякався, що схопив його і втопив у найближчому ставку. Розлюченим батькам цей акт живолупництва він пояснив просто – мовляв, подумав, якщо втопить кота, все зло зійде з землі… Переможець над злом, покараний, простояв у кутку весь вечір.

Ірина Волошина, заступник директора будинку-музею Гоголя:

- Образ цієї чорної кішки присутній до цього часу. От у нас зараз у садибі живе чорний кіт, якого ми вважаємо оберегом. Це кішка, яка ніби залишилася жива, і от вона зараз у батьківській садибі живе.

Але для самого Гоголя цей випадок із кішкою став пророчим на все життя. Він тепер аж до самої смерті весь час боротиметься з чортом.

Але був ще один знак, який штовхнув Гоголя на боротьбу із чортом – історія його родини. З дванадцяти дітей Василя Опанасовича та Марії Іванівни вижили лише п’ятеро – Нікоша та чотири його сестри. І знаючи історію своєї появи на світ, що він був буквально вимолений, і знаючи, що з шести братів лише він лишився у живих, як тут було не повірити Нікоші у свою "боговибраність" та у своє завдання боротися зі злом.

Його перші кроки у цій боротьбі здаються дещо наївними. Головне завдання – виставити чорта дурнем, наприклад, коли на ньому коваль Вакула аж до Петербургу літає за черевичками для коханої.

Ігор Золотуський, біограф Гоголя:

– Родиться на такой земле и быть сугубо реалистом невоможно. Потому что прекрасная поэзия, такая фантастическая, ее, может, и можно назвать мистической в силу ее языческого какого-то чувства. Это, конечно, Гоголь взял со своей земли, где он родился.

Його відносини з потойбічним світом на довгі роки зробили твори письменника небезпечними. Найвідоміший приклад – екранізація "Вія". Третину фільму було відзнято з актрисою Олександрою Зав`яловою у ролі Панночки – ось кадр, який увійшов з нею до фільму, її героїня лежить мертва. Але Зав`ялова несподівано захворіла і навідріз відмовилася зніматися далі. Тоді її замінила Наталя Варлей. Проте і для неї зйомки у "Вії" не минули просто так. Спочатку вона випала з літаючої домовини, а після завершення картини довго хворіла, і досі вважає участь у цьому фільмі чи не найбільшим своїм гріхом. А невдовзі після прем’єри стрічки загадковою смертю пішли на той світ оператор картини та кілька акторів – в тому числі і виконавець ролі самого Вія.

Але за кілька років після шаленого успіху своїх "малоросійських повістей" Гоголь кардинально змінює погляд на чорта. Тепер нечистий живе всередині людей, замилює їм очі і не дає підготуватися до зустрічі з Богом. Хлестаков – порожнє місце, ніщо, раптом в очах провінційної публіки розростається у всесильного чиновника зі столиці – перед ним підлещуються, йому запопадливо дивляться в очі, заради цієї мильної кульки жінки йдуть на зради, чоловіки – на службові злочини. Німа сцена у фіналі п’єси і є образом Страшного суду, який сучасники Гоголя так і не зрозуміли, сприйнявши п’єсу як анекдот.

Юрій Барабаш, дослідник творчості Гоголя:

– Гоголь відкрив тему бісовщини як страшної сили в житті людини, якоїсь метафізичної сили, яка заважає нормальній людині по-доброму жити.

Гоголь тікає з прем’єри "Ревізора" і не виходить на поклон, бо глядачі в фіналі сміються, а мали б, за задумом автора, плакати від духовного очищення. А вже за кілька років потому він раптом розуміє – все набагато гірше, ніж він собі уявляв. І у другому томі "Мертвих душ", спаленому незадовго до смерті, письменник жахається вже не чорта, а значно страшнішого та могутнішого біса. І ось вона – геніальність Гоголя: в якому образі біс приходить до Російської імперії? В образі юриста. Це при тому, що за часів Гоголя цей бізнес тільки зароджувався в Росії.

Ігор Золотуський, біограф Гоголя:

– Вот такой вот цивильный, знаете ли, и притом юрист-консульт. Который говорит Чичикову, запутавшемуся в своих мошенничствах, в который раз, говорит – ничего, вы не бойтесь. Главное все спутать и всех запутать.

