Гуманітарні коридори: як вони працювали та як "витягували" людей з пекла [ Редагувати ]
Евакуація українців - як виконання... Конституції. Так. Не дивуйтеся. Бо в третій статті нашого Основного закону прописано: людина, її життя і безпека є найвищою соціальною цінністю. Тож сотні українці - волонтери і державні посадовці- ризикуючи власним життям, рятували і продовжують рятувати наших співгромадян із окупованих міст. Аби вкотре довести - як це бути людиною і громадянином країни, в якій поважають закон.
Про Конституцію - як детальний портрет українців ми говорили протягом усього нашого марафону. І далі - чергова історія від Богдана Вербицького.
Війна - як головний тест на самоідентичність.
Що для нас, українців, є найвищою цінністю? І на що ми здатні, аби відстояти свою честь та гідність?
Максим Шевченко, волонтер:
Там стояли наші військові. Я думав, вони їх там просто задушать цих військових, тому що вони так почали їх цілувати, обнімати.
Ми поспілкувалися з волонтерами і людьми, які кілька діб виїжджали з окупованого Маріуполя...
Євген Сосновський, фотограф з Маріуполя:
В перший раз за два місяці ми побачили лампочку, яка світиться.
А ще - з посадовцями, які тижнями намагалися "витягнути" людей із окупованих територій.
Ірина Верещук, віцепрем'єр-міністр, міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій:
Жодна міжнародні організація не виявилась спроможна допомогти нам.
Тоді як людей "витягували"? Скільки тривали перемовини про гуманітарні коридори? Як працювали волонтери? І що пережила маріупольська сім'я?
А у нас выхода никакого не было. Ну... мы делали... ну как, ну что? Мы дети как бы по факту.
Які намагалися окупувати наші міста. Безуспішно. Тому - відповідають на питання під час прес-конференції. А після, за розпорядком - дорога до СІЗО.
Денис Малюська, міністр юстиції України:
Ми всі зацікавлені в тому, щоб базові стандарти дотримувалися.
Тобто, щоб з полонених не знущалися та забезпечували усім необіхдним. Цього вимагає Женевська конвенція. А ще - й наша Конституція, де людина, є найвищою цінністю...
Богдан Вербицький, кореспондент:
З ними, тобто, з полоненими окупантами, все зрозуміло. Більшість - громадяни Російської Федерації і, рано чи пізно, їх обміняють. А як щодо тих, кого за військових (навіть офіцерів) не віддадуть?
Я про цивільних на окупованих територіях. Як зберегти їх недоторканність, здоров'я та головне безпеку? Фізичнож дібратися до них неможливо. Тут вихід лише один - вивести їх до себе (на підконтрольну територію). Але і це... непросто.
Ірина Верещук:
Тільки гуманітарне право, якщо воно спрацює.
А якщо ні? Бо росіяни і "право" - поняття несумісні. В цьому пані Ірина Верещук переконувалася неодноразово. Бо з перших днів війни намагалася організувати гуманітарні коридори.
Ірина Верещук, віцепрем'єр-міністр, міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій:
Уся міжнародна спільнота безсила: Макрони, папи Римські, ви пам'ятаєте, Сі Цзі Пінь, Ердоган. До кого ми тільки не зверталися.
Бо росіяни просто не давали згоди на відкриття гуманітарних коридорів. Перемовини йшли ледь не цілодобово.
Ірина Верещук, міністр тимчасово окупованих територій:
Це фактично подекуди більше 10, а то і 20 дзвінків на день. І вночі звичайно теж.
Єгор, житель Маріуполя:
Мы там зиму не переживём. Она так говорила. Поэтому мы решили ехать.
Там - це в Маріуполі. 9-річний Єгор розповідає, чому його сім'я вирішила покинути місто.
Те, що пережив Єгор і його сім'я, детально описано в щодениках хлопчика.
В мене померло дві собаки, бабуся Галя і моє улюблене місто - Маріуполь. За весь цей час, починаючи з 24-го лютого.
І родина Єгора вирішила їхати. Спочатку - гуманітраним коридором.
