Від Криму до Харкова: захоплююча історія героя - Бориса Рябухи [ Редагувати ]

За його фронтовим шляхом можна вивчати історію російсько-української війни. Борис Рябуха один з тих, хто першими у 2014-му зустрів російських загарбників. Він вже тоді боронив українське небо. І вісім років потому досі на варті, після Криму - десантний батальйон славетної 95-ки, а тепер як командир батальйону Харківського національного університету повітряних сил.

Коли 24 лютого кремль почав бомбити Україну - командир Рябуха у російських пілотах впізнавав своїх колишніх однополчан-зрадників. Які обрали триколор. З Борисом Рябухою я особисто поспілкувалася у Харкові. Там він нині тримає оборону. Його історія - далі.

Він обрав честь і вірність присязі, коли росія вперше відібрала в нього дім. Рідний Крим. Він дав відсіч і взяв зброю в руки, коли вони спробували це зробити вдруге і знищити його другий дім - Харків.

З Борисом Рябухою ми познайомилися ще під час війни, яка називалась - АТО, у 2015 році - в Авдіївці, коли він, як заступник комбата, разом зі своїм десантним другим батальйоном 95-ої бригади боронив Україну на Донбасі. Російську орду, яка пішла проти нас війною він зустрів одним із перших - теж у лютому. Але - рівно вісім років тому. В Криму.

Борис Рябуха, командир батальйону БТГР ХНУПС, підполковник ЗСУ:

Це було першого березня, коли вони намагалися, а коли командир частини запустив на територію частини вони вже були на території військової частини.

Одну за одною "зелені чєловєчкі" - російські солдати, без розпізнавальних знаків на формі - оточували й блокували українські військові частини. Кримчанин Борис тоді служив у зенітних військах - боронив повітряний простір України. І готовий був дати бій, як і його побратими, але... їх було з усього полку лишень... 

20 чоловік, ми були готові чинити опір і коли четвертого березня пізно ввечері штурмували військову частину, як і казав їхній недопрезидент попереду були жінки, бабушки молодики з палками, за ними стояли, як заградотряд - військовослужбовці російської армії. Коли командир вийшов там, де ми зайняли оборону, сказав "заряджай" всі були готові - це була єдина команда, єдиний "клац", всі пристегнули магазини, перезарядили зброю, але щось пішло не так...

Майже до кінця березня вони тримали оборону, як могли. До останнього охороняли зброярню. До оборони годні були ставати й дружини офіцерів.

Мы часть не отдадим мы будем стоять до последнего.

Та все ж коли з Києва надійшов наказ виходити тим, хто не прийняв подачок кремля - він і його побратими поїхали прощатися із Чорним морем, за яким і нині тужать вірні присязі кримські офіцери... І це останнє фото з найулюбленішого куточка його Батьківщини. Зроблене 4 квітня 2014 року...

В районі Тарханкута - це найулюбленіше місце в Криму і відкрите море - це конечно дуже відрізняється, воно більш синє, більш солоне і більш рідне.

Їх - тоді зрадило командування й ті, з ким разом присягали на вірність Україні.

80 відсотків залишились там. Багато хто купився там на їх високі зарплати, примарні квартири.

Їхні прізвища він добре пам'ятає. Кожного. Хоч і не підтримували зв'язок зі зрадниками, але їхні імена - серед тих, хто став вбивцями:

Ще в 14 році намагалися їх відправити на Донбас, багато хто воював у Сирії з 16 року, наразі всі задіяні і є такі випадки коли, там на Херсонщині, Миколаївщині збивали літаки й пілоти були ті, що зрадили в 14 році присязі і зараз.

Це північна Салтівка. Яку так звані товариші по службі цієї весни - закидували з літаків бомбами ФАПами.

Місто попадало під хаотичний обстріл - куда прилетить, в який час.

Здравствуйте, господа россияне, с*** бл*** дорогие однокласснички, смотрите, это мой дом. К нам в квартиру попал снаряд, все загорелось. За что?

І підійшовши впритул до Харкова, розстрілювали з суходолу.

Десь порядка 17-15 пакетів градів в сутки прилітало. В пакеті - 40 ракет, не рахуючи ствольну артилерію, авіацію.