Юрій Манн, доктор філології, дослідник творчості Гоголя:

– Нет черта. Но действует особый способ функционирования вот этой страшной силы. Происходят неимоверно страшные события, хотя самого инициатора этих событий, его возбудителя нет. Чертовская сила ушла в жизнь, в быт. В способ людей мыслить, говорить, в их поступки, в их поведение, в их образ жизни.

Сам Гоголь лякається такого передчуття прийдешнього біса і шукає порятунку в релігії. Він ладний звертатися до Бога будь-де – навіть у католицьких храмах, що за тодішніми і сьогоднішніми уявленнями православних священиків – страшний гріх. Гоголь пише "Роздуми про Божественну літургію" і "Вибрані місця з листування із друзями". Після цієї книги половина його товаришів оголошує Гоголя божевільним, половина – ледь не новим святим.

Юрій Барабаш, дослідник творчості Гоголя:

– Під кінець свого життя він відчував вплив бісовщини і в собі самому. Він вважав, що він сам піддається, що всі свої недоліки, всі свої пристрасті, всі свої амбіції, свої гріховні думки він вкладає у твори для того, щоб звільнитися від бісівської сили.

Павло Міхед, доктор філологічних наук, гоголезнавець:

- Це мало бути таке своєрідне Євангеліє від Гоголя. В "Вибраних місцях" є фраза: "Загнали Христа в лазареты, больницы, верните в дома свои". І ця ідея оновленого християнства, яка б мала порятувати душі, мертві душі, вона не відбулася. В цьому і є трагічний момент злому.

Він намагається постригтися у ченці, але йому відмовляють, бо знають: за монастирськими мурами він не зможе жити без літератури. Тоді Гоголь стає ченцем у світі. Він і раніше не надто прагнув до жінок, а тепер відмовляється ще й від інших спокус. Колишній франт, все його теперішнє майно вміщується в одну валізу.

Павло Міхед, доктор філологічних наук, гоголезнавець:

– Гоголь, власне, заплатив своїм життям за істинність свого слова. Він сказав слово – йому не повірили. Він, переконуючи в істинності свого слова, платить таку високу ціну.

Володимир Воропаєв, доктор філології, дослідник творчості Гоголя:

– Гоголь говорил о том, что нищенство есть блаженство, которого еще не раскусил свет. И кто отведал его сладость, тот уже не променяет свою нищенскую сумку на все сокровища здешнего мира. Гоголь был бессеребренник. Когда умер Гоголь, все его имущество состояло из платья, книг и нескольких рублей.

Але й після смерті цього майна йому, здається, було забагато. Бо як інакше пояснити те, що навіть з того світу він позбавляється своїх земних речей.

Катерина Чернова, головний доглядач фондів:

- В роки війни, коли німці вже мали захопити Полтаву, проводилась термінова евакуація експонатів краєзнавчого музею, і в тому числі – Гоголівської кімнати. Приймають рішення їх не розпорошувати по розділах, а спакувати в окремий вагон. Вагон з гоголівськими речами не йшов крайнім, не йшов останнім, а йшов у зв’язці з іншими вагонами. Але цей вагон безслідно зникає під час евакуації. Скільки потім пошуків було, скільки експедицій – і по сьогоднішній день доля їх не відома.

Микола Гоголь - найвідоміший випускник Ніжинської гімназії. Сюди він потрапив з Полтавського училища із нищівною характеристикою – тупий, слабий, жвавий – та й у цих стінах показав себе не набагато краще: дарма, що зараз його портрет тут на дошці пошани, він часто запізнюється на уроки, а ще частіше просто не приходить на них. Не склалося як з навчанням, так і з відносинами з однокашниками.

Павло Міхед, доктор філологічних наук, гоголезнавець:

– Гоголя як фізичне тіло не любили… Мало було людей, які до нього ставилися з якоюсь симпатією, це було на протязі всього життя. Гімназисти в мемуарах згадують про його хвороби, про якусь одежу не досить доглянуту. Описують мемуаристи його таку неохайність, хворобу вух, з яких постійно щось там текло, і це якось викликало негативну реакцію. А не був він якихось фізичних кондицій, він був середнього зросту, нічим не відрізнявся.

Його прізвиська у гімназії – Таємничий Карла, Мертва думка та Миршавий. У відповідь він пише доволі злі епіграми на однокашників і почувається одинаком.

