Долі війни: Родина шукала загиблого діда понад півстоліття [ Редагувати ]

Історія воєн пам’ятає лише полководців, а творили її звичайні рядові сержанти, офіцери, які гинули на фронті щодня, а не лише у визначних битвах, про які пишуть у підручниках. Під час виступів чи наступів загиблих часто не встигали гідно поховати. 64 роки минуло по Великій Вітчизняній війні, але дотепер в українській землі залишаються тисячі безіменних могил, в яких лежать чиїсь батьки, діди, прадіди.

Про місця цих поховань часто пам’ятають лише місцеві мешканці, але разом із ними відходить і пам’ять про героїчні події того часу. Далі - одна з тисяч історій, з яких складалася Велика Перемога і складається пам’ять про неї. Це історія пошуку правди - її родичі офіцера Радянської армії шукали півстоліття. Репортаж Андрія Сайчука.

Ми зустрічаємося на пероні київського вокзалу. Вже завтра Ігор уперше побуває там, де, ймовірно, загинув і був похований у братській могилі його дід, Володимир Пристинський, лейтенант 100-ї стрілецької дивізії Радянської армії.

- Які сподівання?

Ігор Пристинський, онук лейтенанта радянської армії, загиблого у ВВВ:

- Ну які можуть бути сподівання? Моя родина до цього дня йшла майже 65 років.

Для Пристинських пошук могили діда - це справді сімейна справа. Все життя цим займався батько Ігоря, але тільки його синові вдалося впритул наблизитися до розгадки. Ігор везе з собою документ - копію облікової картки офіцера, знайдену в архівах Міноборони Росії.

Це кілька скупих рядків: убитий 20 липня 1944-го року, похований біля села Риків, два кілометри на північний захід в лісі при перехресті. На військовій мапі того часу ще є ця дорога - старий шлях на Золочів.

А ось так виглядає ця місцевість нині. Керівник львівського товариства "Пам'ять" Любомир Горбач допомагає нам у пошуках. На його думку, влітку 1944-го тут не було серйозних боїв.

Любомир Горбач, голова товариства пошуку жертв війни "Пам'ять":

- Судити можна по розповідях місцевих мешканців їм найкраще відомо. Це село дуже збережене, з цього можна зробити висновок, що бій був дуже короткий і швидко закінчився.

Розмови з мешканцями села, яке тепер називається Поляни (перейменували після війни начебто на честь загиблого тут генерала Полянського), справді корисні. Дізнаємося, що лісова дорога, про яку йдеться в офіцерській картці, дійсно існувала.

- Лісом є дорога, де ще наші діди колись ходили до Золочева.

Більше того, саме на перехресті цієї дороги були поховані радянські солдати. Пізніше, у 1960-х, вояків перепоховали під обеліском, на якому викарбували їхні імена. Можливо, ми за крок від мети нашої подорожі?

Ігор Пристинський, онук лейтенанта радянської армії, загиблого у ВВВ:

- Все може бути. Може я там побачу своє рідне прізвище. Доламтов... Ковалів... Сабасишин... На жаль, свого рідного прізвища я тут не побачив.

Ігор дещо розчарований. Але не втрачає надії. Це було б занадто просто. Він продовжує говорити з місцевими. Поволі прояснюються деталі бою, що відбувся тут 20 липня 1944-го.

- В липні 1944 року на колокольні цього храму знаходився німецький кулеметник. Наші війська мали наступ з цього боку, з північного заходу і обходили це селище отак по кругу. І з цієї колокольні цей кулеметник стріляв по ним. Ось бачите, тут залишилися сліди від куль. Того кулеметника підстрелили, він упав в воронку, тут була воронка. Його закопали. На сьогоднішній день він не похований, а закопаний от тут.

Ігор Пристинський, онук лейтенанта радянської армії, загиблого у ВВВ:

- Можливо, тут лежить вбивця мого діда. Можливо, не знаю.

- Відчуваєте злість?

- Ну яке може бути зло? Пройшло 65 років, і щоб засуджувати когось, треба в ті часи жити. а на сьогоднішній день мені шкода і тих солдат, і тих - і Вермахту, і Червоної армії.

Ми прямуємо на північно-західний край села. І дізнаємося про дещо обнадійливе.

Ігор Пристинський, онук лейтенанта радянської армії, загиблого у ВВВ:

- З'ясувалося, що село в цьому напрямку не розбудовувалося, і, як вияснилося, той ліс, що за моєю спиною, він знаходиться у північно-західному напрямку, тому дуже імовірно що могила мого діда знаходиться в цьому лісі.

Євгенові Яблонському, який мешкає на краю села, у 1944-му було 12 років. Він був свідком ще одного епізоду бою, який відбувся тут, на узліссі. Його дитячі спогади такі чіткі, наче це було вчора. Пан Євген стверджує, що після бою загиблих поховали в лісі, на перехресті доріг. Усе сходиться.

- Я можу вам показати, бо я знаю це місце. Але воно вже заросло. бо то вже пройшов час.

Йти доводиться недалеко. Ми за два кілометри від села.

Андрій Сайчук, кореспондент:

- Цей ліс ми досі бачили лише на мапах, і ось ми тут. Можливо, за кілька кроків ми отримаємо відповіді на всі наші запитання.

- От маєте перехрестя. От одна дорога, а тут друга дорога. І зверху - місце поховання. Коли вже пам'ятник ставили в селі, то кілька взяли костей. Скільки взяли костей, тяжко сказати.

Ігор таки знайшов це місце. Але знайти діда - це завдання може виявитися надто складним. Частина останків, як нам тепер відомо, були перепоховані під обеліском у селі. Та чи лежить там лейтенант Пристинський? Єдине, що нам вдалося з'ясувати пізніше - жодного з тих, чиї імена викарбувані на стелі, в могилі немає. Всі ці солдати загинули в інших місцях. Любомира це не дивує. З таким недбальством він стикався і раніше.

Любомир Горбач, голова товариства пошуку жертв війни "Пам'ять":

- В переважній більшості та інформація, яка викарбувана на тих стелах, вона не відповідає дійсності. Як правило, робили це під якусь дату 9 травня за наказом згори. Потрібна була кількість, швидкість, але не якість.

Попри це, Ігор сповнений рішучості повернутися на це місце з експедицією і провести розкопки. Проте навіть якщо пошуки будуть успішні, ідентифікувати останки видається неможливим. Усього, за документами, в братській могилі десь тут поховали 14 вояків радянської армії. Але Любомир вважає, що пошуки не будуть марними.

Любомир Горбач, голова товариства пошуку жертв війни "Пам'ять":

- Незалежно, чи ми знайдемо це місце поховання, чи це буде саме наш родич. Головне, що ми думаємо про це - значить, ми є люди. Що в наших серцях є дух, є бажання дати відчути нашим загиблим родичам, що ми думаємо про них, вшановуємо їхню боротьбу, їхній героїзм.

Він має право так казати. 5 років тому для нього теж все починалося з пошуків могили діда. Любомир так і не знайшов її. Але за цей час він поховав сотні загиблих у цій війні - чиїхось батьків, дідів, прадідів.

Андрій Сайчук, Світлана Трунова, Юрій Голубінка, "Подробиці тижня", телеканал "Інтер"