Героїні України: історія про двох жінок-парамедиків, які рятують життя з 2014-го [ Редагувати ]

Без зброї, але у строю, і з 2014 року - на передовій. Парамедики - люди, які до війни не були пов'язані з медициною. Але в один момент вони обрали фронтовий шлях. І відтоді під обстрілами в найгарячіших точках рахують секунди,аби врятувати життя наших оборонців. 

Моя колега Ірина Баглай зустрілася на передовій з двома героїчними жінками Ольгою Башей та Тетяною Скиртач у Лисичанську. Це була ледь не остання можливість, коли журналісти ще могли заїхати в це місто. Невдовзі його окупували росіяни. 

Про особистий вибір в 2014-му, про найгостріший біль і найщасливіші моменти, попри війну. Та про те, скільки часу мають парамедики, аби врятувати - дивіться у спецпроекті "Герої".

Тетяна:

У мене своя фірма з нерухомості була.

Ольга:

За освітою – юрист, за покликом серця – парамедик.

Називають Крошечка, Кроха.

Він зі мною з 14-го року, такий хрестик.

Чого вони на мене полювали, я не знаю.

Я була дуже щаслива... московити, коли прийшли, вони вирішили звільнити нас від щастя.

Ольга Башей - на фронті Кроха та Тетяна Скиртач - на прізвисько Ромашка. Вони познайомилися на війні. Кривавій і брудній. До весни 2014-го у них були різні долі, різні професії, але вони переплелись, бо в один момент відчули одне й те саме - бажання допомагати тим, хто боронить Україну. 

Ольга Башей, парамедик:

Я зрозуміла, що поїду на фронт в червні місяці, я дивилась з телевізора, що поранені.

Тетяна Скиртач, парамедик:

Це був один момент, одразу я памʼятаю, що в перші дні я дивилась у вікно - чи не літають самольоти, літаки, а потім зрозуміла, що більше не можу жити у такій тривозі, якщо щось можу зробити.

Обидві киянки не мали жодного стосунку до медицини. Але швидко опанували навички парамедиків. Бо мали головне - милосердність і співчуття. 

Тетяна:

Жалостлівая я, ось і пішла. Я допомогала своїй подрузі, якої вже немає, вона померла від раку. Я завжди була з нею поряд в лікарні і мені казали: у вас так добре получається.

Екіпаж Каміль і Кроха виїхали в напрямку Лисичанська, щоб забрати поранених. І аби це зробити фронтовими шляхами, доводиться тиснути на газ на максимум.

Ольга Башей, парамедик:

Перша наша машина, вона їздила 200 км, це завдячуючи Льоші Мочанову, бо вони щось там накрутили і він її купував з донатами.

Нині ж для росіян Червоний хрест - то геть став як мішень. На медиків вони - полюють, зневажаючи і міжнародний закон, і людську мораль. 

Ольга Башей, парамедик:

В цій війні орки не жаліють медиків, якщо та війна була визначена червона – жовта - зелена зона, то в цій війні зараз туда, куда ми їдемо ,я її називаю червоно-жовта зона, інші називають червоною.

Так Оля попереджає нас про небезпеку дорогою до Лисичанська. В місто разом з екіпажем АСАПа ми ще втигли потрапити до того, як туди увійшли росіяни. Це був останній заїзд журналістів. 

Коли підʼїжджаємо вже до Лисичанська, нам треба одягати наші облаштунки бо вже чутно.

Збори на війну тоді ще у помічника нотаріуса забрали кілька хвилин.

Ольга:

Взяла змінні штани, змінну футболку, бо я розуміла, бо одяг може бути в крові, треба замінить, я не знала, що перекисью можна змить і воно добре відперається найнеобхідніше  - і рушили на Схід.

І відтоді найнеобхідніше в Олі у тому ж наплічнику. А реанімобіль…

Ольга Башей, парамедик:

Це другий дім, бо іноді доводиться і в машині ночувать.

Життя хлопців, життя моє, це просто життя.

Тому свої реанімобілі Теяна та Ольга ретельно укомплектовують усім необхідним. І для людини, яка не повʼязана з медициною, як то я, це авто нагадує міні-лікарню. В ньому вони рятують життя навіть усупереч медичним показникам, що стрімко падають до нуля.

Тетяна Скиртач, парамедик:

Дуже важко достати поранених, такі обстріли в такому місці, або танк виходить і забрати їх просто неможливо. Ти забираєш і розумієш, що можеш його недовезти, він вже у клінічній смерті, але однаково привозиш і однаково лікарі над ним бʼються і іноді бувають випадки, що люди після цього живуть.

І це саме той момент, коли парамедики вже можуть видихнути з полегшенням. І тоді, каже Оля, тебе накриває відчуття щастя. 

Ольга Башей, парамедик:

Найщасливіший, коли я пораненого привожу в лікарню, я бачу, що він стабільний і потім на етапі подальшої стабілізації вони відзвонюються і кажуть: Крошечка, помніш, ти його привезла, всьо хорошо.

Тетяна не хоче говорити про кількість поранених, яких вдалося врятувати за ці роки. Бо ані вона, ані Оля їх не рахували. У них в голові інші цифри... 

Тетяна Скиртач, парамедик:

Це час, за який витікає кров, якщо артеріальне поранення зачепило артерію, є певний час, це дуже мало часу. Якщо шия - то 30 секунд, якщо боєць сам не встигне затиснути, якщо це артерії на ногах, це півтори хвилини, дві з половиною і також руки.

