Відмовилися навчати дітей за російською програмою під час окупації: історія вчителів [ Редагувати ]
Напередодні Дня вчителя матеріал з Харківщини. Педагоги з Яковенкового, що під Балаклією, не зрадили Україну та своїх учнів, коли їхнє село опинилося в окупації.
Не погодилися навчати дітей за російською програмою і планували, як підпільно викладатимуть рідною мовою за українськими підручниками. Розповідь про незламних педагогів - у сюжеті Світлани Шекери.
Невелике село під Балаклією на Харківщині вже в перші дні війни опинилося в окупації.
Світлана Шекера, кореспондентка:
Сюди, до Яковенкового, російські колони зайшли вже 26 лютого 2022. Місцеву школу вони прийняли за сільраду. Тут і зупинилися.
Український прапор над будівлею росіяни зірвали. Школу понівечили, трощили двері прикладами від автоматів.
Це був харчоблок, і вони, не знаю, що вони тут робили, але вони видрали все оце, шукали, мабуть, їжу.
Окупанти забирали й вивозили все, що бачили.
Тут русня покрала весь посуд. Пічки були в нас електричні. Холодильник. Винесли все. Навіть немає жодної ложки, вилки.
Тетяна Сухова, вчителька зарубіжної літератури Яковенківської школи:
Позабирали все, навіть чашки, які були, де ми пили, так, баночки, там трішки кави, чаю було, пакетики, все було забрано, накидано, розкидано.
Усі українські книжки з бібліотеки росіяни зібрали в коробки. І вже готували до знищення.
Вони знесли все на перший поверх, в нас там була комора, і в ту комору вони знесли всі підручники українські, і там Шевченко був. Там були й стенди наші з класів, там, де було все друковано українською, де Шевченко, де про Україну було написано, все воно було скотчем запаковано.
Педагоги намагалися не потрапляти на очі ворожим зайдам. Учитель фізкультури разом з родиною фактично голодували, але російських харчів принципово не брали. Вижити допомогли колеги.
Валерій Балазюк, вчитель фізичної культури Яковенківської школи:
Закінчились у нас гроші, закінчилась їжа, банкомати не працюють, до лікарні не звернутись. Був такий період, що ми навіть брали воду з річки, тому що не було води. Моя директорка допомагала мені. Ми вже думали, що не виживемо, якщо чесно, ну, немає що їсти, ви розумієте, що це таке, немає що їсти й все, кінець.
Під час окупації вчителі потайки збиралися вдома в однієї з колег. Влаштували своє шкільне підпілля.
Це наша літня кухня, тут ми збиралися під час окупації з колегами. І от саме тут ми вважали, що ми ізолювалися від світу, тому що дійсно було багато людей, які полюбляли "руський мир", які чекали і які жили з цим "руським миром".
Тут педагоги міркували, що робити далі, як навчати дітей українською і як протистояти нав'язуванню російської системи освіти.
Світлана Кривоніс, вчителька української мови Яковенківської школи:
Коли ж уже пішли слухи про те, що відкриватимуть школу, про те, що є новопризначений директор. І одна з наших колишніх давнішніх колег погодилася стати там завучем, і тоді ми вже ж почали, що ж нам робити далі, як нам виживати. Ми вирішили так, що якщо вони навіть відкривають цю школу, ми збираємось, де можемо, вдома, десь там внизу під вербою, десь з дітками там в садочку в якомусь, хоч щось, але ми будемо робити.
Від росіян надійшли пропозиції викладати під триколором. Та ніхто з педагогів Яковенківської школи не погоджувався навчати дітей за програмами окупанта.
Тетяна Шевченко, вчителька молодших класів Яковенківської школи:
Була уже нова директорка в цій гімназії, і вона зайшла особисто до мене в кабінет і пропонувала, що їм потрібен вчитель початкових класів, і пропонувала працювати за російською програмою, я відмовилася.
Відмовилася й директорка. І тоді почалися репресії.
Тетяна Товстокора, директор Яковенківської школи:
Буквально там дня через три, до мене завітали ці ефесбешники. І вони сказали, що зі мною дуже хочуть представники освіти говорити, адміністрації, що я повинна поїхати до Балаклії. Я кажу: я не поїду. Вас приказано будь-якими путями доставити. І приїхали ми до поліції, сказали, що зараз вийде представник відділу освіти й буде говорити, але вийшли, наділи мішок на голову і повели до відділку поліції. Привели в камеру, зняли мішок, нічого не говорили, ніде, нічого, замкнули двері й все, там були жінки, це була жіноча камера.
У катівні, яку облаштували росіяни в поліційному відділку Балаклії, пані Тетяна пробула 4 дні. Її змусили на камеру вихваляти армію загарбників.
Привів до кабінету, він дав, що ми повинні говорити в цій проповіді, ми повинні прославляти російську армію. Коли я перший раз сказала, він сказав: нєт! Ти ж працюєш директором, ти ж умієш говорить, другий раз, якщо за третім разом не скажеш, ти звідси не вийдеш.
Далі жінку практично депортували. Дали 5 хвилин на збори й вивезли до сірої зони.
Після деокупації вчителі відновлюють свою школу. Як і раніше, навчають дітей любити Україну, плетуть сітки, допомагають Збройним силам. А синьо-жовтий стяг, який рашисти викинули, освітяни знайшли й зберегли. Тепер це найцінніший експонат шкільного музею.