Село Зоря на Миколаївщині російські війська обстрілювали 9 місяців: історії жителів [ Редагувати ]

Село Зоря на Миколаївщині путінські війська обстрілювали довгих 9 місяців. Тут була друга лінія оборони Збройних сил України. І за це окупанти рівняли з землею будинки, тож селяни тижнями сиділи по підвалах. Докладніше про життя під обстрілами й після - розкажуть мої колеги.

Роза Джигерей, жителька села Зоря:

Не знаю, що я буду робить. Я стара людина. Мені 82 роки. таке моє життя вже. У війну родилася, у війну не знаю, що...

Пані Роза показує своє колись затишне житло. Все, на що колись заробляла, побите й понівечене рашистами.

Роза Джигерей, жителька села Зоря:

Отут стінки не було. Внук прийшов, коли вони були виходні, бо вони на роботі, то ото трошки відстроїли, бо собаки ганяли сюди-туди.

З чотирьох кімнат - жодної вцілілої. Зі стелі тече, видно сліди пожежі.

Роза Джигерей, жителька села Зоря:

Сервант згорів, гардероб згорів, у гардеробі що було - погоріло, вікон немає.

У двір пані Рози прилетіло чотири рашистських снаряди.

Роза Джигерей, жителька села Зоря:

Оце тут прильот був. У погреб прильот, погреба немає. Оце отут був гараж у мене. Ось прильот був, там був, там собака у гаражі була, і собаку вбило одразу.

Пенсіонерка з гірким смутком каже - і її б уже не було, проте доля вберегла.

Роза Джигерей, жителька села Зоря:

 Отам у мене ліжко стояло. І я просто хотіла приїхати додому. Дочка не пустила І тієї ночі прилетів снаряд, і все завалило. Мене б уже не було давним-давно.

Одна, дві, три. Ціла вулиця. Інший мешканець Зорі - Іван - рахує спалені хати. Рашисти гатили нещадно.

Іван Грищенко, житель села Зоря:

Бачите, скільки спалених хат. Це ж де вони там за Новогригорівкою стояли, за Харламовкою, і всі сюда стріляли, бо тут багато наших хлопців було, і техніка, ну всяке таке. Це друга лінія. Перша була Новогригорівка.

Вибухи, розриви снарядів, звуки артилерії - селяни спершу ховалися по підвалах. Проте такі укриття не витримували.

Іван Грищенко, житель села Зоря:

6-8 осіб у нас у підвалі було. А один раз я навіть і не вліз у підвал. Спав у себе в хаті. Як гупнуло, то повилітали всі вікна, двері. Все повиривало. Я прибіг, а вже повно. У всіх підвали повибивало, вони всі до нас бігли з дітьми, і тут сиділи.

Рідні стіни теж не захищали людей. Були смерті, поранення, втрати.

Іван Грищенко, житель села Зоря:

Один помер, Вітя Дорожинець. Йому попало різко в голову, а Тамара Арсенюк - вона жива залишилася. Операції поробили вже зараз.

Евакуація - це була чи не єдина можливість вижити.

Іван Грищенко, житель села Зоря:

Нас вивезли. Батюшка вивіз, а тоді до Южного, і потім вивезли в місто.

А потім і сам Іван приїхав по сімох односельців, які ніяк не наважувалися покинути оселі, допоки загарбники не розбили їх на друзки.

Я їх вивіз трактором. Їх троє, А Серьожка машиною забрав Юру. Вже капітально било, вже в них розбило хату. Вони ж думали, що так пройде. Як тьотя Люда каже: "Як красиво летить оця фосфорна", а потім і не знала, куди тікати.

Люди поневірялися довгих дев'ять місяців, поки наші війська не пішли в наступ і не звільнили сусідні села та Херсон. Радісну звістку Івану повідомив один із військових, який весь цей час жив у нього в будинку.

Іван Грищенко, житель села Зоря:

Він подзвонив і сказав, "Дядько, приїжджайте, бо ми уходимо". Подзвонив і оце я приїхав. Вікнадвері повставляв. І вже тут жив з листопада.

Як і інші односельці. Вони повертаються, лагодять оселі, садять городи. І вірять у силу наших воїнів.