Тож знаючи, як важко зберегти життя, посічене гострими, як лезо, уламками снарядів, на це залізяччя Тетяна дивиться з огидою та люттю.

Тетяна Скиртач, парамедик:

Я не люблю цей метал, не хочу його навіть бачити. Коли бачиш поранення від цього металу, коли ти виймаєш його звідти, то дуже боляче і страшно, і плакати хочеться.

І навіть, коли розумієш, що серце воїна зупинилось...

Тетяна Скиртач, парамедик:

Ми не боги, ми веземо, ми розуміємо, що вже не треба, але ми однаково веземо. Я бачу чиєсь горе, чиюсь біду, це чийсь син, це чоловік, це брат і саме їх зараз… треба мати до цього повагу. Розумієш, що лежить чиєсь горе і в такому стані, що з ним не зможуть попрощатися.

Їхня особиста рана, що не загоюється роками - це втрата фронтових друзів. Тих, із ким звела війна, з ким разом укривалися від обстрілів, і про кого по рації почув – двохсотий.

Ольга Башей, парамедик:

На війні зустрічаються самі найкращі люди, побратими, дівчата класні. Як ти втрачаєш людину, з якою ти прожив від народження, до того дня, як він загинув.

І Оля, і Таня - гостро відчувають чужий біль. Але давати волю своїм емоціям не мають права: 

Тетяна Скиртач, парамедик:

Працюєш як робот, бо якщо дозволити емоції, ти сядеш і будеш плакати.

Ольга Башей, парамедик:

Військові себе ведуть як діти, чоловіки - як діти. У мене на машині всі однакові – полковник, генерал, солдат… для мене неважливо, я рятую, я з ними знайомлюсь я кажу: я Кроха. 

Ольга Башей, парамедик:

Це півтора метра ярості, це вони мене назвали «півтора метра люті».

Та лише одне питання - як рятуються від жахів війни і втоми - сталева стриманість Олі Крохи просто тане на очах. Бо… 

Ольга Башей, парамедик:

За больное зацепила… в 14 году это были малые ... я просто за ними так скучаю. З 14-го по 18-й це я заряджалася малими, приїжджала додому, одразу окуналася в них: учоба, садік, гульня - кудись піти, ігри… так розряджалася, зараз ні, бо вони в Німеччині, я за ними скучаю і я не так часто виходжу на звʼязок, бо його тут немає.

Ані бійці, яких рятують ці дві жінки, ані їхні колеги-парамедики, не знають, що обидві мають поранення. А от наодинці Оля ті Таня - турботливо сварять одна одну за недотримання режиму. І повсяк час перепитують, чи не потрібна допомога.

Контузія, травми хребта - це все вони отримали, витягаючи на собі поранених або ж вже у машині. Коли по них прицільно били ворожі гармати. Як це було під час останніх евакуацій з Лисичанська:

Тетяна Скиртач, парамедик:

Та у нас менше нічого тут не літає. Нам пощастило: вчора у нас два прильоти сзаду, були два прильоти зліва, ми наших водіїв називаємо анголами-охоронцями, бо в той час, коли ми працюємо, тут в салоні вони відповідають за життя наших і поранених.

І справжні шумахери. Бо в самому реанімобілі везуть пораненого, і кожен різкий рух може нашкодити. А у дівчат попри обстріли просто немає ані секунди на переляк. Треба тримати у бійця при тямі. І він чує.

Тетяна Скиртач, парамедик:

Рідненький, живим ми тебе довеземо, тільки це навіть не встигаєш перелякатися, ти більше боїшся за нього.Зазвичай ми вивозимо важких, бо така машина і тільки просиш: живи.

Їхні реанімобілі ледве встигають виїхати на ротацію, як вже вкриваються ось такими дірками.

Це саме те авто, на якому ми їхали до Лисичанська з Олею і який за кілька днів накрили ракетами рашисти.

Тут осколки вилетіли наскрізь, всі живі, екіпаж -  теж поранених було троє водій і парамедик живі(в салоні).

А цієї ротації Олі довелось не тільки повертати до життя військових, а й допомогати зʼявитися на світ новій людині. Кроха вперше приймала пологи.

Ольга Башей, парамедик:

Це було в Святогірську, народилася дівчинка. Наше щастя, що не було прєдлєжанія, я знаю про розкриття пальців, бо читаю, дивлюся тоді перевозила, а тут прийняла пологи - дівчинка народилася 3500 і 52 см.

І для них немає різниці - чи потребує допомоги людина в однострої чи цивільний. Вони не проїдуть повз.

На фронтовій мапі цієї війни, напевно не має напрямку, де б на своїх реанімобілях не проносилися під обстрілами парамедики. Разом із військовими вони переживали миті відчаю і страху. Але...

Тетяна Скиртач, парамедик:

Всі вірять в перемогу. Як мені сьогодні сказали в Торецьку, живе бабуся його дружини, вона почала робити ремонт в Торецьку, бо вона, як він сказав, вірить в нашу армію і перемогу, ніж ми самі.

І нагадують тилу про тих, чий порятунок часто є дивом. Про тих, хто нині є нашим щитом перед дикою російською ордою.

Тетяна Скиртач, парамедик:

Памʼятайте про тих, хто вам дав можливість жити так, як ви живете, їсти, спати, працювати, ростити дітей. Не забувайте про цих хлопців розповідати дітям.