Тепло від діда Романа: історія найстаршого волонтера львівського вокзалу [ Редагувати ]
На вокзалі пан Роман волонтерить із перших днів повномасштабного вторгнення.
Христина Гашенко, кореспондетка:
Зараз на годиннику майже о пів на восьму ранку і знайомитися із героєм нашого сюжету, з паном Романом, ідемо до нього на роботу, в Національну бібліотеку ім. Василя Стефаника.
Роман Михайлович у цій будівлі працює 7 років. Але не бібліотекарем... У нього інша місія.
Дід Роман, найстарший волонтер львівського вокзалу:
Яїчка Фаберже, є печатки всі, колись мали поляки і австрійці, все тут зберігається у нас, якраз над нами. Спеціальна мусить бути температура, інакше буде псуватись усе повністю.
Пильнувати за приладами 24 години поспіль - головне завдання пана Романа. Особливо, коли відмикають електрику.
Вода закипає, перетворюється в пару, тиск зростає, що може порвати і там батареї, і тут котли розвалити.
Мала пенсія - одна із причин, чому пан Роман досі працює.
Дід Роман, найстарший волонтер львівського вокзалу:
На пенсії дуже тяжко прожити. То мінімальна зарплата, але я задоволений і тим, ще можна відкласти на відпочинок літом.
Робота в котельні у пана Романа закінчується сніданком. Це вже традиція, - підкріпитися, бо попереду - ще чимало годин на ногах.
- Маю бутерброди. Тут маю картоплю, ще з капустою і там ще м'ясо є. Таке - куряча лапка. - А хто вам готує сніданок? - Дружина. - Смачно напевно? – Так, звичайно.
Із паном Романом прямуємо до трамвайної зупинки. Бо ж у пенсіонера - далі інша робота - за покликом серця. Чоловік волонтерить на вокзалі.
Дід Роман, найстарший волонтер львівського вокзалу:
Ото уже у мене в привичку увійшло, інакше я не можу. Мушу їхати до тих людей. Мушу зустрічати. Мушу говорити. Морально підтримувати приходиться людей. Я завжди старався комусь щось допомагати. Так і до тепер. До кінця, скільки зможу. Даю собі запитання. Скільки мене вистачить. Немає поки що зупинки.
Пан Роман виходить із трамвая і помітно веселішає. Каже, вокзал - то його місце сили.
- Це наш вокзал центральний. Де я проводжу більше свого часу. - Скільки ви тут разів? - Тільки раз в тиждень, я беру вихідний від вокзалу. А весь час я тут і тут. І в суботу, і у вихідні, і в свята.
На вокзалі пан Роман волонтерить із перших днів повномасштабного вторгнення. Спочатку розвозив біженців у центри допомоги та допомагав на польовій кухні. А згодом - долучився і до інших справ, їх і досі чимало.
У штабі, де 24 години 7 днів на тиждень чергують волонтери, пан Роман -найстарший. Йому 75.
Тому що дід Роман один тут на вокзалі, а решту - пани.
А далі - до роботи. Насамперед - потрібно підготувати їжу для переселенців.
- Льоша, що у нас в холодильнику? Чого ти нічого не роздаєш? Так, а без мене не можна. Так?! Ще 14 порцій ми маємо порційних. То є у нас суп овочевий. То є бурячки. То є картопля. - Цього достатньо чи ні? - Для всіх ні. - А кому будете давати їсти першочергово? - Саме тим, хто голодніший, хто більше змучений.
Одна з головних місій дідо Романа на вокзалі - зустрічати евакуаційні потяги. Першими цього ранку приїжджають біженці із Херсона.
Ірина Науменко до рідних у Польщу вивозить своїх неповнолітніх дітей. Сама ж планує повернутися. Жінка живе на околицях Херсона, а працює продавчинею у місцевій крамниці.
Ірина Науменко, переселенка з Херсонської обл.:
Як надо, то будемо ховатися, якщо будемо успівати. Тяжко, але хорошо настроєніє в тому плані, що ми віримо, те що буде все добре. Все буде Україна.