Так продовжується кілька років, аж поки в гімназії не з`являється власний театр. На його сцену Гоголь виходить в образі пані Простакової з комедії Фонвізина "Недоросль". Він настільки смішно грає цю роль, що миттєво стає ледь не улюбленцем гімназії. Але визнаючи його акторські здібності, згадують пізніше однокашники Гоголя, ніхто навіть уявити не міг, що до історії він потрапить як геніальний письменник.

Саме у Ніжинській гімназії він вперше пробує писати. Спочатку вірші, потім і прозу, але важливіше інше – саме тут проявляється важлива складова його творчого методу - жага до спалення рукописів.

Ігор Золотуський, біограф Гоголя:

– Еще в Нежинской гимназии он сжег свою повесть историческую, которую одноклассники осмеяли, он взял и в печь бросил. Он сжег свою поэму "Ганс Кюхельгартен", которую в прессе осмеяли.

У Ніжині ж він стає і першим модником гімназії. Лише в нього є сюртук із найактуальнішою тоді підкладкою – червоного кольору у велику клітку. Він навіть ходить по коридорах на розхрист, аби всі її бачили. Юний Нікоша ніби вже тоді репетирує себе у Петербурзі.

Наталя Каргополова, старший науковий співробітник Державного музею історії:

– Фрак - предел мечтаний юного Гоголя, который еще томится в стенах Нежинской гимназии и пишет своему другу: "А что там в моде в Петербурге?" и "Хочу я фрак, сшитый по самой последней моде у самого лучшего портного, синего цвета с металлическими пуговицами". И в таком цилиндре и в таком фраке Гоголь расхаживал по Петербургу.

Він залишає гімназію, не те що не вивчивши жодної іноземної мови, він і російської-то толком не опанував. Навіть не навчився найпростішого - видозмінювати дієслово.

Юрій Манн, доктор філології, дослідник творчості Гоголя:

– Гоголь делал огромное количество ошибок, писал так, как Бог на душу положит, он не признавал никаких знаков препинания.

Така неграмотність у подальшому стане чи не візиткою Гоголя як літератора. Але брак російських слів зіграв добрий жарт із письменником. Саме від їхньої нестачі у власному словниковому запасі Гоголь і почне створювати нові для російської мови слова – наприклад, "поддедюлить", і нові словосполучення – "замысловатые девушки", "косвенными шагами побежал по кругу" і "сабли страшно звукнули".

Юрій Барабаш, дослідник творчості Гоголя:

– Літературна російська мова Гоголя - це неповторна російська мова саме тому, що це написано українцем. Гоголь думав по-українськи, а тоді вже писав російською. Перевірити це, звичайно, неможливо, і це ясно, але справді ті неправильності російської мови, за які його критикували, вони свідчать про те, що вона не була для нього органічною.

Її дія відбувається між Москвою та Петербургом, але навіть описи природи там – українські. Вона вся написана ніби збоку. Згадати хоча б як саме починається поема "Мертві душі". Два російських мужика стоять біля воріт готелю та обговорюють бричку Чічікова. Акцент – саме російські мужики.

Юрій Барабаш, дослідник творчості Гоголя:

– Російський письменник написав би отак: "Стояли русские мужики"? А хто іще там міг стояти? Ось це і є український погляд.

Він їх писав п`ять років і закінчив тут, у цьому будинку на римській Віа Феліче – по нашому, вулиці Щасливій. Він і сам тоді був щасливий. Легенда гласить – поставивши останню крапку у "Мертвих душах", Гоголь вибіг зі свого горішнього поверху на вулицю і на радощах задав гопака цією Віа Феліче. Цікаво, якби тоді він знав, що продовження поеми стане чи не найбільшою трагедією його життя, і врешті призведе до смерті у віці сорока двох років, чи радів би він так, як того серпневого дня 1841 року?

Її не хотіла пропускати цензура, а все через назву. Мовляв, душі мертвими не бувають. І це в країні, де "душами" називали кріпаків, яких продавали як родинами, так і поодинці. Саме ці душі, тільки мертві, і скуповує головний герой поеми Чічіков, аби потім закласти в банку і в такий спосіб легалізувати свій сумнівний капітал.

