Били струмом та заганяли голки під нігті: історія звільненого з полону [ Редагувати ]
"Дайте нам олів'є". Одкровення російських військовополонених днями сколихнули Україну. Мовляв, і клімат їм не той, і зарплата низька, і замість порізаного огірка хочуть салат. Тим часом наші захисники, звільнені з російського полону, розповідають, що там у бранців відбирають геть усе: свободу, доступ до інформації, відчуття, що ти взагалі живий. Натомість дають тортури й психологічний тиск. А це теж воєнний злочин. За який країна-агресор поки що не покарана. Герой нашого наступного сюжету - морпіх Дмитро Селютін. Він пробув у російських катівнях 29 місяців.
Для військовополоненого українського там, в росії, щастя - це коли йому наснилась мати, дім. Щастя - згадати якийсь момент, який ти ще не встиг за два-три роки згадати.
Морський піхотинець Дмитро Селютін на війні з 2017. Каже, найважче та найстрашніше почалося для нього у квітні 22 року. Тоді Дмитро з побратимами намагалися вирватися з оточеного Маріуполя.
Дмитро Селютін, морський піхотинець:
Ми були готові до будь-чого. Померти, залишитись інвалідом, ще щось. Але в полон ніхто не хотів. І не розуміли навіть, як це відбувається. Як люди потрапляють до полону.
Андрій Яковлев, експерт з міжнародного гуманітарного та кримінального права:
Військовополонені, як тільки потрапляють в полон за 81 статтею, вони мають оформлюватись і має складатися спеціальна картка військовополоненого. Держава, яка тримає в полоні, вона має поінформувати іншу, супротивну сторону, про те, що взято було в полон.
Так має бути. Це норма міжнародного права. Та росія ігнорує підписану нею самою Женевську конвенцію. У випадку Дмитра - його мама 3 місяці не знала нічого про сина. Лише згодом їй зателефонували з Червоного Хреста. Коротке повідомлення: стан здоров'я задовільний, місцеперебування - невідоме.
Наталія Ніколаєва, матір Дмитра Селютіна:
Мене це обурило, страшно обурило. Я кажу, ви мене вибачте, але як ви можете сказати за стан здоров'я, якщо ви не знаєте місце перебування? Ви маєте його, як представники Червоного Христа, перебувати поряд з ним, заповнити анкету, зробити якийсь кейс і тоді ви можете говорити про його стан здоров'я.
Та найголовніше прозвучало - Дмитро живий. Хоча насправді те, що тоді переживав хлопець у російських колоніях, життям неможливо назвати.
Дмитро Селютін, морський піхотинець:
Голки під нігті заганяли, і струмом хлопців допитували, і лазерами, які на декілька кілометрів б'ють, там надписи на шиї, на спині випалювали. Ну, чого тільки не було. І топили хлопців. Ну, зізнавайтесь, хоч в чомусь.
Для українця там щастя в найменшому. Більш-менш спокійний день - це коли в тебе один-два нові синці, два-три свіжих опіки від шокера. І там, можливо, десь невеличка травма. Це не люди. Але до них ставляться нормально, до них ставляться адекватно. Хочеш покурити - кури. Хочеш додому написати - на, дзвони. Ось новини, дивись телевізор. Ось поїж, піди попрацюй. Головне, щоб ти був живий, здоровий і повернувся до себе у свою рідну країну. А там до військовополоненого ставляться гірше, ніж до собаки.
Побиття, примус до надважкої фізичної активності. А найулюбленіший інструмент тортур над українськими військовими - це психологічні та ідеологічні катування.
Петро Яценко, речник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими:
Намагання стерти національну ідентичність, заборона, зокрема, говорити рідною мовою, змушування до співання різних російських ідеологічних пісень, вивчання якихось віршів на пам'ять, літератури. Якщо люди цього не роблять, то їх жорстоко карають за це.
Дмитро Селютін, морський піхотинець:
Ну, і плюс весь час приходять папірці, підписуйте, залишитись в російській федерації, отримати громадянство, квартири там, золоті гори обіцяють. І от на цьому фоні дійсно вони намагаються зламати людей. Тобто розказати, як погано в Україні, як добре в них в росії.
Коли боєць потрапляє у полон, уся його родина, по суті, теж опиняється в неволі. Наталія Ніколаєва каже: бути мамою військовополоненого - жити кожен день заради визволення дитини.
Наталія Ніколаєва, мати Дмитра Селютіна:
І волонтерство, і робота зі структурами, це зустрічі, координаційні штаби, Служба безпеки, і дотичні до обмінів структури, і окремі, скажімо, керівники переговорних процесів по обмінах. Повірте, в мене два з половиною роки телефон не виходив з рук взагалі.
Свідчення українських захисників, що повертаються з полону, стають частиною доказової бази воєнних злочинів росії. Їх документують у Координаційному штабі, Офісі Генпрокурора, аби потім передати до Міжнародного кримінального суду.
Петро Яценко, речник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими:
Понад 94% українців, які перебували в російському полоні, стверджують, що так чи інакше вони зазнали тортур і знущання. Це говорить про те, що це комплексна політика, це свідома політика російської державної влади щодо поводження з українськими військовослужбовцями. І ці цифри підтверджені також міжнародними експертами, міжнародними комісіями, зокрема представниками ООН, які так само цю тему досліджували й збирали відомості.
Як вплинути на росію і покращити умови утримання військовополонених? На думку експерта з міжнародного права Андрія Яковлева, Україні слід проводити розслідування та подавати у міжнародний розшук усіх керівників і спільників російських в'язниць, де утримують українців.
Андрій Яковлєв, експерт з міжнародного гуманітарного та кримінального права:
Така людина буде знати, що її можна знайти, бо вона ж буде розуміти, що той, хто катує, можливо, його і не знайдуть. А керівника в'язниці легко знайдуть, керівника системи покарань так само.
За інформацією Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, з російської неволі Україні вдалося визволити 3672 людини. Скільки досі перебуває там за ґратами чи в таборах - точну цифру назвати важко. Знову ж таки через те, що росія ігнорує Женевську конвенцію й не розголошує інформацію про військовослужбовців-полонених. Достеменно відомо, що йдеться про тисячі українців, які перебувають у російських катівнях.