Вдруге ти його не народиш: як вірші врятували матір зниклого захисника [ Редагувати ]
Раніше журналістка та режисерка Руслана Броновицька ніколи не писала віршів. Усе змінилося після зникнення сина Дмитра. Уже майже півтора року про нього жодної звістки. Про відчуття безвиході й збірку поезій, яка стала порятунком для матері зниклого безвісти захисника - розкаже Сніжана Сидорук.
Найважче після зникнення своєї дитини навчитися жити, тому що це рівноцінно тому, що вижити після ядерного вибуху.
Минуло майже півтора року, як син рівнянки Руслани Броновицької зник на Запорізькому напрямку. 12-го жовтня 23-го Дмитро вирушив на завдання, і відтоді матір не мала жодної звістки про його долю.
Руслана Броновицька, мати зниклого безвісти військовослужбовця:
О 9 ранку я йому написала "привіт" і не заглядала в телефон, а потім десь о першій я побачила, що він майже зразу мені відповів "привіт", але уже його не було на зв’язку. І всі наступні дні - це вже була переписка з собою. Відповіді не було.
До ЗСУ тоді 25-річний Дмитро доєднався у лютому 23-го. Пішов добровольцем без жодного армійського досвіду.
Руслана Броновицька, мати зниклого безвісти військовослужбовця:
Це було його рішення особисте. Батькові він сказав, напевно, десь за тиждень. Вони встигли купити йому якусь амуніцію, купити якісь необхідні речі. А я дізналася про все це уже постфактум, коли він був на полігоні. Він, мені здається, не міг поступити по-іншому. Це дитина, яка їздила на Майдан в десять років, який завжди відстоював свою думку.
24-те лютого для Руслани не лише перший день повномасштабного вторгнення, а й день народження її Дмитра. Після зникнення сина жінка почала писати вірші.
Спочатку ти приймаєш антидепресанти, та все одно волієш не прокинутись вранці, потім купуєш тест на вагітність. Вже відчуваєш, як відходять води, але вдруге ти його не народиш.
Поезію стала записувати, так утворилася збірка. Її назвала "Вдруге ти його не народиш". Раніше жінка ніколи не складала віршів.
Руслана Броновицька, мати зниклого безвісти військовослужбовця:
Поезія для мене – це ще одна можливість побути з сином. Просто думками. На рівні емоцій, відчуттів. Відчути ту близькість, як ніби він справді є. Просто десь поряд, просто не може передзвонити. Просто не може прийти. Це такий невидимий незримий зв'язок, який тримає, справді він тримає мене з ним і досі.
Вірші стали голосом тих, хто чекає на повернення рідних захисників. Своє перше поетичне видання Руслана Броновицька презентувала у Національний тиждень читання поезій.
Тетяна Сладковська (Тата Рівна), письменниця:
Я побачила там власне ось ці сумні елегії, коли людина свою скорботу виказує, виливає через творчість, але це не книга плачу, це не книга жалю, це книга великої материнської любові. Це листи до сина, можливо, до всіх синів, які сьогодні зникли безвісти.
У збірці - шістнадцять поезій. Книга двомовна. Мати захисника планує презентувати її в Іспанії, де певний період після початку великої війни жила з донькою Міленою.
Руслана Броновицька продовжує писати вірші. Намагається бути сильною та підтримувати інших, а головне продовжує чекати свого сина.
Звичайно, що я його чекаю. Навіть тоді, коли є, з’являється якась зневіра, то потім на її заміну приходить надія. І ти все одно віриш, ти сподіваєшся, ти чекаєш.