Як писали потому, дійові особи роману – не люди, а їхні уривки. Манілов, який солодший за патоку. Собакевич, який торгується за мертвих, як за живих, та ще й нахвалює якості небіжчиків. Плюшкін, який пригощає Чічікова наливкою двадцятирічної давності і з дохлими мухами на поверхні. Та Коробочка, яка після зустрічі з Чічіковим спеціально приїжджає до міста дізнатися, по чому тут зараз скуповують мертвих, і чи бува не продешевила вона. Додумуватися скуповувати такий товар та погодитися на те, аби продавати його, могли дійсно лише мертві душі. Пушкін, якому Гоголь встиг прочитати лише першу главу поеми, на початку читання сміявся, а потім все більше і більше хмурнішав, і врешті сказав – яка сумна наша Росія.

Перший том поеми Гоголь писав хоч і довго, зате напрочуд легко, хоч і переписував чотири рази. Він розпочав поему в Росії, а закінчував в Італії. Любив писати стоячи, але найбільше йому подобалося диктувати текст своїм друзям.

Оксана Супрунюк, гоголезнавець:

- Гоголь ходив, коли диктував, а той, хто записував, сидів за столиком і записував те, що він диктував. Згадував Анненков, що бувало, що зупинялися, сміялися з того, що написано, щось обговорювали, взагалі були якісь зупинки, але коли починали писати текст знову, то Гоголь пам’ятав точно те ж слово, ту ж інтонацію, і текст продовжувався, і було враження, що вищі сили диктували йому.

Поема відразу по виходу в світ стала в Росії бестселером, а Гоголь – письменником номер один і властителем дум. Але він жахнувся цього успіху – його вкотре не зрозуміли. Він написав книгу жахів про те, ким є його сучасники насправді, а в ній знову побачили кумедний анекдот, як і у випадку з "Ревізором". Тоді він пришвидшує роботу над другим томом.

Юрій Манн, доктор філології, дослідник творчості Гоголя:

– Это было не просто произведение, это было произведение, которое должно было раскрыть тайну русской жизни. Тайну России, предназначение России. Причем тайна должна была раскрыться постепенно. Когда Гоголь приступал к написанию "Мертвых душ" в 35-м году, то он не знал этой тайны, он только ее предчувствовал, и он предполагал, что эта тайна раскроется по мере продвижения произведения.

Шістнадцять років він намагається написати про те, якими мають бути люди. Він відмовляється від свого нищівного сміху і пробує малювати ідилічні картинки явно не з російського життя: губернатора, який не краде. Поміщика, який дбає про селян і живе лише їхніми інтересами. Комерсанта, для якого передусім не гроші, а людські чесноти. До того ж і душа Чічікова врешті має воскреснути з мертвих. Він пише і пише, але раз у раз кидає у камін чернетки роману: другий том не до снаги не лише його авторові. Прототип одного з героїв, духовний отець Гоголя – священик Матвій Костянтинівський категорично виступає проти опублікування поеми.

Робота над другим томом буксує з року в рік, і Гоголь розуміє – аби показати, якими мають бути люди, треба і самому стати кращим. Він їде до Єрусалима – молиться у Храмі Гроба Господня, навіть проводить ніч біля печери, в якій було поховано Христа, і… Ось тут і продовжуються одвічні загадки Гоголя: одні кажуть, Свята Земля розчарувала письменника, інші – навпаки, надто сильно його вразила.

Володимир Воропаєв, доктор філології, дослідник творчості Гоголя:

– После Иерусалима Гоголь на себя более строго взглянул, как на христианина. Писал - "Я уже думал, что я многого достиг, а теперь чувствую, что во мне многого не хватает".

Павло Міхед, доктор філологічних наук, гоголезнавець:

- Його не вразили ці відвідини, вони пройшли повз, вони не задіяли його якихось душевних сил, у всякому випадку не надали якоїсь енергетики для завершення його великого задуму.

Юрій Манн, доктор філології, дослідник творчості Гоголя:

– Что значит - не ответил должным образом на присутствие святыни? Святыни? Прежде всего – Гроба Господня. Он молился возле Гроба Господня. Это значит, что он недостоин высшего покровительства, покровительства Бога, значит, Бог его оставляет за его грехи, за его несовершенство. А если нет, если не получается, значит, оставляет божественная сила, значит, нет стимула к дальнейшей жизни, к дальнейшему творчеству.

Він повертається з Єрусалима, і жодного слова друзям про свою прощу до святих місць.

Павло Платонов:

- Это очень личные его переживания, поэтому он никому не хочет ничего говорить. И так далее.

Він все більше молиться і все менше приділяє часу другому тому. Врешті, наступає найстрашніша ніч в його житті – ніч останнього спалення другого тому.

