Вона із сотнями захисників Маріуполя тримала оборону на "Азовсталі": історія госпітальєрки з позивним "Борисівна" [ Редагувати ]
Після контузії і полону Тетяна Борисівна сильно схудла.
Вона із сотнями захисників Маріуполя тримала оборону на меткомбінаті "Азовсталь". Пережила полон і навіть, після цих випробувань - не здається.
Катерина Бас, донька Тетяни Васильченко:
Ми прийшли вимагати в Червоного хреста, в ООН, щоб вони щось робили, тому що вони сказали, що несуть відповідальність лише за екстракцію, за те, що їх евакуйовували. А хто далі має вирішувати ці питання? Мамуся, ми тебе чекаєм додому. Нісолька скучає за тобою. Дідусь за тобою скучає. Ми тебе чекаєм додому.
Катерина - донька парамедикині Тетяни Васильченко. Разом із близькими полонених "Азовсталі" вона із нетерпінням чекала на їхнє визволення. І через 5 місяців полону госпітальєрка із позивним "Борисівна" - нарешті вдома.
Тетяна Васильченко, госпітальєрка:
Попри деякі фізичні негаразди, в мене настрій піднесений. Я повернулася додому: до дочки, до онуки, до тата, сестри. Я їх бачу - і кожний день мене наповнює енергією.
Та як жінка із Хмельницького опинилася в бункері "Азовсталі"? За фахом пані Тетяна - бухгалтер. Та восени минулого року вона пройшла медичний вишкіл. І у складі добровольчого батальйону "Госпітальєри"виїхала на передову. Аби рятувати життя.
Тетяна Васильченко, госпітальєрка:
Парамедик - це та людина, яка надає до медичну допомогу. Стабілізується поранений і вже направляється до медичної установи. Але це саме головне, що якраз і рятує в перші хвилини. Найважче- розуміти, що ти надаєш допомогу, но це, на жаль, не факт, що людина виживе. Це стосується повної ампутації високої кінцівок. Вже на момент, коли надаєш допомогу , вже втрачено час і багато крові і неможливість накласти турнікет. Тобто, зупинити. Не змогти врятувати. От це був навіть найбільший страх чим, що поряд ідуть якісь військові дії.
Біль, втома. Радість за кожне врятоване життя. І не тривалий перепочинок між ротаціями. Напередодні широкомасштабної війни жінка достроково вирішила повернутися до Маріуполя. Наче відчувала, що буде потрібна саме там.
Тетяна Васильченко, госпітальєрка:
Я спонтанно беру квиток на 23 лютого і 24 лютого, я опиняюсь в Маріуполі останнім потягом, який зайшов в це місто з вільної України.
Те, що відбувалося у Маріуполі далі - знає кожен. Місто-герой, яке росіяни буквально стирали. Нещадно бомбили житлові будинки, школи, лікарні. Парамедики працювали на межі власних сил. Бо допомоги потребували і військові, і цивільні.
Тетяна Васильченко, госпітальєрка:
Прилетів півтонний ФАП і людина поряд була в будинку, в підвалі. Звичайно, там все завалило, його діставали багато годин. Це було через вулицю від нашого пункту. І коли вже по рації передали, що його дістали, він був в свідомості, але було зневоднення, відкритих ран не було, це був синдром тривалого стиснення кінцівок. Це було пошкодження тазових суглобів. І це підключення катетора, коли вже жодної вени не видно. Так, я поставила з другого разу, але я поставила. Коли перший раз колола, в мене був тремор рук. А коли я другий раз таки поставила, я просто далі почала спокійно все робити. Найважче - розуміти, що ти надаєш допомогу, но це, на жаль, не факт, що людина виживе. Це стосується повної ампутації високої кінцівок. Вже на момент, коли надаєш допомогу , вже втрачено час і багато крові і неможливість накласти турнікет. Тобто, зупинити.
Коли ситуація під Маріуполем стала критичною, госпітальєри із бійцями 36-ї бригади морпіхів почалипрориватися з заводу Ілліча - на "Азовсталь". На світанку автівка з важкими пораненими потрапила в кювет. На виклик про допомогу відгукнувся водій-медик, який ризикуючи життям, врятував понад двадцять людей
Тетяна Васильченко, госпітальєрка:
Це водій-медик з 36 бригади морської піхоти, з лінійного батальйону. На жаль, я не знаю прізвище його. Але хочу, щоб звернули увагу його керівництво. Тому що ця дитина, він молоденький, він… Це просто героїчний вчинок, він приїхав і вивіз нас. Ми ще забрали з одного бункера хлопців, які мали йти на прорив, але на щастя, вони не попали і так залишилися живі. Загальна кількість 21 людина була вивезена на "Азовсталь".
Понад місяць "Борисівна" із побратимими надавали допомогу бійцям на "Азовсталі". Майже без води, їжі і медикаментів. Але все одно - вони рятували життя. В підвалах вони навіть примудрялися робити операції.
Тетяна Васильченко, госпітальєрка:
Медикаменти з перемінним успіхом то закінчувались. То могли нам позбирати аптечки по цехах: перевʼязувальний матеріал, антисептики, деякі ліки. Вони були прострочені, але, я вам хочу сказати, вони допомагали. Тому що ми не мали іншої можливості і це не тільки поранення потребували уваги. Хлопці хворіли. Це і загальні захворювання, і хронічні, кишкові. Тобто, йшла загальна допомога. Не тільки по пораненнях. Але рани загоювались. Так, були ускладнення, в когось гнійні. Чистили, закладали мазь, просто з флаконів антибіотики, коли закінчився левоміколь, але динаміка була позитивна.