До прибуття наступного потяга менше години. Тож волонтери мають час привітати колегу з Днем ангела. З цієї нагоди на тарілці у діда Романа - львівські пляцки. Але з'їсти їх пенсіонер не встигає. Тому поруч із десертом залишає особливу записочку.
Таке буває, що хтось тоже хоче такого. І коли я прийду, то лишається пуста тарілка. Через то я приготував собі таку бірочку, щоб моя порція залишалась.
Дідо Роман поспішає - треба нагодувати пасажирів чергового евакуаційного потяга.
- Доброго дня! Ви звідкіля сюда приїхали? - Із Запоріжжя? - І надовго до нас, до Львова? - Пока тута. - То скільки година, дві, три? - Не знаю. - Смачного! У нас ложок немає. Поробуйте якось так.
Алла Пенькас, переселенка із Запоріжжя:
Якраз в Шевченківському районі живемо, а там ракети у нас там як гатять. Бахне раке.. боїмось померти, що нас розбомблять і всьо. І домів не буде.
Роздавши їжу, дідо Роман прямує зустрічати наступний поїзд.
Сьогодні мало людей приїхало. Без колясок, без носілок, а деколи приходиться і такі великі носілки брати. Ми сьогодні відпочиваємо, можна сказати.
У штабі Дідо Романа називають майстром на всі руки.
Так, за справами минають години. Щойно є вільна хвилина, найстарший волонтер на вокзалі спілкується з пасажирами. Дає поради.
- Потрібна допомога? - Да. - То куда? Потрібно квитки. - Ви куда їдете? - На Київ. Ось ця каса вільна, а то багажна. Так що сюда.
Дідо Роман - як живий навігатор на вокзалі. Знає - "де", "що" знаходиться і як туди дістатися.
- У нас дитяча кімната на верху є - вони бідні так замічилися. Ну ми зчас моложе будемо їхать уже. - А ви їдете зараз на Польщу! То ви зараз чекаєте що вас покличуть. Зрозуміло.
Вік не стоїть на заваді покликанню. Щодня дідо Роман встигає допомогти десяткам людей. У волонетрському штабі колеги його назвали "енерджайзером". А ще - особливим символом львівського вокзалу.
Оксана Синькович, волонтерка:
Він зажди у нас молодий і йому деколи можна позаздрити його оцій, його стану енерждайзер. Наш, ото дивишся і знаєш, що трошки молодша, а в нас є ще зовсім такі молодесенькі, але подивишся на нього, то зразу хочеться бігти за ним.
Діана-Марта, волонтерка:
Дід Роман - це дивовижна людина насправді. Він завжди може зарадити, завжди допоможе. Здається, коли приходиш до нього з порадою, то він як наставник тобі.
Допомагати - завжди є сили, каже дідо Роман. Фізичної міцності вистачає, а от емоційної - часом бракує. Іноді, важко стримати сльози…
Дід Роман, найстарший волонтер львівського вокзалу:
Я даю дитині печення. Вона починає плакати. Я питаю від чого. А вона - давно не їла такого. Було дійсно. Я людина така, що сльози на очах виступають. Стараєшся, якщо погане, то й не думати про то, бо дуже тяжко морально потім.
У справах і розмовах минає волонтерський день.
- Втоми не відчуваєте? - Ні абсолютно. Я не можу того пояснити, може хтось. Тут є психологи я і їх задавав запитання, чому в мене такий стан? Ніхто не відповів мені, а я тим більше не можу.
Після роботи на вокзалі пан Роман ніколи не їде сам додому. Завжди - разом із дружиною.
Ганну зустрічає біля її роботи - із гостинцями. А завтра - буде новий день. І на пана Романа знову чекатимуть - на вокзалі.
Христина Гашенко, кореспондентка:
Волонтерство не вимірюється ані часом, ані грошима. Бажання безкорисливо допомогти іншим - це те, що об'єднало українців. Сьогодні тисячі людей продовжують волонтерити і наближати перемогу.