Володимир Воропаєв, доктор філології, дослідник творчості Гоголя:

– Беловой рукописи второго тома не видел никто. И вот это не все как бы понимают – масштаб этой проблемы. Дело в том, что мы не знаем, что сжигал Гоголь за 10 дней до смерти.

Це наріжний камінь гоголезнавства – що він спалив перед смертю? Одні переконують – таки готовий другий том, переписаний красивим почерком. Інші – окремі глави, але всі сходяться на тому, чому це було зроблено.

Ігор Золотуський, біограф Гоголя:

– Когда он взглянул на беловой вариант второго тома, он увидел, что он несовершенен, не отделан, что в нем есть, на его взгляд, ложные места. А Гоголь был человек очень строгий по отношению к себе.

Юрій Манн, доктор філології, дослідник творчості Гоголя:

- Для того, чтобы исправить человека – я своими словами пересказываю – человека и положение вещей, нужно ясно указать пути и исходы. Исходы – это буквальное выражение Гоголя. Последнее обстоятельство было слабо развито во втором томе, потому он и сожжен. Гоголь полагал, что второй том не выполняет той задачи, которую он себе ставил.

Втім, існують і інші версії щодо долі другого тому. Хтось припускає, що він був викрадений в Гоголя його друзями, мовляв, вони побачили, що продовження поеми слабке, і щоб Гоголь не ганьбився у віках, вкрали рукопис. Інші переконують, що друзі його поцупили, аби Гоголь не спалив роман. А треті взагалі переконують – твір у повному обсязі існує і досі. Десь.

Юрій Манн, доктор філології, дослідник творчості Гоголя:

– Почему-то очень большие надежды возлагают не только на частные коллекции, но и на КГБ. Очевидно, полагая, что в КГБ… Ну, в КГБ находили рукописи советских писателей, репрессированных, может быть, туда попали и гоголевские тексты.

Під час свого перебування у Римі у цьому кафе він снідав чи не щоранку. І чи не щоранку тут розігрувалася одна й та сама сцена – Гоголь весь час вимагав від офіціанта вершків таких же жирних, якими їх роблять в Україні, а той йому приносив рідкі італійські. Гоголь лаявся і не платив за них. Але це була не його жадібність, а його жага до містифікацій. Він розігрував всіх і повсюди. Наприклад, на одній станції в Росії він довго переконував бабцю, що торгувала пиріжками, що то не пиріжки, а бруски мила. І переконав.

Чи не основа містифікація, пов’язана із Гоголем – як він насправді виглядав? Бо, здається, не існує жодного портрету письменника, схожого один на інший.

Наталя Бондарчук, кінорежисер:

– Такие огненные существа как Пушкин, Гоголь, создать их точный портрет не удастся никому. Это как поймать огонь во всех его движениях. В разные периоды жизни он был и таким – с повисшим носом, грустный. Он был и радостным, он был и смешливым, он был всяким.

Жодному зображенню Гоголя вірити не можна. Хоча б тому, що на всіх своїх портретах письменник – яскравий брюнет. Навіть на єдиному своєму фото, зробленому в Італії у сорокових роках, він також чорнявий. Але збереглося кілька обручок із волоссям Гоголя всередині, тож і виходить, що насправді він був русявий.

Володимир Воропаєв, доктор філології, дослідник творчості Гоголя:

– Гоголь ни с кем не был откровенен. Одним он казался весельчаком, другим – угрюмым, погруженным в сугубо духовные вопросы. Гоголь был разным со всеми. И действительно, если мы будем смотреть на портреты Гоголя, написанные в разные годы, это как будто разный человек.

Їх збереглося небагато, але ті речі, що лишилися від Гоголя, дещо можуть розказати про його зовнішність.

Наталя Каргополова, старший науковий співробітник Державного музею історії:

– Если посмотреть на этот замечательный сюртук, можно представить себе рост и телосложение Николая Васильевича. Субтильный человек, несколько даже сутуловатый, обладал все-таки видным животиком, поскольку любил покушать, и хорошо покушать.

Ірина Волошина, заступник директора будинку-музею Гоголя:

– Людина, яка мала розмір одягу десь 42-44, я вже про 46 не кажу, і метр-шістедсят максимум росту.