Евакуювати важкопоранених можливості не було. Загиблих ховали там же... На "Азовсталі". У братських могилах.
Тетяна Васильченко, госпітальєрка:
Був приліт гелікоптерів. Вивозили 300-тих поранених. На жаль, 2 гелікоптери було збито і після того до нас вже ніхто не міг пробитися. Тіла, які могли забрати з поля бою, з СПШки, то будь-де, в місці, де температура не висока. Навіть на "Азовсталі" був рефрежиратор - холодильник. а деякі були на "Азовмаші" до середини березня. Поки погода дозволяла. Тоді з "Азовмаша" їх поховали в загальній могилі.
На межі життя і смерті, бійці "Азовсталі" боролися і закохувались. Життя перемагало.
Тетяна Васильченко, госпітальєрка:
Квітень-травень, керівник батальйону "Азов" видав свідоцтва про шлюб декільком парам. Навіть я знайома з дівчиною, яка там же познайомилась на "Азовсталі" і вони побралися. Їм вистачило декілька тижнів для того, щоб подарити один одному власну душу.
Знайшла свою любов і "Борисівна". Нині її коханий у полоні, але Тетяна щиро вірить, що скоро вони зустрінуться.
Тетяна Васильченко, госпітальєрка:
Я не просто вірю. Я знаю: ти повернешся і я зможу обійняти і сказати те, чого може за той час не встигала, не змогла висловити деякі свої душевні пориви.
У травні, після наказу про вихід – "Борисівна" із побратимами потрапили до колонії в Оленівці. Жінок утримували в камерах СІЗО. Тут і туалет, вода - технічна, їжа - як помиї. Але, найстрашніше було чути моторошні звуки катувань наших бійців.
Тетяна Васильченко, госпітальєрка:
Жінок розташували в ДІЗО - це дісциплінарний ізолятор, де були окремі камери і в камерах, розрахованих на 6 осіб, в якийсь період часу, могло утримуватись 27 жінок. Це було все на підлозі. Це було по двоє людей на тих нарах двоповерхових. І можливості ходити, пересуватись, практично неможливо. Всі ці місяці нам повторювалось, в будь-яких варіаціях: сидите, ну то сидіть. Ще 15 років просидете, тому що Україна вас не хоче. Вашій владі не до вас. Хто ви такі? Жінки: кухарі, медики, діловоди. Ви не потрібні своїй країні. Приводили до нас в ДІЗО хлопців і на 2 поверсі, ми тільки могли чути. Потім вони стали скотчем заліпляти рота. І вже сам звук скотча, ми розуміли,що буде..Ми це все чули. Це був так-саме психологічний тиск на жінок.
А згодом в колонії пролунали вибухи. Коли росіяни скоїли страшний воєнний злочин - убили та скалічили полонених в Оленівці.
Тетяна Васильченко, госпітальєрка:
За добу до цих прильотів, за списком, під 200 людей було переведено. Саме азовців. Там якийсь ангарчик. Вони переводять туди тих людей, бо потрібно звільнити барак, бо там має бути ремонт. Який ремонт? І буквально на другу ніч іде 2 прильота. Там зразу загиблих було 49 потім список був, що 53 особи загинули зразу і чимало було поранених.
Після цього полонених почали розвозити по інших колоніях. Наприкінці вересня жінок і поранених бійців перевелидо табору для військовополонених у Білгородській області. Пізніше - в Курську область, Таганрог. Саме тоді жінка зрозуміла: буде обмін.
Тетяна Васильченко, госпітальєрка:
Коли вже на наступну ніч із Таганрога нас підняли на наступний ранок. Ще 5 години ранку не було. Так само за певним списком. І літаком переправили в Крим. А вже з Криму, на кразах завантажили декілька Кразів бортових. І нас повезли в сіру зону на обмін. Доки тент не відкрився, доки не було рідною мовою сказано: "дівчата, вітаємо вас. Ви в Україні". І ми співали Гімн. Вільно. Голосно. Не боячись. Ми співали Гімн.
Після контузії і полону Тетяна Борисівна сильно схудла. Нині вона проходить реабілітацію і нарешті може обійняти своїх рідних.
Після повернення мами з полону, Катерина з однодумцями щопʼятниці продовжують проводити акції на підтримку та за визволення всіх полонених. Каже: віра допомагає і рятує.
Катерина Бас, донька Тетяни Васильченко:
Вірте до останнього і намагайтесь зробити все, що у ваших силах. Ваша віра їх тримає там. Вони також це відчувають і вірять, що повернуться додому.
До родичів полонених долучається і Тетяна Васильченко..
Поверніть героїв додому.
Після реабілітації Тетяна Васильченко планує повернутися до свого батальйону госпітальєрів. Аби рятувати життя.
Тетяна Васильченко, госпітальєрка:
Наша батьківщина, за яку ми боремося, ніколи і нікого не залишить. На жаль, ще є багато полонених, які потребують звільнення. Але ми знаємо, що процес триває. Просто деякий час треба набратися терпіння. Я повернулася. Я щаслива. Я хочу подякувати всім, хто весь цей час не втрачав надії.
