Він боронив Маріуполь, втратив руку та ногу, пережив тортури у полоні: історія 20-річного морпіха [ Редагувати ]
Звісно, для перемоги над ворогом нам потрібна зброя. Але головну свою зброю ми вже маємо. Це - наші воїни. І далі - історія про одного із них. Молодого морпіха, одесита Романа Городенського. Він боронив Маріуполь, втратив руку та ногу. Пережив тортури у полоні. І повернувся додому. Нескореним.
Роману лише 20. А за його плечима - оборона Маріуполя, важке поранення, полон, звільнення та одинадцять операцій. Замість руки та ноги - протези, проте, він - одесит, тож не втрачає почуття гумору.
Головне - не вішати носа. Руки немає, ноги немає - но, нічого. Зато я завжди мріяв лівою навчитися їсти (сміється).
У вісімнадцять років Роман після закінчення морехідного училища пішов служити. Мріяв стати морпіхом і потрапив до розвідувальної роти 36 окремої бригади Військово-морських сил України. Коли розпочалося широкомасштабне вторгнення, був на першій лінії, за 35 кілометрів від Маріуполя.
Роман Городенський, розвідник:
Наша задача була - досконало та якісно передавати інформацію де знаходиться. За пересуванням противника, технікою, піхотою, виходи. Хлопці однією ДШК відбивали, бо піхота йшла на нас, БТР. Вони відбивали такий великий супротив. Ми - передавали, щоб наша арта їх дробила. А вони.. той кулемет - я не знаю, скільки вони стволів змінили, бо плавились, напевне відсіч була.
Далі була оборона Маріуполя. Авіація та артилерія обстрілювали місто 24 на 7. 4 квітня зранку Роман вийшов на завдання. Там його і дістала ворожа міна.
Роман Городенський, розвідник:
Я почув свіст міни, сховався за дерево, присів. І вона впала десь в 5 метрах від мене. І от осколком ногу одразу відсікло, а в руці були відкриті переломи. Один з них - у підмишечній зоні.
Каже, вижив, завдяки братерству морської піхоти.
Роман Городенський, розвідник:
Завдяки хлопцям я живий лишився. Вони підбігли, відтащили, поставили турнікети. Принесли дерево, привʼязали до ноги, тому що вона на такій шкурочці збоку трималася тільки. Щоб не теліпалася – привʼязали, і руку також виломали назад.
Півтора кілометри під щільним обстрілом побратими несли його до машини. Того дня мати Романа, Наталя, як завжди, зайшла до чату, де один з командирів підрозділу повідомляв сім'ям новини.
Наталя Городенська, мати Романа:
Як там "Малиш"? Він в нас "Малиш" позивний. А він не відповідав довго. Потім бачу - проситься в особисті повідомлення. І я зрозуміла, що щось не те. З 4 по 12 у підвалі без нічого, без медикаментів. Ми намагалися кудись передати медикаменти. А куди передати? Нічого неможливе.
Той період Роман пам'ятає погано. Кілька разів важко поранених намагалися евакуювати, але марно.
Роман Городенський, розвідник:
Всю ніч нас виносять, ми лежим на вулиці, холодно. Починаємо кудись їхати під обстрілами, потім - вертаємось назад. Мали підлітати вертольоти і тяжкопоранених забирати. Але в нас три рази не получилося.
Так разом зі своєю бригадою потрапив до російського полону. Поранених вивозили шкільними автобусами. А по прибуттю хлопцеві без ноги та важким переламом руки влаштували тортури.
Роман Городенський, розвідник:
Типу, допит був з 7 вечора, до 6 ранку. З якого підрозділу, яке звання? Я кажу: "Розвідрота 36 бригади морської піхоти" - Іі, розвідника упіймали! Так ти - шифрувальник? – І оце пішла перша викрутка в п'ятку. Потім, ще кілька моментів там і шокери були присутні, і остальне. А я лежу, мені настільки больно. Іменно не те, що він робить. Те,ще він робив - біль навпаки переходить в друге місце і мені даже трохи легше стає. Пішов, покурив і приніс стяжки. Я так подивився на себе, ще трошки посміхнувся: "Ну, куди ти будеш стягувати? В мене одна рука, одна нога."
Згодом Роман опинився у російському військовому шпиталі. Проте медичної допомоги фактично так і не отримав.
Роман Городенський, розвідник:
Одне, що зробили, коли в мене почався сепсис - відрізали руку повністю. "Дивись, в тебе два варіанти: або ти за три дні загниєшся, або ми тобі відрізаємо руку." Говорю: "Давайте, ріжте руку".
Раз на кілька днів мав зв'язок з мамою та нареченою Вікою. Жінки божеволіли, не маючи можливості допомогти.
Нарешті, знайшли спосіб відправляти гроші на перев'язувальний матеріал для Роми та його побратимів. Бо пораненим не вистачало найнеобхіднішого.
Роман Городенський, розвідник:
Купляли бинти. 10-20 бинтів. Тому що той, що перев'язки приходив робити, він каже - немає нічого. Було таке: зняв пов'язку, другою стороною перевернув і замотав.
Коли в нього вдруге розпочався сепсис, Романа обміняли. Чув, як російські лікарі обговорювали: за кілька днів все одне помре. Проте хлопець одужав та повернувся до рідної Одеси. І навіть зробив сюрприз коханій, яка вперше за ці страшні місяці, побачила його у шпиталі.
Вікторія, наречена Романа:
Я вообще просто бігла, нікого не бачила і не помічала - просто бігла його побачити. Всі навколо: "Наречена, наречена". Я навіть не завертала уваги. Я вже заходжу: Роман лежить уже з букетом та колечком. Всі в сльозах, раді.
Як раз, Віка заходе - половина рідні зайшла, заходе Віка, і - половина коло дверей. В неї не було шансів. Коротше, ми її взяли в таке коло, що вона не мала права сказати "Ні".
Після цієї щасливої миті був ще з десяток операцій та протезування в клініках США. В Америці Романа приймали дуже тепло. Українського морського піхотинця нагородили відзнакою американської ветеранської організації.
Роман Городенський, розвідник:
В них орденів більше, ніж в мене пальців, навіть коли в мене були всі мої пальці. (сміється). І вистроїлися всі морпехи американські. Мені оцю статуетку вручають "Ветеран 2022" і всі морпехі двох сторін починають підходити "Дякую за службу".
Тепер Рома призвичаюється до нового життя, за допомоги американських волонтерів, забезпечує необхідним своїх побратимів на фронті. Мріє про весілля. Ворог забрав у нього руку та ногу, але не легку вдачу.
- Повзрослішав. - Я? - Так! (Роман сміється) Ну, на гуморі як був, так і лишився, Слава Богу.
Попри втрати, Роман ні про що не шкодує. Адже знав, за що пішов воювати.
Роман Городенський, розвідник:
Моя земля, на якій я народився, це - мої батьки. Мені на той момент було 19 років і я розумів, що в мене навіть продовження роду немає. В мене був стимул, що наші діти мають ходити по незалежній землі.