З цих же речей можна судити і про його звички. Наприклад, цей білий сюртук – він із доволі помітною жирною плямою. Сучасники неодноразово зауважували – Гоголь був надто неохайним, і чи не кожного разу, сідаючи за стіл, вставав з-за нього у зіпсованому одязі. Взагалі, Гоголь і їжа – це окрема тема. Він усе життя скаржився на погану роботу шлунку, і все життя любив смачно, а головне – багато попоїсти.

Але ще одна загадкова тема – Гоголь і жінки. Тут навіть його сучасники губилися в здогадках. Наприклад, відомий у ті часи літературний критик Віссаріон Белинський був переконаний – Гоголя згубив онанізм. Дехто підозрював його у схильності до чоловіків, а сам він перед смертю зізнавався лікарям – стосунків із жінками не мав давно, та навіть бажання такого у собі не відчував вже кілька років.

Володимир Воропаєв, доктор філології, дослідник творчості Гоголя:

– Не дошло до нас ни одного свидетельства о каких-либо близких отношениях Гоголя с женщинами. Он сознательно не женился и вел монашеский образ жизни.

Наталя Каргополова, старший науковий співробітник Державного музею історії:

– Гоголь и женщины – практически ничего не известно истории. Столько существует домыслов и догадок. Гоголь, представьте, невзрачный, золотушный мальчик, вечно прыщавый, течет из ушей, малость кривоногий, сутулый. Естественно, он питал робость к женскому полу. Но, начиная с гимназических времен, как и все нормальные гимназисты, он заглядывался на женский пол.

Насправді ж тому, що Гоголь ставився до жінок, як нормальний чоловік, можна знайти свідоцтва у його творах і спогадах його друзів. Є непоодинокі згадки сучасників, що Гоголь не оминав будинки розпусти. Але підпускати до себе жінок ближче – того він боявся.

Ігор Золотуський, біограф Гоголя:

– Вспомните, как Хома Брут летит на Панночке, а потом Панночка летит на Хоме Бруте. Если вы прочтете внимательно этот полет, то вы поймете, что Гоголь знал женщин, и знал, что такое близость с женщиной. Он боялся, что женщина, войдя в его жизнь, оторвет его от его дела, вмешается в это, что он сорвется на этом чувстве, понимаете? И не даром в том же "Вие" смерть Хомы Брута объясняется тем, что он попал в зону действия женщины, ее красоты.

У його біографії є тільки два епізоди, які так чи інакше можна пов`язати з жінками. Перший відноситься до його юних років. Гоголь щойно закінчив Ніжинську гімназію, і раптом пише листа до матері – мовляв, "моє серце розбите, і тільки подорож до Німеччини може мене врятувати, тож вишліть грошей на цю поїздку". Збідніла родина ледь нашкрябує необхідну суму, Гоголь їде за кордон і більше – жодних відомостей про нещасне кохання ані в його паперах, ані у спогадах сучасників. Скоріше за все, йому просто кортіло поїхати за кордон, а кращого приводу випросити грошей у мамоньки просто не знайшлося.

Інший випадок – освічення до Анни Вьєльгорської наприкінці сорокових років ХІХ сторіччя. Вона була донькою наближеного до Миколи Першого графа Вьєльгорського. Молода, красива, і з захопленням листувалася із Гоголем. Він повчав її життю, вчив російській мові, яку сам толком не знав, радив читати книжки з історії та писання святих отців, і врешті звернувся до її матері із пропозицією руки та серця.

Ірина Волошина, заступник директора будинку-музею Гоголя:

- Гоголь навіть побоявся попросити руки сам. У Луїзи Карлівни попросити руки її дочки Анни. І він попросив зятя Луїзи Карлівни, щоб він зробив це за нього. І коли він прийшов з подібною просьбою до Луїзи Карлівни, вона його вислухала дуже уважно, і сказала лише два слова – "Мы удивлены". Луїза Карлівна вирішила, що "украинский хохлик не достоин ее дочери".

Але навряд чи ця відмова дуже вразила письменника. Здається, їхнє листування з Анною Вьєльгорською зайшло так далеко – принаймні для нього - що він, як порядна людина, просто мав запропонувати руку й серце. А не вийшло – ну, нічого поганого в цьому теж немає.

Юрій Манн, доктор філології, дослідник творчості Гоголя:

– У Гоголя произошла своеобразная сублимация – все было отдано творчеству. Для переживаний интимного характера не оставалось времени подчас, скажу осторожнее, времени и сил. Творчество стало его жизнью и его любовью.