Євген Сосновський, фотограф із Маріуполя, дядько Єгора:
Від торгового центру «Порт-Сіті» на Західній окраїні нашого міста. Ми прождали так весь день, десь так до пів сьомої вечора. І ніякі автобуси в той день так і не прийшли.
Ірина Верещук, міністр тимчасово окупованих територій :
Порт-сіті. Я пам'ятаю це і досі. Вони виходили під цей Порт-сіті, а Росія спеціально, спочатку вікривши коридори, змушувала людей повернутися. Було таке, що вони давали автобуси і скеровували їх на Новоазовськ, а відтак на Росію.
Утім родина Єгора не здавалася. Автобуси до Запоріжжя вони чекали кілька днів. Та виїхати на підконтрольну територію вдалося лише 30 (!) квітня. На приватному транспорті. За гроші і з допитами на російських блокпостах.
Євген Сосновський, фотограф з Маріуполя, дядько Єгора:
І вони напряму казали: «Ну ви ж розумієте, що ми у вас знайдемо все, що потрібно. Навіть якщо його немає, ми знайдемо. Тому просто платіть нам гроші». Тому ось так от по 500 гривень… не знаю, може в них такса така була, тариф.
До Запоріжжя родина добиралася з кількома пересадками.
Євген Сосновський, фотограф з Маріуполя:
Нас розмістили тоді у шикарному готелі. Взагалі, нам сказали, що ви можете перебувати стільки скільки вам… от поки ви не знатимете куди їхати.
А скільки подібних історій, як у Євгена? І не злічити... Бо "добро" на гуманітарні коридори росіяни давали рідко.
Ірина Верещук, міністр тимчасово окупованих територій:
Із 350 коридорів (приблизно, може навіть і більше), які ми намагалися відкрити, спрацювало лише 165. І уявіть собі моє моральне відчуття. Коли тобі повідомляють, що у нас на коридорі з'явився танк і він зараз по нам буде стріляти. Уявіть собі, що маю думати я, коли сказала людям вийти і йти у коридорі.
Цим людям - пощастило. Вони вибралися з Маріуполя гуманітарним коридором. Кілька разів автобуси розвертали на "фільтрацію"... Зупиняли на кожному блок-посту для перевірки. Та вони - доїхали до Запоріжжя.
Ірина Верещук, міністр тимчасово окупованих територій:
Я тоді розплакалася… І бачите, зараз емоціоную, тому що знаю, наскільки це було важливо для людей. Мені дуже от по-людськи, по всій глибині душі, хотіла їх врятувати.
Максим Шевченко, волонтер:
Це капець, як стрьомно. І кожен раз, коли от тут стоїш під обстрілом думаєш: «Ну все, це останній раз і потім виїжджаю на Київ».
Максим - волонтер. Ми зустрілися з ним біля зруйнованого Ірпінського мосту. Тоді, у березні, коли місто було окуповане росіянами, це була єдина дорога життя. І Максим підвозив до неї людей. А часто й доносив на своїй спині.
Скільки Максим врятував людей? Він точно не знає. Та за один день вдавалося вивести більше сотні.
Максим Шевченко, волонтер:
У нас є хлопці, у яких одну машину побило, у яких дві, у яких три. У кого 4. Тобто, зазвичай от люди залишали машини просто на мосту.
Обстріляти автомобіль могли в будь-який момент. Та й кординуватися було важко - у місті не було зв'язку.
Максим Шевченко, волонтер:
От я там поїхав на Київську і мене там постріляли. Значить ага, окей, сьогодні на Київську в цей квартал не їдемо. Тоді там їдемо на сусідню вулицю. І ось так ти їдеш і стріляють/не стріляють. Вони вийшли/не вийшли. Є/нема.
350 тисяч. Стільки українців вдалося увакуювати через гуманітарні коридори. І це без підрахунку тих, хто виїхав самостійно, як Євген з родиною. Без підрахунку тих, кого врятували волонтери - такі як Максим. Що спільного між усіма цими історіями? Цінності. Найвищою, з яких є людина.