Повномасштабну ж війну Борис зустрів уже як командир батальйону Харківського національного університету повітряних сил, який закінчив і сам. Його вчорашні студенти то нині:

Ті хлопці, які небо наше тримають. Це сталеві люди, які також постійно слідкують за нашим небом і тримають його так само. Наша бойова авіація. Вони вже отримали бойові ордена і ми спілкуємось з ними, переписуємось. І я кажу, що напевно після нашої перемоги вони прийдуть в університет і будуть навчати мене, вони здобули такий досвід безцінний.

Подорожуючи понівеченим росіянами Харковом, командир Рябуха показує місця, які не вдалося вберегти. Будинки перетворені на руїни ворожими снарядами та ракетами:

Це дуже важка ціль тому що, по-перше, запуск здійснюється на дуже великій відстані й крилаті ракети типу "Калібр" дальність до 1000 км і вона йде на дуже низькій висоті, вона йде на гранічно малій висоті, на якій майже неможливо зафіксувати політ.

Розмову повсякчас доводиться переривати, бо Харків - під постійним прицілом росіян.

Навіть в душ ти ходиш з телефоном, тому що зв'язок - це необхідна річ і постійно 24 на 7, завжди на зв'язку, постійно.

Найцінніший у війську, каже комбат Рябуха, - це солдат.

Це виконавець всіх рішень, які приймає командир, тому - це найважливіше.

А от найважче - командирові.

Приймати рішення і потім за це рішення відповідати, тому що кожне рішення командира - це є життя.

Після виходу з Криму у 2014 році Борис Рябуха з повітряних сил перейшов у десантні війська. І його історія у війську - це історія війни всі ці роки. Звільнення Слов'янська, Незламність Донецького аеропорту. Авдіївка.

Другою військовою родиною для Бориса став другий батальйон 95 десантної бригади, з яким він і йшов на БТРах фронтовими шляхами. І нині, каже, майже всі побратими у строю.

Це була така велика родина і ми не тільки між собою дружили, наші сім'ї дружили.

Вистояти, які й більшості військових, йому допомагав надійний тил. Родина. І найболючіше, каже Борис, бачити як війну відчувала маленька донька.

Донька, яка пройшла і Крим, і Рим, і мідні труби. Вона дуже сумувала. Наші діти зараз дуже бистро становляться дорослими.

А нині - він уже батько трьох чудових дівчат. І вже, як викладач Харківського університету, міг разом із родиною поїхати в безпечне місце. Наприклад, за кордон. Та коли 24 лютого розірвалися перші російські ракети дружина та донечки Бориса з військовим вишколом - за годину самі зібрались і без зайвих розмов виїхали на невизначений час подалі від ворожого вогню. Аби батько міг воювати, не хвилюючись за найдорожчих.

Наша сім'я єто і наша слабкість, і наша сила. Сім'я постійно надає сили, вона мотивує, тому що кого-кого, а їх підставити не можу, підвести також.

Нині на передовій разом із командиром завжди дві речі - два талісмани. Це прапор повітряних сил

Це Знам'я, яке я забрав у заступника по роботі з особовим складом з кабінету, який залишився служити у рф, зі словами, що я повернусь до них. Такий прапор, як символ частинки Криму.

А цю футболку Борисові його дівчатка передали на фронт під Донецьком.

Це було в 15 році, літом 15 року, вже сім років пройшло. Це футболка, яку малювали мої доньки. Це ж кусочок дома, своїх дітей, наскільки я люблю свою сім'ю і вона завжди зі мною - це як талісман.

Нині, як і в більшості родин військових, які на передовій - вони бачаться хіба по відеозв'язку. За сотні кілометрів для нашого сюжету Марина, Вікторія і Поліна записали для свого тата пісню.

І коли холод за вікном ти просто сонцем будь, коли заплачу, пригорни. Я повернуся, ти чекай, ми тебе любим пам'ятай, татусю ми тебе дуже любимо, Україна переможе.

Харків - друга домівка Бориса. Від якої ані він, ані його побратими не відступлять ні на крок. Бо це місто, де народилися його діти. А ще - місто героїв - простих людей, які беззбройні вистояли й нині тримають оборону під постійним вогнем рашистів.

Харків - це залізо, бетон. Напевно так воно і є - саме люди Харкова і вони дуже-дуже і нас здивували. Це саме той момент, коли вся країна об'єдналась і як єдиний організм працюють.

І з якою б люттю росіяни не розстрілювали Україну, вона переможе.

У нас немає права втомлюватися...