Наталя Каргополова, старший науковий співробітник Державного музею історії:

– Это путь, тяжкий путь учителя. Если он станет сильно увлекаться женщинами, потеряет время, и часть своих душевных и духовных сил, вместо того, чтобы заниматься своим писательским трудом, который определен ему свыше.

Приблизно у цей же час, коли йому відмовили в одруженні, Гоголь починає розуміти – другий том "Мертвих душ" забуксував остаточно.

Володимир Воропаєв, доктор філології, дослідник творчості Гоголя:

– "Я как монах, - он пишет, - от всего мирского устранился, и творчество для меня стало всем: не пишется – не живется".

Він ще намагається переписати другий том, але вже ніщо не може відвернути трагедію, яка сталася у ніч проти десятого лютого 1852 року, за старим стилем, звісно.

Тієї ночі він раптом заговорив українською. До того кілька разів у печі перегорнув зошити та папери – аби полум’ям взялися краще. А потім довго дивився на попіл другого тому "Мертвих душ" – своєї основної книги, яку писав десять років. І спотайна, звертаючись до слуги, сказав мовою свого дитинства – "Недобре ми з тобою зробили, ох, недобре діло". Сказав – і заплакав. Після чого повернувся до кімнати і вже не виходив з неї десять днів – аж до самої смерті.

Зрідка він скаржиться – горить голова та мерзнуть руки. Та здебільшого мовчить і забороняє пускати до себе знайомих та друзів. Він не лягає у постіль вже одинадцять років – боїться, що кожне ліжко може стати його смертним одром, тому і зараз напівлежить у кріслах. І майже нічого не їсть – на дворі Великій піст. П’ятдесят грамів овочевого бульйону на день, або липовий чай та ягода чорносливу – таке його меню.

Ігор Золотуський, біограф Гоголя:

– Диагноза, собственно, нет. Ослабление организма в результате очень долгого истощения, непринятие пищи, ну, и конечно, воля к тому, чтобы уйти.

Цілодобові молитви та читання духовних книг. Лише зрідка на клаптиках паперу він занотовує уривки думок.

Юрій Манн, доктор філології, дослідник творчості Гоголя:

– Одна из записок гласит: "Господи, я не точно передаю, но смысл точно – свяжи сатану". Для Гоголя попасть под власть сатаны – это лишиться творческой силы. А что значит лишиться творческой силы – это значит не писать, а не писать – значит не жить.

Шість кращих медиків Москви оглядають Гоголя і губляться у здогадках. Хтось діагностує у нього катар кишок та лікує каломелем – це хлорид ртуті, хтось прописує йому сеанси гіпнозу, аби примусити письменника їсти. Шлунковий тиф, нервова гарячка, енцефаліт, та гнійник мозку – це дуже стислий перелік того, від чого лікарі пропонують рятувати Гоголя.

Медицину тих часів і медициною важко назвати – принаймні, у сучасному розумінні цього слова. Наприклад, непоодинокими були випадки, коли лікарі навіть для огляду соромилися роздягнути пацієнтів, і тоді на манекенах просили показати де і що у тих болить. У випадку з Гоголем все було і страшніше і смішніше водночас, майже як у його творах: остаточний для них діагноз – менінгіт – ескулапи діагностували у письменника за трьома ознаками – відмова від їжі, відмова від творчості та небажання спілкуватися з лікарями.

Відповідним до діагнозу було і лікування. Змореному постом Гоголю то пускають кров, то обкладають голову льодом, то ллють на неї мало не окріп, а то катують гарячими ваннами. Він кричав, не давався їм, а вони все одно лікували його.

Ігор Золотуський, біограф Гоголя:

– Никаких физических признаков заболевания не было. Они лечили его тело, а уходил-то от нас его дух. После того, как он окончил свои земные труды, а он понимал, что он уже не напишет новый второй том, который будет совершеннее, выше, прекраснее, значит – Господь призывает его к Себе.

Юрій Манн, доктор філології, дослідник творчості Гоголя:

– Тиф надо исключить. Сумасшествие тоже надо исключить в классической и прямой форме, о которой говорят. Психическое состояние влияло. Даже психопатологическое. Тут сошлись несколько причин. Нельзя сказать, что Гоголь умер от какой-то определенной болезни.

Не можна сказати, що Гоголь помер і від лікування, хоча такими тортурами, яким ескулапи піддавали письменника, кого завгодно можна звести до могили. Є інше припущення – він пішов від душевних мук, як це не пафосно звучить сьогодні. Від того, що так і не зміг воскресити змертвілі душі своїх сучасників. Простіше кажучи, Гоголя вбило те, що його книги так і не змінили світ.

