Вийшли з підвалу після звільнення Херсона: історія подружжя пенсіонерів з Миколаївщини [ Редагувати ]
Клопотів у подружжя тепер вистачає
А далі у нашому ефірі - історія подружжя із села Шевченкового, на Миколаївщині. Тільки після звільнення Херсона пенсіонери вийшли із підвалу власного будинку. Як жили під постійними обстрілами, коли до позицій росіян було лише кілька кілометрів. І чи планують виїжджати зі зруйнованого села - розкаже Наталя Сінченко.
Леонід, житель села Шевченкове:
Потихоньку выстраиваемся, утепляется. Вікна вже позакривали почти всі. Буржуйку нам поставили учора.
Тепер уже з посмішкою 72-річний Леонід розповідає, як готується до зими. З 24 лютого вони з дружиною жодного разу не покинули домівку.
Леонід, житель села Шевченкове:
А куда нам тікати з дому? - хай вони тікають, ми вдома у себе.
Подружжя Леонід і Любов мешкають у селі Шевченковому, на Миколаївщині. Вони чи не єдині на все село вирішили залишитися. В Шевченкове з перших днів великої війни намагалися увійти окупанти, утім, завдяки військовим та хоробрим місцевим - атаки рашистів було відбито.
Любов, жителька села Шевченкове:
Вони їх тут остановили, а потім їх тут уже у нас в селі не було. Ось всі села розбиті. Кругом були, а у нас рашистів не було. Ото проїхали на трасі. Всі вийшли - добили їх. Вони повз не пробігли. Даже повз не пробігли. Вони добігли, хто скільки міг, їх перехлопали і все. Вони бросали все і техніку бросали.
Та попри це, рашисти безперестанку обстрілювали село з інших позицій, Зруйнувавши все, що тільки можливо. Тож подружжю довелося переселитися у підвал.
Любов, жителька села Шевченкове:
Раніше у мене були і кролі, і качки, і гусі - все було. А зараз, хоч так - немає чим кормить, сіна не запаслись, бо не було як. Це зараз, я вже свободно їздю, мене вдома і не застать, а то ми з підвалу і не виходили - і спали там в подвалі. Ось так вилізеш, поріжеш щось, якоїсь трави, а то і не було як.
Леонід, житель села Шевченкове:
Прильоти як йшли, то тут сталося з усіх щелей. Слышно сразу… минометы, артиллерия, реактивные снаряды - це вообще страшно.. запустять. Та загинуло там рядом дальше, туда женщина, там десь у марте місяці ще. Ранило її. Вона кров'ю істекла. Та багато тут повбивало.
Леонід розповідає: через постійні вибухи майже не було змоги виходити на город. А фермерам загарбники не давали збирати врожай.
Леонід, житель села Шевченкове:
Нє, в цьому году нічого. То у нас помідорки були, морква бурячок. … На полях ніхто нічого. Ні зерно не убирали. Тут фермер один виїхав комбайном, як почався обстріл, ели ноги унес. Поля загорялися, наші тероборонівці їздили тушили постійно, а прибирати і не має можливості, не убирали нічого.
Та люди й самі ледве залишилися живі.
Любов, жителька села Шевченкове:
То вийшли ми, якось трошки менше стали стрілять і ми зайшли в зал і свєт появився, надо ж подивитися, що по телевізору показують. Хотіли хоч трошки лягти, бо у підвалі сиро, холодно і не дуже ляжеш. Я тут на дівані, він на кремлі, і тільки лягли - вистріл. І такий вистріл - він не зразу зірвався, а через хвилину - півтори. Потім як розвиднілось осколки стекла. Осколки дуже гострі були і це щебень, асфальт. Тоді виходимо і все побито і там побито. На другому поверсі все побито, даже стіни відійшли.
Тепер на подвір'ї подружжя чотири вирви, вибиті всі вікна, двері та пошкоджений дах - утім, вони радіють, що живі та у своїй оселі. Підбадьорювати Леоніда та Любов приїжджають волонтери.
Любов, жителька села Шевченкове:
У мене у дворі самая сильная женщина в мире. Ну бачить це одне, а коли у тебе у дворі і така людина - це вже геть друге.
А днями волонтери із Франції подарували родині буржуйку.
Леонід, мешканець села Шевченкове:
Ось нам поставили буржуйку. Француз сказав, що це НАТОвська. Єю грієшся, хорошо грієшся, і це вчора поставили. Один раз пробували, то работає, тепленько.
Клопотів у подружжя тепер вистачає. Адже Любов піклується про стареньку сусідку та доглядає за всіма тваринами, що лишилися поблизу.
Любов, жителька села Шевченкове:
Чого їхати? Мені хату не розбомбили ще геть. Тут ще можна жити. Я надіюсь, що їх і не розбомблять. Ну не надо мене лякать, я лучше так буду, а так нормально. Тим більш, йдуть хлопці, скажем їм Добрий день, вертайтеся у такому ж складі, що уїзжаєте. І вони довольні, і нам хорошо, і їм хорошо. І якась надежда більше тут.