Павло Міхед, доктор філологічних наук, гоголезнавець:

– Він ніби задає Господу питання – "Господи, якщо я Тобі треба, якщо справді та ідея, якій я служив усе життя, йде від Тебе і потрібна Тобі, Ти мене порятуєш. Якщо ця ідея мною придумана, є якоюсь фікцією – то життя не варто того".

Юрій Манн, доктор філології, дослідник творчості Гоголя:

– Гоголь ждал смертного часа. Это кажется странным для человека, который боялся смерти, боялся перехода этого рубежа, боялся Страшного суда, и тем не менее последние его слова были: "Как легко умирать".

Він помер 21 лютого 1852 року, о восьмій ранку. Йому було всього сорок два. Але це був би не Гоголь, якби його життя скінчилося простою смертю. Він і після переходу на той світ лишився вірним своїй пристрасті – подорожам. Поховане на цвинтарі Данилового монастиря, сьогодні його тіло спочиває на… Новодівочому кладовищі. Перепоховання ж відбулося вже за радянської влади - в останній день травня 31 року.

Ігор Золотуський, біограф Гоголя:

– Вырыли они уже Гоголя в сумерках. Этот гроб подняли на землю, наверх. Гроб был дубовый, прочный, просмоленный.

Тоді й поповзли чутки, що письменника поховали у стані летаргійного сну. А у труні він, мовляв, прокинувся, довго шкрябав кришку домовини, кричав, і помер вдруге – від жаху і нестачі кисню. Але все це казки, переконують дослідники його життя і смерті.

Володимир Воропаєв, доктор філології, дослідник творчості Гоголя:

– То, что Гоголь умер – бесспорный факт. Во-первых, его осматривали лучшие врачи и не могли допустить такой грубой ошибки. Кроме того, Гоголя отпевали. А после отпевания не известно ни одного случая, когда бы человек возвращался к жизни. Это невозможно по духовным причинам. Но кого не убеждают эти аргументы, можно привести свидетельства скульптора Рамазанова, который снимал посмертную маску с Гоголя, и он говорит, что ему дважды пришлось это делать, потому что появились признаки разложения.

За іншою легендою, при перепохованні тіло Гоголя було без голови. Мовляв, ще у 1909 році, під час реставрації могили, її вкрав відомий московський колекціонер Бахрушин. Але свідки перепоховання переконують – череп був на місці.

Ігор Золотуський, біограф Гоголя:

– Гроб открыли, и он подвергся разграблению. Писатель Владимир Лидин все хотел снять Гоголя в гробу своей лейкой, но так и не смог, потому что было темно. Отрезал кусок сюртука, который сохранился, и переплел им "Мертвые души".

Павло Міхед, доктор філологічних наук, гоголезнавець:

– Є декілька сюжетів про те, що хтось щось взяв і щось із тим було. З ребром, яке перетворилося у дерево, і з шкірою, в яку переплетена була книга, і яка не давала спати письменнику, аж доки він не відніс і не захоронив її. Що з того правда, що є вигадкою – сьогодні їх не можна відділити.

Володимир Воропаєв, доктор філології, дослідник творчості Гоголя:

– Ничего толком не известно. Что они перенесли? Документ я смотрел в архиве литературы и искусства – просто акт о перенесении праха Гоголя, и подписи писателей – Лидина, Шумского и других. Ничего об этом больше не сказано. Есть версия, что могила Гоголя вообще не была найдена. Есть и такая версия.

Але, здається, самому Гоголю байдуже, де його могила. Він після смерті все одно повернувся в Україну, яку так любив за земного життя, та більше того – зібрав тут усю свою сім`ю. У його рідній Яновщині, нині селі Гоголеве, що на Полтавщині, біля родинного маєтку розмістилися сім беріз. Оці дві – вони найбільші - це, переконують у Гоголевому, його батьки – Василь Опанасович та Марія Іванівна. А оці п’ять, що ростуть з одного кореня – це їхні діти. Чотири, що стрункіші, то його сестри. А оця п’ята берізка – це сам Таємничий Карла, Хохлік, як його називали друзі, Миршавий, як дражнили його в гімназії, а простіше кажучи – наш український геній Микола Васильович Гоголь.